Кров кажана - Шкляр Василь. Страница 38

— Увімкніть світло! — закричала я.

— Вам темрява заважає? — спитав доктор Цур. — Чи лякає?

— Я нікого не боюсь, увімкніть світло! Я вас і так усіх бачу.

— Кого ви бачите?

— Самі знаєте. Ви привели мене сюди на допит!

Блиснуло світло, і чорна ширма важко гойднулася перед очима. Доктор Цур від хвилювання заговорив швидше звичайного:

— І тепер також бачите?

— Не тільки бачу, а й чую. Я чула, як ви перешіптува лись.

— Я тільки сказав два слова по мобільному.

— Тепер усі придурки розмовляють не віч на віч, а по мобільниках, — відрізала я. — Стоять один до одного спиною і теревенять — самі не знають про що.

— Погляньте, тут нікого немає, крім мене, — сказав доктор… Фройд. — І тут ваші страхи знову ж таки, як і в попередніх випадках, марні, — сказав цей найбільший сексуальний маніяк, який забив баки усьому світові.

Чорне запинало посунулось до стіни, і я побачила, що переді мною справді сидить лише один чоловік, але який!

На його симпатичне обличчя повільно наповзала при шелепкувата посмішка, оголюючи два крайні передні зуби — бездоганно білі, але гострі, як ікла.

— Тепер ви, пані Анастасіє, розумієте, що ваш страх був даремним? — радісно спитав цей намаханий Чикатило.

— А я нікого й не боюся. Мені просто прикро, що ви, докторе Чи… чи то б пек… пак, пробачте, використовуєте своє службове становище в інших цілях.

— Зрозуміло. Тоді я взагалі мовчу й більше нічого не запитую, — і далі посміхався двома передніми іклами Чикатило. — З вашого дозволу ще тільки гляну на ваш язичок.

Він дістав із шухляди столу невеличкий інструмент, схожий на срібну лжецю, і рушив до мене.

— Розплющте широко очі й відкрийте ротик, — наказав мені цей зовні безневинний Онопрієнко, такий безневин ний, що прикінчив десятки людей і тепер, замість того, щоб довічно попивати чефір десь там у житомирському ізоля торі, відкрив приватну психіатричну клініку.

— Не підходьте до мене! — закричала я. — Цур вам і пек! Мені треба додому.

— Це вже серйозно, — сказав він. — Я не можу вас відпустити в такому стані. Тим більше за кермом.

— Бачу, бачу! Я давно про все здогадалася!

— Припиніть істерику.

— Ви не маєте права мене затримувати!

Я кинулася до дверей, зашарпала за ручку, але вони не піддавалися. Напевно, були зачинені на якийсь хитрий замок. Тоді я чимдуж загупала в них кулаками і, нама гаючись заглушити жаску моторош, що розросталася в мені з нудотним тремтінням, закричала щосили:

— Відчиніть! Гей, хто небудь, відчиніть негайно!

Отак я билася об ті двері всім тілом, з жахом чекаючи, що він ось ось ухопить і скрутить мене, волала невідомо до кого, шкреблася нігтями, — відчиніть, відчиніть! — аж поки вибилася з сил і, скімлячи, сповзла по тих дверях на підлогу, зречено повернулася до нього й, мимоволі розсуваючи коліна, сказала з якоюсь упокореною радістю:

— На, бери… Бери мене…

Я прокинулася у незнайомій кімнаті, теж не переобтя женій зайвиною, але це все таки був умебльований покій, схожий на дорогий готельний номер. Крізь зашторене зеленим єдвабом вікно просівалося м’яке світло, однак важко було вгадати, вранішнє воно чи вечірнє, і взагалі я не могла бодай приблизно прикинути, скільки проспала в оцьому чужому ліжку.

Мабуть, мене вже давно не брав такий глибокий сон, після якого, прокинувшись, я довго не могла нічого згадати.

Ніби тривалий час перебувала в летаргії. Проте пам’ять мене до решти не зрадила. Поволі поволі я все таки згадала доктора Цура і шалений напад істерії, тільки не могла тепер точно сказати, коли те відбулося. День, два тому? Чи, може, набагато більше?

У цьому покої, схоже, була прихована камера внутріш нього спостереження, бо, як тільки я звелася на лікті й сіла в ліжку, тихенько постукали в двері й до кімнати зайшла чи то покоївка, чи сестра жалібниця — щось середнє між черницею і валютною путаною, між медичною сестрою і куртизанкою.

— Доброго ранку! — привіталася вона і поставила на столик тацю з дієтичними стравами й фруктами.

Отже, все таки ранок, зазначила я про себе й спитала:

— Це клініка Бориса Леонідовича Цура?

— Леоніда Борисовича, — чемно поправила мене чер ниця з блудливими, як у кролиці, очима.

— Чому мене тут тримають?

— Тримають? — здивувалась вона. — А хто вас тримає?

Вам просто стало погано, й Леонід Борисович звелів догля дати за вами до повного одужання.

— Що зі мною?

— Нічого серйозного. Анемія. Тобто недостача гемогло біну в крові. Вам потрібен лише спокій і калорійне харчу вання.

— Я… давно тут?

— Де? — не зрозуміла вона.

— У вас.

— З учорашнього дня. Ви, мабуть, ще не прокинулися, пані Анастасіє, — кваліфіковано всміхнулась вона. — До речі, мене звуть Варварою. Коли поснідаєте, будь ласка, натисніть отой ґудзик, що на стіні ліворуч од вас.

— А ліки? — поцікавилась я. — Ліки мені не даватимуть?

— Навіщо? Навіщо здоровій людині ліки? Хіба що віта міни, але їх достатньо у вашому сніданку. Смачного.

Вона не вклонилась, а злегенька, ледь помітно присіла і вийшла. Вибравшись із широкого, далебі, не лікарняного ліжка, я побачила на собі таку люксозну рожеву піжаму, що захотілося покрутитися перед дзеркалом. Видно, у клініці доктора Цура підробляв на півставки і П’єр Карден.

Ванна кімната також вражала блиском, комфортом і щедрістю туалетного начиння. Я з вдячністю оцінила став лення до мене Г. С. Навіть одна доба перебування в таких апартаментах влітала, безперечно, в круглу копійку. Та коли я заходилася шукати ножиці й пилочку, щоб довести до пуття свої нігті (я згадала, як дерлася ними, дурепа, у двері), то не знайшла. Тут взагалі не було гострих і колю чих предметів, що знагла нагадало про те, де ти є. Так, це не запльована, не засрана «павлівка», але все одно психуш ка, дурка. Це, хай і розкішне, але гніздо зозулі, з якого не кожному вдається вилетіти.

Пригнічена, я вийшла з ванної кімнати й критично оглянула тацю з наїдками. Смажена печінка, морквяний салат, кав’яр, ґранатовий сік — усе справді свідчило про недокрів’я пацієнта, але апетит, який я відчула було, коли Варвара принесла сніданок, щез.

Я відчинила шафу і з подивом побачила, що там на пліч ках акуратненько висить твідовий сірий костюм (майже уніформа бізнес леді), в якому я з’явилася на світлі очі доктора Цура. Отже, мене тут справді ніхто не збирався затримувати. Надто дороге задоволення, сумно всміхну лася я, однак настрій трохи поліпшився, і помітивши, що тут таки, на боковій полиці шафи, лежить моя жіноча сумочка, я взяла її, відкрила і, ніби знічев’я, стала переби рати речі. Все було на місці, лише не вистачало… манікюр ного приладдя — пилочки, ножиців, щипчиків.

Я бридливо кинула сумочку назад на полицю й ще раз обвела очима покій. Тільки тепер помітила, що з цього фешенебельного номера можна знімати щонайменше три зірки: тут не було телефону. Я рішуче натиснула кнопку виклику.

Черниця з голодними очима ще не кітної кролиці на ймення Варвара з’явилась негайно.

— Так швидко? — наліпила на себе фахову посмішку.

— Я не вас викликала. Мені потрібний доктор Цур.

— Леонід Борисович зайнятий. У нього зараз прийом, — сказало щось середнє між Варварою Великомученицею і Марією Магдалиною — ще до її каяття, звичайно. — Як тільки звільниться, я йому передам.

— Чому тут нема телефону?

— Як то нема? — вона дістала з кишені халата слухавку з висувною антеною. — Будь ласка.

Я машинально взяла телефон, але, що з ним робити далі, не знала. Турбувати Г. С. було ще зарано. Щоб не викли кати підозри, набрала номер свого домашнього телефону, знаючи, що там ніхто не відповість. Іванько не мав ключа від будинку. Я тільки тепер згадала про карлика — він лишився вдома сам і не знає, де я поділася. Напевно, від хвилювання і страху вже не знаходить собі місця. Я послу хала довгі гудки, що озивалися в моєму домі, ніби з них могла дізнатися бодай дещицю з того, що там коїться.