Кров кажана - Шкляр Василь. Страница 37

— Ні, твердого наміру вже не було. Але я взагалі чомусь дуже часто думала про ідеальне вбивство. Навіть не стосовно свого чоловіка, а так, безвідносно. І читаючи детективи чи дивлячись фільми, завжди дивувалася недо лугості тих, хто заздалегідь готувався до злочину… Адже є безліч способів ідеального вбивства.

— Справді? Наприклад?

— Наприклад, ви йдете з кимось узимку повз трамвайну колію. Позаду зовсім близько дзеленчить трамвай. Ви послизнулися, падаєте і ненароком збиваєте того, хто йде поруч із вами, якраз на рейки… З човном ще простіше. Тут взагалі ніяких свідків, і, якби я навіть зіпхнула його у воду веслом чи й руками, ніхто б цього не довів. А в тому, що я через вітер не змогла його врятувати… яка ж тут вина? Діти топляться на очах у батьків, і нема на те ради. Єдина моя помилка в тому, що я, розгублена, невідомо навіщо збреха ла, що мене тоді взагалі не було в човні. Сама собі все уск ладнила, бо слідчий, зрозумівши, що тим човном усе таки хтось приплив до берега, порушив кримінальну справу.

— Дурня на пісному маслі, — сказав доктор Цур, і я, не розуміючи, що він має на увазі, все таки виправила:

— На олії. Хоча це фразеологізм, і його краще переклас ти як сон рябої кобили. Але я вам розповідаю не сни, докторе Цуре. Знаю, що тепер усі психологи стали запек лими фройдистами і снам надають більшого значення, ніж реальним подіям, однак я розповідаю тільки те, що було насправді. Хоча ми дійдемо ще й до снів. Та я не впевнена, що моє перебування на Лисій горі…

— Де е е?

— На Лисій горі. Я не впевнена, що моє перебування там було всього на всього тільки сном. І я розповіла йому про мазь отця Серафима, про шабаш на відьомській горі і про зустріч з дияволом. Доктор Цур більше не дивувався. Навпаки, він сказав, що все це має цілком логічне пояснення. З давніх давен відьми, чаклуни, чорні маги користувалися спеціальними наркотичними мазями і напоями, які сприяли їхньому астральному вихо ду в химерний світ почвар. Там вони ще з більшою силою, ніж наяву, переживають враження від того, що раніше лиш невиразно малювала їхня бліда уява. Зрозуміло, що саме таку наркотичну мазь дав мені, як снодійне, й отець Сера фим.

— У цьому нічого страшного немає, — сказав доктор Цур. — Якщо, звичайно, скористатися наркотиком тільки раз. Погано хіба те, що до наркотичного зілля, власне до екстракту гіосціамусу, який у народі називають блекотою, чорні маги часто додають ще людський жир. Продовжуйте, пані Анастасіє, це дуже цікаво.

Мені на якусь хвилю заціпило (людський жир?), та, перевівши подих, я продовжила свою розповідь далі і гово рила доти, поки чорна завіса не обступила мене з усіх боків.

Я злякано роззирнулася і, нарешті, зрозуміла, що це вже стемніло надворі, настав ранній осінній вечір, проте доктор Цур не вмикає світло. Чи, може, його там уже взагалі немає? — знов майнула настирлива думка.

— Ви чуєте мене, докторе Цуре? — насторожено спитала я.

— Так так, я вас уважно слухаю, — глухо відповіло з за ширми. Його голос видався настільки спотвореним, що я розгубилася зовсім і не могла згадати, на чому обірвала розповідь.

— Не хвилюйтеся, продовжуйте, — сказав доктор Цур уже не таким чужим голосом, та я ніяк не могла зібратися з думками. Моє сум’яття перейшло в знайоме внутрішнє тремтіння.

— А на чому я закінчила?

— На імперативних голосах.

— Яких?

— Я про голос одуда, голос, що кликав вас до річки.

— Ах, так, згадала. Ви мені вірите?

— Звичайно, вірю. Це дуже поширене явище, коли під час слухових галюцинацій з’являються імперативні голоси.

Вони наказують щось робити, спонукають до якоїсь дії, і якщо людина їм не підкоряється, то ще немає нічого страшного. Будь яке наймістичніше явище, пані Анастасіє, має своє реалістичне пояснення. І коли ми з вами все розкладемо на поличках, то ви самі зрозумієте, що ваші страхи абсолютно безпричинні, що у вас все нормально.

— Безпричинні? А те, що я вбила чоловіка, теж нор мально?

— Думаю, що так, — незворушно сказав доктор Цур. — Тобто я переконаний, що ви його не вбивали.

Моєю спиною протягли доріжку мурашки.

— Ви хочете сказати, що він живий?

— Я не знаю, живий він чи ні. Зараз мене це мало цікавить. Я тільки хочу сказати, що ви самі собі навіяли, нібито зумисне гойднули човном. Так часто буває. Вас мучить докір, що ви не змогли врятувати свого чоловіка, і цей внутрішній докір сумління постійно загострюється.

Він спотворює уяву до того, що вам увижається, ніби ви гойднули човном. А тим часом на вітрі той човен і сам так гойдався, що ви, навіть якби хотіли, не змогли б цього зробити.

— У тому то й річ, що змогла.

— Дурня на пісному… — почав було доктор Цур із фрази, яку, вочевидь, повторював усім пацієнтам, але спохопився і сам себе виправив. — Сон рябої кобили! Гра запаленої уяви. Ось так мені твердив старий уже чоловік, що він убив свого товариша. Той теж утопився, але взимку. Вони вдвох переходили по льоду замерзлу річку, товариш провалився, а цей бідолаха мерщій зняв із себе паска й подав йому один кінець, щоб витягти. Той ухопився за самісінький кінчик, але він вислизнув із руки, й товариш пішов під лід. І що ви думаєте? Цей нещасний чоловік двадцять літ докоряв собі, що не подав йому паска тим кінцем, на якому пряжка, бо тоді він, мовляв, не вислизнув би з руки. Докоряв, докоряв, поки не вирішив, що то він сам утопив товариша. А знаєте, чим усе закінчилося? Знайшовся ще один пасочок, на якому той бідолаха й зачепився.

— Повісився?

— Атож, повісився. Ви до цього хочете себе довести?

— Ні. Тому я до вас і прийшла.

— А якщо прийшли, то слухайте, що я вам кажу. І не беріть на свою голову того, чого не було. Ви ні ко ли ні ко го не вбивали, — майже заспівав доктор Цур. — Ви тільки вбили в свою чарівну голівку, що зумисне гойднули човном, аби втопити чоловіка.

— Бо я мала такий намір. Хіба це не підтверджує те, що я вчинила злочин?

— Ні, — рішуче сказав доктор Цур. — Ви знаєте, скільки людей є на світі, яких я з великим задоволенням порішив би? Але ніколи цього не зроблю, й ніхто мене за це не судить. Мати своїй дитині трохи не щодня каже, що вб’є її, якщо вона перебігатиме дорогу там, де не слід, чи не мити ме руки перед тим, як сідати до столу.

— Це не зовсім одне й те саме, — сказала я.

— Те! А якщо ви так затялися, то давайте підійдемо до цього питання з іншого боку. Хіба ви впевнені, що ваш чоловік утопився? — ніби вже не доктор Цур, а слідчий Притула озвався по той бік завіси.

— Не знаю, — сказала я.

— Ото ж бо й воно. Навіщо ж тоді, ще нічого не знаючи, з’їдати себе живцем? Викиньте з голови всі дурниці і спо кійно розповідайте далі. Мені дуже подобається ця роман тична історія.

Що далі я говорила, то все густіша темрява облягала мене зусібіч, а коли замовкала, наставала якась ворушка тиша, яка збиралася по той бік ширми і відлунювала моїми ж словами, але гугнявим, ламким голосом, який кришився на кілька дрібніших голосів, і від того здавалося, що там перешіптується гурт людей. Якщо раніше мені ввижалося, що там немає навіть доктора Цура, то тепер я була впев нена, що там принишкли всі його асистенти, а може, й здо ровенні гевали санітари, готові будь якої миті вприснути в твою вену якусь отруйну гидоту чи й зодягнути на тебе гамівну сорочку…

Чому асистенти? Чому санітари?

Там, за чорною завісою, міг причаїтися хто завгодно.

Звісно, мені ще вистачало глузду, аби завважити, що під час нашої бесіди з доктором Цуром ніхто не заходив до його кабінету, але ж там, за ширмою, могли бути ще одні, потаємні, двері, так само замасковані, як і ця зібрана гармошкою завіса, що геть несподівано висунулася зі стіни.

Зрештою, я знов почула, як щось легенько тенькнуло, і доктор Цур мовив пошепки:

— Да, здєсь всьо на ліцо… Нєт нікакіх сомнєній… Нємно го позжє…

Я вже була впевнена, що біля нього хтось сидить, можливо, навіть всюдисущий Притула (чи є кращий спосіб розкрити ідеальне вбивство?), можливо, мій душпастир отець Серафим… А що, коли поруч доктора Цура причаївся ще й Нестор?.. Що, коли це і є апофеоз диявольського експерименту над моєю душею? І хто вже точно мав змогу зазирнути в найглибші закамарки моєї душі завдяки приятельським взаєминам з доктором Цуром, то це, звичайно, Г. С. Добре, що, відчу ваючи таку загрозу від самого початку, я ні словом не згадала Г. С. у своїй «романтичній історії», хоч від цього вона дещо втрачала, але що вдієш — чоловіки куди більші базіки і пліткарі за жінок, особливо коли йдеться про найінтимніші тонкощі, і хай то буде сам Зіґмунд Фройд чи патріарх всія України Руси, нанесеної на ґлобус від Прип’яті до Амазонки, а не втримає язика за зубами, щоб не розповісти своєму приятелеві значно більше, аніж було насправді. Авжеж, тепер я не відкидала можливости, що Г. С. саме для того й нараяв мені психоаналітика, щоб діз натися, чим я дихаю, вивернути всю мою душу навиворіт. І, дійшовши в романтичній оповіді до того моменту, коли цариця шабашу завагітніла, я вловила загостреним слухом, як у тій ворушкій тиші за ширмою настовбур чилося багато вух. Вони аж зашаруділи напруженими хрящами.