10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 37

– І що, я зараз мушу слухати про твоїх коханців? — обурився Роман.

— Та ні, ти не зрозумів. Я ж не для того розповідаю, аби тебе зачепити. Просто до слова прийшлося.

— Давай, — неохоче погодився Роман і попросив у неї сигарету, аби наперед заспокоїтися.

— Ну, він був математиком… Це, до речі, від нього в мене звичка, з якої ти кепкуєш, — переводити кохання в графіки. І ось одного разу він, такий розмірений хлопець із роками усталеним розкладом дня, пропав. Уявляєш?

— Угу.

— Ми тоді підняли на вуха всю поліцію в місті й об’їздили всі морги. Але врешті знайшли його живого й неушкодженого. Він чотири дні просидів у парку на виїзді з міста.

— Що він там робив?

— Він вираховував «формулу зваблення», як сам її називав.

— Ай, невже люди бувають аж такими довбанутими?!

— Та чекай, Ромцю! То була геніальна річ! — Кохановська захоплено розповідала цю історію, оживлюючи її у своїй пам’яті. — Суть цієї формули полягала в тому, що кожна людина має в собі закладений природою рівень сексуальної активності, те, що називається лібідо. Він тоді виділив, грубо кажучи, п’ять типів сексуальності, зі значеннями від одного до п’яти, аби рахувати було легше. Також він брав до уваги опір спрямованій на тебе сексуальній активності. Себто якщо ти в цьому плані максимально активний, то опір твій мінімальний. І навпаки. Також значення від одного до п’яти. Слідкуєш за думкою?

— Намагаюсь, — чесно зізнався Роман.

— Ага. Отже, є сексуальність і опір, які вкладені в тебе природою. Далі він визначив, так само для рівного рахунку, п’ять стадій зваблення іншої людини. Від поцілунку до повного й безумовного контролю над її тілом і думками.

— Оце вже цікавіше.

— Та не те слово. І ще, уявляєш, він по таблицях дивився, скільки енергії людина витрачає на певні дії. Ну, там ходіння, біг, спання, читання, слухання музики і так далі.

— Навіщо?

— А оце й було найцікавіше. Відкинувши емоції та підійшовши до процесу зваблення іншої людини з абсолютно формальної точки зору, він пропонував, спираючись на задані природою характеристики сексуальних активностей, враховуючи стадію зваблення, до якої треба довести певну особу, визначати, скільки на це треба витратити енергії або часу.

— Ти що, серйозно цю маячню сприймала?! — здивувався Роман.

— Та чого маячню… Теоретично, без урахування похибок, виходили доволі цікаві цифри. Наприклад, знаючи свою сексуальність і сексуальність партнера, ти міг вирахувати, скільки часу ти витратиш, виконуючи певну послідовність дій і добиваючись певної стадії зваблення.

— Він хворий був. На голову.

— Та ні, ми перевіряли, теоретично все складалося правильно.

— Перевіряли?!

— Так, заради науки й мистецтва.

— Здуріти!

— Та, це ще не все! Ми брали заданий час і вираховували енергію, тобто що саме треба робити, аби звабити людину.

– І що, ти пам’ятаєш цю формулу досі?

— Ха! Звісно! — беззаперечним тоном повідомила Кохановська.

— Поділишся зі мною?

— Нє. Це буде моя таємниця.

Роман ішов, замислено перебираючи в голові щойно почуте. Виходило надто вже по-дурному, але щось у цьому викликало якщо не довіру, то потужну зацікавленість.

— Ну, а для чого ти мені це все розповіла? Я не зрозумів.

— Та ні для чого. Просто хочу повідомити тобі, Романе, що на ту енергію, яку витратила на тебе за весь час нашого знайомства я, згідно з цією формулою, легко би звабила трьох імпотентів.

— Серйозно?

— Так, абсолютно. І не по одному разу.

— Дивно це чути. Не знав, що в мене такий опір звабі.

Роман мовчки покрокував собі далі, тримаючи Кохановську за руку. Перед очима, мов на кіноплівці, пронеслися останні місяці, гострі й теплі, і в той же момент боляче штрикнуло розуміння, що з дозволених візою шести місяців залишився тільки один. «Нікчемно мало, — подумав Роман, — несамовито мало».

— Кохановська, уже літо завтра, — у голосі дзвеніли недомовленість і неспокій.

— Я знаю, Романе, — серйозно поглянула на нього Аґнєшка, — я теж безперервно про це думаю. Але нічого, ви повернетеся сюди, коли там зможете, нічого страшного. Я почекаю, Романе.

Він у відповідь тільки хмикнув. Того разу Аґнєшка завела його до себе на чай, але в процесі готування впилася вином і, розриваючись на клапті від бажання й нетерплячки, нарешті начхала на будь-які рамки пристойності, формули божевільних своїх коханців, розуміння ситуації та все таке інше й завалила Романа на канапу, намагаючись зґвалтувати. Але п’яні, неслухняні пальці не впоралися вже з третім ґудзиком на Романовій сорочці, і він миттєво взяв себе в руки, вужем вислизнув з-під неї, поцілував у губи і, перечепившись через випростаного Пілсудського, вибіг у садочок, звично залишаючи цю квартиру, як дрібний злодій, перестрибуючи оплетену зеленим огорожу. На грудях боліли довгі, тонкі й глибокі сліди від Аґнєщиних нігтів.

— Ну що за скурвий син! — кричала Кохановська навздогін, уперше в житті б’ючи тарілки об підлогу.

Фарфорові та керамічні друзки встеляли паркет і різали розпечене повітря кімнати, мов шрапнель. Переляканий Пілсудський забився в куток і звідти поблискував очима-катафотами. Аґнєшка досягла такого ступеня шаленства, якого лише може досягти закохана п’яна жінка, якій коханий не дає торкнутися свого жаданого тіла. Їй аж свербіло під шкірою, вона зривала із себе одяг, але з кожною секундою власні дотики обпалювали дедалі сильніше. Ніч минула солодко, безнадійно й безсонно, у гарячих простирадлах, що, мов піски в пустелі, не встигають охолонути за короткі години без сонця. Кожен дотик ставав Романовим, адже десь у глибині візерунків на пучечках пальців залишилися і його сліди, а часом здавалося, що їхні візерунки взагалі зрослися в щось спільне, нове й незнайоме на дотик, а від того ще солодше й лагідніше.

Кохановська затихла десь аж під ранок, вимучена власною пристрастю й безсиллям, простягнена ліжком, на піввидиху, застигла на мить, вигнута до вологого ранкового неба, мов будь-який із мостів над Віслою, а потім важко осіла в шелестке ліжко під вагою своєї любові. І лише тоді, коли її подих став рівним і заспокоєним, у неї в ногах прилаштувався збентежений кіт, готовий щомиті або тікати з ліжка в будь-якому напрямку, або лягти в разі потреби аж на самий низ живота чи серце і витягувати звідти безнадію.

Інші двоє героїв тієї ночі так само не зімкнули очей. Роман, залишивши свою милу, розхристану польку, мало не біг на Зомбковську, розлякуючи голубів та зівак, белькочучи зблідлими вустами чи то молитву, чи прокляття, а насправді — округле й притульне Оленчине ім’я. Він, проти своєї звички, не відчинив ключем, а тарабанив у двері й гарячково дзеленькав, так учепившись у дзвінок та ручку дверей, що підняв із ліжок кількох підстаркуватих мешканців тієї кам’яниці. Старенька пані Беата, яка мешкала навпроти них, аж прикипіла до дверної шпарини у своєму помешканні, очікуючи, що Роман зараз вирве цей дзвоник чи й самі двері з одвірками, а пан Яцек, що з поверху нижче, застиг над своєю вечірньою горілкою перед сном, подумавши, що знов повернувся той привид, який тероризував цей будинок у гнітючі повоєнні часи і свого часу повністю перевернув його тоді ще дитячий світогляд.

Роман так горланив під дверима, що Олена не на жарт перелякалась. І коли вона, беззахисна й переполохана, нарешті відчинила всі клямочки й замки, він звіром накинувся на неї, заваливши на гарячу підлогу тут же, біля входу, здираючи з неї одяг і обпікаючи поцілунками колись кохані вуста й шкіру на боках і стегнах. Пані Беата зітхнула й відірвалася від шпарини, пішла шукати свої ліки від серця і зразу заснула, важко розвалившись у подертому фотелі біля прочиненого вікна.

Роман не відступався від Олени всю ніч, пестячи її довго, як приплив вилизує тихий нічний берег, вривався в неї з руйнівною, безбожною силою, мов цунамі в принишклі, спорожнілі вулиці портових японських міст.

І лише по світанку, коли Олені остаточно забракло дихання і серце стало корком під горлом, перекриваючи кисень, Роман дав їй спокій. Хвилі знемоги і спустошення застали їх у кухні. Олена тихенько стогнала, випростана тілом на обідньому столі, безсило звісивши з нього ноги і руки, силуючись хапнути ротом повітря. Роман сидів на підлозі біля столу, погладжуючи їй гарячі литки і притулившись щокою до однієї з п’яточок. Прага тієї ночі видалася такою солодкою й виснажливою, якою не бувала ніколи досі. Вони добряче виплеснулись, залишилися спустошеними, переливши у свою пристрасть усе те напруження, що наростало останнім часом. Натомість стало електризованим повітря — починалося літо, а з ним і сезон гроз. Олена, безсила навіть злізти зі столу, засинала, підклавши руку під голову, і кольорові плетені феньки плуталися їй у волоссі. Після того, як Роман так завзято брав її цієї ночі, вона переконалась, що тут не обходиться без незримої присутності іншої жінки, пристрасної, екстатичної й наелектризованої, бо ж тільки така й могла посіяти в ньому настільки осатанілу напругу.