10 слів про Вітчизну - Чупа Олексiй. Страница 39

— „Десять слів про Вітчизну“? — запитав він Аґнєшку, укотре перечитавши назву книжки на обкладинці. — Дивна назва, ні? Чому так?

— Навіть не зможу до ладу пояснити, — Кохановська клацнула ментоловою капсулкою в сигареті й щасливо видихнула дим, — у романі вийшло десять розділів, і кожен із них я постаралася подати так, щоб до змісту розділу можна було підібрати якесь одне ключове слово, tag, розумієш?

— Ну так, загалом розумію. І як, вийшло?

— У таких речах не вгадаєш. Письменник мислить не так, як читач, йому видно більше підводних течій у тексті, він від початку відчуває всі впливи, хай навіть і не до кінця їх розуміє, і тому завжди має на те, що вийшло в підсумку, зовсім інший погляд, аніж той, хто це читатиме.

— Себто ти виокремила десять слів, які мають щось характеризувати, але це все настільки суб’єктивне, що ключові слова можуть видатися органічними тобі одній?

— Так, щось на кшталт.

— Ти не боїшся, що критики й читачі рознесуть книжку за таку ось фішку, яка нікому, крім тебе, не буде зрозуміла?

— Ні, не боюсь. За моєю теорією, письменник пише в першу й головну чергу для себе самого. Перед собою я завдання виконала. А наговорити можна багато. Романе, як не крути, — зітхнула Кохановська, — якщо ця книга дійде до широкого загалу, то мені не уникнути питань про те, наскільки вона автобіографічна, а в критичних матеріалах і статтях у часописах лунатиме найбільш дебільне питання всіх часів і народів: а що ж автор хотів сказати тим чи іншим образом, зворотом, реченням, ситуацією?

— Як завжди, — засміявся Роман.

— Отож. Саме тому я заздалегідь абстрагуюся від цих усіх питань, бо знаю, що писала, мало задумуючись над будь-чим, окрім сюжетної лінії, пунктуації та орфографії. А те, що ці всі копачі познаходять у тексті масу алюзій, паралелей і навіть пророчих та пафосних висловів — це їхні особисті проблеми. Те, що вони знайдуть тут відповіді на гострі питання або провокації й заклики до порушення гострих питань — справа виключно їхніх комплексів і самооцінки. Те, що якісь речі видадуться їм нелогічними й незрозумілими, — питання їхнього світогляду, бо я нічого не вигадувала, лише описала наші з тобою півроку на Празі, милий.

І вона вдячно торкнулася теплої руки. Напруженість і недомовленість останніх тижнів зникли невідь-куди, повернулася звична для них ніжність. Роман змусив Аґнєшку підписати цей екземпляр і заховав його до наплічника, пообіцявши дочитати сьогодні ввечері і завтра, в останній день у Польщі, розповісти про свої враження.

Вони сиділи в самому серці Варшави, затихлі й лагідні, як і будь-які закохані перед розставанням, яке триватиме невідомо скільки. Шампанське майже скінчилося, кава давно вистигла, але вони навіть не торкалися її, знаходячи набагато більше тепла в доторках одне одного.

Раптово, мов хмара, пронеслася над ними чиясь тінь, ковзнула їхніми щасливими обличчями, і Роман, відірвавшись від Аґнєщиних вуст і перевівши погляд в інший кінець стола, мало не зомлів. Перед ними сиділа Олена. Вдягнена була просто і зручно, мала свіжий і задоволений вигляд, а головне — її очі бачили. Роман був шокований, він не міг ні пояснити, ні навіть осягнути, що трапилося. Хапаючи ротом повітря, нездатний вимовити ані слова, він вирячився на Олену. Аґнєшка застигла, мов статуя, шкіра її рук моментально стала зимною й шорсткою.

— Здорово, голуб’ята, — іронічно кинула їм Олена. — Як ся маєте? Ніжитесь?

— Олено! Олено, як це?! — Роман, зірвавшись на рівні, дивився на неї перелякано, пластиковий стілець прогуркотів кудись убік.

— Ану сядь, психу мій коханий. Ефектно, правда?

В Оленчиному голосі з’явилися командні нотки, жести нарешті набули впевненості й чіткості. Вона дивилася на спантеличених Романа з Кохановською, упійманих на гарячому, і їй хотілося реготати, коли погляд зупинявся на переляканих мармизах цієї парочки.

— Ну що, Ромцю. Давай говорити. Палите, так? Дай мені теж одну, — звернулася вона до очманілої Аґнєшки, і та слухняно простягнула їй запальничку й цигарку.

Клацнув кремінь, зашипів газ, і Олена затяглася на повні легені, але відразу закашлялась і жбурнула сигарету на стіл.

— Ні, до чорта, то не моє. Отже, слухайте, панове, і ти теж слухай, я знаю, ти українську розумієш, — тицьнула вона до Кохановської. — Я не знаю, як це пояснити з точки зору медицини, але мій зір повернувся до мене, Романе. Почалося це приблизно на початку весни. Спершу зникла темрява і з’явився туман, — сірий, густий, — а згодом і він почав розсіюватись, і тепер я бачу більш-менш добре, хоча, підозрюю, стан мій буде покращуватися.

— А чого ж ти мені нічого не казала? — озвався Роман.

— Облиш, милий, ти був ось цією лахудрою зайнятий, — вона саркастично кивнула на притихлу Аґнєшку, — де тобі було до моїх очей. Але ні, не лахудра, вона гарна, Ромцю, я її так близько ніколи не бачила ще, а тепер я тебе розумію трохи.

Вона підвелася й жартома відважила Кохановський низький театральний уклін, на який та лише крекнула.

– Ідемо далі, — продовжувала Олена. — Ось у мене почало розвиднюватися в очах, а ти, Ромцю, почав без мене кудись виходити мало не щодня, ну і я теж вибиралася на прогулянки недалеко від будинку. І що ж я дізнаюся в перші тижні по прозрінню? Що Ярослав — жінка, Прага, до якої ти мене мав завезти, — ілюзія, бо ми живемо не в Чехії, а в Польщі, а отже, я не уявляла навіть, де знаходжусь, і ми з тобою вже кілька місяців живемо в суцільній брехні!

— Я можу пояснити тобі все, — несміливо озвався Роман.

— Завали рота! — зненацька гаркнула на нього Олена. — У тебе, тварюко, було на це півроку, і ти мовчав, поки тебе не почали тицькати носом у твоє ж гівно! Так що тепер усі пояснення не варті нічого!

Олена зірвалася на крик, і за сусіднім столиком перелякано скосили очі на молоду українську відьму. Аґнєшка під столом міцно вхопила Романа за руку.

— Добре, згодний. Виправдання нема мені. — Роман понуро дивився на Олену. — Але щось далі треба робити.

— Так, треба. І я навіть знаю що. Я останні два місяці багато за вами, голуб’ятка, стежила, оскільки часто залишалася вдома сама. Отже, Романе, і ти, полько, не в курсі, як тебе звати…

— Я Аґнєшка, — вичавила із себе Кохановська.

— Та начхати, Господи… Але добре. Отже, Романе й Аґнєшко, робимо так: я на вас зла не триматиму, ви мені обоє не потрібні. Одна в принципі, другий у підсумку того, що він наробив. У тебе є дві квартири, — звернулася вона до Аґнєшки, — ти мені віддаєш будь-яку з них, можна ту, де ми з Романом жили, я звикла до неї. Далі ви вдвох мені даєте гроші на нормальне життя, поки я не знайду собі якесь заняття або взагалі не вирішу, чого я хочу далі в житті.

– І це все? — поцікавилася Аґнєшка.

— Ні, не все. У тебе є щось таке, без чого тобі важко буде? Те, що з тобою довгий час, що тебе рятувало й лікувало?

— Не знаю, Пілсудський хіба що, — розгублено промовила Кохановська.

— Це хто такий?

— Це кіт, — втрутився в розмову Роман, але Оленка зупинила його жестом.

— Замовкни, не тебе питали, — кинула вона в його бік. — Кіт — це чудово. Отже, Аґнєшко, пропоную вам по-доброму: даєш мені житло, гроші і свого кота. Я віддаю тобі Романа. І ця історія залишається між нами. Якщо ні — повір, я знайду спосіб створити вам проблеми. Серйозні проблеми, від яких Роману буде дуже несолодко. А відповідно й тобі. Одна заява в міліцію може кардинально змінити життя. Хай навіть він нічого не зробив, у нашій країні це ще треба довести. Зрозуміла? Що скажеш?

— Я згодна, — не вагаючись, відповіла Кохановська, і на обличчі Олени з’явилася задоволена хижа посмішка.

— А далі що? — не втримався Роман. — Що далі буде?

— Далі ми з тобою з’їздимо в Україну, а за першої-ліпшої можливості я повернуся сюди, до своєї квартири і до кота, — відповіла Олена, переможно дивлячись на Аґнєшку. — А ти роби, що хочеш. Але підозрюю, що совість змусить тебе приїхати до цієї панни, яка тебе зараз виміняла на домашню тварину. І скажу тобі більше — залишитися з нею, вона тебе кохає, це видно. Ти можеш пишатися собою, Романе, ти рідкісне брехло і сволота, а таку жінку до себе прив’язав. Ну все, ще поговоримо, на все добре, голуб’ята.