10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 34

Кохановська після повернення зі Львова проспала мало не цілу добу, і це знову збило хиткий біологічний годинник. За тиждень чи два Аґнєшка перетворилася на бліду, вимучену тінь, при вигляді якої в Романа неодмінно виривалося:

— Кохановська, та що з тобою?! Ти на примару схожа.

Він торкався худорлявих рук і стискав зап’ястки, від чого Аґнєшка, зовсім уже безсила, готова була впасти. Одного разу вона все-таки розповіла йому правду:

— Романе, мене знову мучить безсоння, як тоді, коли ми познайомились.

– І часто з тобою таке?

— Періодами, — пояснила Аґнєшка, — важливі, яскраві події вибивають мене з колії, залишають без сну.

– І що? Знову термос із чаєм, де намішано снодійного, так?

— О, ні, Романе. Я вигадала новий спосіб, який не нестиме небезпеки іншим людям і, крім того, є настільки наближеним до єства справжнього письменника, що ближче годі й вигадати! — Аґнєшка засміялася, і на поблідлих щоках проступив той рум’янець, якого Роман не бачив уже давно.

— Розповіси?

— Краще покажу, — відповіла вона. — Може, зазирнеш якось до мене в гості? — попросила Кохановська.

— Думаєш, уже час? — заусміхався Роман.

— Так-так, давно час. І мені зараз важко знаходитися надворі, правда, бо я по-справжньому боюся, що можу заснути і впасти під якесь авто чи в каналізаційний люк. — Аґнєшка притулилася до нього і, торкаючись вустами мочки вуха, шепотіла далі: — Ходімо зараз, мені нестерпно знаходитися на вулиці, ходімо, будь ласка, заколишеш мене, я спати хочу.

Голос Аґнєшки зривався в тихеньке цуценяче скавчання, і Роман незчувся, як Кохановська вже тягла його Прагою до себе додому, не відпускаючи руки ні на мить, не зупиняючись і не оглядаючись. Роман волочився за нею, мов пес на повідку, ледве встигаючи за темпом, який вона задала з першого кроку.

— Щось не схоже, щоб ти спати хотіла! — кричав він їй, але Кохановська лише оберталася до нього на ходу й дивилася втомленими, почервонілими від безсоння очима.

Її будинок виник несподівано просто з-за рогу. Роман здогадався, що вона тут мешкає, побачивши знайомий світлий «опель», припаркований на тротуарі. Він раптом згадав, що відразу по своєму приїзді до Варшави, у першу ж прогулянку Прагою, ходив тут і так само наштовхнувся на її авто.

— Це Намисловська, — кинула йому Аґнєшка.

— Я в курсі, уже бував тут. І авто твоє бачив теж, я давно підозрював, що ти тут мешкаєш.

— Ах ти! І не зайшов? — Вона аж зупинилася.

— Як бачиш. — Роман спокійно дивився на неї й усміхався. — Ну давай, веди вже.

Аґнєшка мешкала на першому поверсі. Вони не зайшли до квартири так, як ходять усі нормальні люди — через під’їзд і вхідні двері, ні. Кохановська змусила його перелізти паркан, обплетений виноградом, потім рвучко й натреновано стрибнула за ним сама. Вони опинилися в невеличкому саду, аж смарагдовому від зелені, із вимощеною бруком стежкою, що вела повз столик із двома стільцями вглиб, до простеньких дверей.

— У тебе гості були? — кивнув Роман на два порожні білосніжні горнятка, залишені на столі. — Хоч би прибрала чи що, перш ніж мене кликати, — голос задзвенів нотками ревнощів, які Кохановська миттю вловила.

— Та ні, це ми з Пілсудським чай пили, — втомлено пояснила вона.

— Юзеф Пілсудський? — Роман аж присвиснув. — Мила, ти або заговорюєшся, або займаєшся спіритизмом! Давай я тебе спати вкладу?

— Пілсудський — це мій кіт.

— Не знав, що в тебе є кіт.

— О, ти багато про мене не знаєш, попри те, скільки часу ми проводимо разом… — Вона стала навшпиньки, жартома поцілувала його потилицю і, натиснувши на плече, всадовила на стілець. — Почекай, я зроблю нам кави. Посидь тут.

І, не чекаючи відповіді, зграбно зняла порожнє начиння зі стола та й попростувала собі до дверей, а потім зникла в нетрях квартири.

«Їй пасує цей садочок, — думав Роман, розвалившись у кріслі й уп’явшись поглядом у високе небо над ним, — тут гарно працювати, напевно». Але думка ця не встигла розвинутись не те що в невеличкий абзац, а навіть у розлоге складне речення, бо у відчинені Аґнєшкою двері вужем прослизнув Пілсудський, пробіг стежкою і всівся просто навпроти Романа, ніби вивчаючи його.

— Ну привіт. Я щойно почув про твоє існування і, виходячи з мого досвіду спілкування із сімейством котячих, я впевнений, що ти мені однозначно не радий. Мене звати Роман, і твоя хазяйка нерівно до мене дихає, тому давай приймемо це за аксіому й постараємося поставитися одне до одного з розумінням. — Роман трохи нахилився вперед і пояснював коту, обіпершись ліктями на коліна. — Ніхто нікому не буде шкодити, сцяти у взуття і дерти одяг, але й ніхто нікого не буде мотлошити і гладити без обопільної згоди, натомість ставитиметься з виключною повагою. Домовилися?

Пілсудський дивився на нього абсолютно холодно й безжально, як переконаний зарізяка дивиться на потенційну жертву. Усім своїм виглядом цей кіт давав зрозуміти Романові, хто тут чого насправді вартий, і нагадував виразом морди кримінального авторитета середньої руки, який приїхав розрулювати дрібний конфлікт на продуктовий ринок попри те, що це взагалі не його рівень і він тут лише для того, щоб роз’яснити всім ситуацію і хто тут головний. Кіт знову холодно зиркнув на нового знайомого, а потім, ніяк не зреагувавши на промову, раптом розвернувся й неспішно попрямував до помешкання.

— Хм, іще той фрукт, — Роман заусміхався сам собі, — схоже, я нажив собі ворога.

Не встиг пухнастий хвіст Пілсудського зникнути в прорізі дверей, як із нього граціозно, мов янгол, випливла Кохановська з тацею в руках. «Чорт, а може, вона перевертень?! — Романа аж вкусила дурна, але така раптова і спокуслива думка. — Якщо я сьогодні не побачу їх одночасно, мене переслідуватиме ідея, що Кохановська — котячий перевертень».

— Що там, милий? — Аґнєшка усміхалася йому лагідно й турботливо. — Ось кава з ірисками. Як хочеш — цукру додай, а мені і так солодко.

— Дякую, дякую. Ох у тебе й кіт… колоритний він, очищами своїми мені в душу зазирнув.

— Він уже вийшов перевірити, кого я привела?! — Кохановська засміялася. — От ревнивий, страх. Просто Отелло!

— Мені здається, я йому не сподобався.

— Він ненавидить усіх, хто до мене наближається, — пояснила Аґнєшка.

— Навіть так?

— Навіть так. Сподіваюся, для тебе він зробить виняток.

— Подивимось. А ти можеш покликати його? Хотів би подивитись, як ви виглядаєте вдвох. — Роман пішов на хитрість, аби відігнати від себе надокучливу й дурну ідею про перевертня.

— Ні, він не прийде зараз, він вгамовує свої ревнощі, — мовила Аґнєшка, і Роман не зрозумів із тону, чи жартує вона, чи говорить серйозно.

І тут же, ніби на підтвердження її слів, із квартири почувся дзвін розбитого посуду. Роман зірвався на рівні, але Кохановська дивилася на нього спокійно й поглядом запрошувала сісти назад, не перейматися такими дрібницями.

— Це він тобі зараз щось розбомбив, так? — спитався Роман.

— Ага, я ж казала, ревнощі вгамовує. Нічого страшного, я спеціально недорогий посуд купую, про всяк випадок.

— Ага, зрозуміло.

Переконавшись таким чином, що Кохановська — це Кохановська, а кіт Пілсудський — це кіт, Роман заспокоївся. Розмова точилася розмірено й невимушено.

— Слухай, я одного не можу зрозуміти, — говорив Роман, дивлячись на вулицю крізь зелень заростей, — ця Намисловська — суцільні новобудови. Чому ти не залишилася в тій квартирі, у старій? Там і околиці атмосферніші, і сама квартира, як я розумію, на порядок більшу площу має. Мені там більше подобається.

— Саме через це, себто через площу і стан помешкання. Цей дім не завалиться зненацька і не згорить знічев’я, а ось на Зомбковській таке цілком можливе, ти ж бачив сам — ти тут лише чотири місяці, а на Празі вже кілька старих будинків перейшли в кращий зі світів. А ще в мене забагато спогадів про те помешкання, на які я не хочу наштовхуватися щохвилини. І крім того, Романе, жити у великій квартирі самій — значить гостріше відчувати свою самотність. Мені воно ні до чого, повір. Я тут почуваюся цілком затишно й комфортно, Зомбковську відвідую в разі потреби й використовую ту квартиру теж як мені заманеться.