Кров кажана - Шкляр Василь. Страница 40

Чого ж мені ще огинатися, якщо це найкращий вихід із мого становища — щезнути, заховатися від усього світу, від отих привидів, кікімор, упирів, зловіщих летючих щурів… Мушу тільки низенько вклонитися Г. С. і докторові Цуру, котрі так шляхетно подбали про мене…

За цей час навіть одуди відлетять у теплі краї!

Одуд!!! Одуд…

Я кинулася до шафи, вхопила свою сумочку, з якої вже зникло манікюрне приладдя, хапливо порпалася в ній, а потім нетерпляче перевернула догори дном й затіпала так, як тіпалося моє серце. На підлогу все посипалось гамузом — гаманець, косметика, ключі, всілякий дрібний непотріб і — тук! — білий круглий камінчик з бездоганною дірочкою посередині.

Кирик… Мій кирик… Мій чарівний камінчик…

Я взяла камінь зради на долоню, довго не могла відір вати від нього очей. Потім міцно затисла його в кулаку й голосно засміялася.

Тепер я з ним не розлучалася. Лягала і прокидалася з кириком, тримаючи його під подушкою, а коли десь ішла, то неодмінно брала з собою.

До мене повернувся сон. Не знаю, чи то в стравах були домішані якісь заспокійливі ліки, чи цьому сприяла сама атмосфера клініки доктора Цура, чи, може, так благодійно вплинула віддаленість від дому, від людей, з якими були пов’язані мої тривоги. Напевно, все разом.

Настала така душевна рівновага, що вже ніщо не віщувало біди. У мене з’явився апетит, то більше, що я сама заздалегідь замовляла меню, і не було такого випадку, аби мені в чомусь відмовили. Я подовгу без будь якого конт ролю прогулювалася на подвір’ї, по кілька разів на день купалася в басейні, читала, поки одного разу не попросила Варвару принести мені папір і ручку й сама спробувала занотувати дещо зі свого не такого вже й пісного життя.

Мені було цікаво самій із собою, що, як свідчать психологи, вказує на достатній розвиток інтелекту, зовсім не хотілося ні з ким спілкуватися, навіть до Г. С. подзво нила всього один раз, та й то зрозуміла, що мені немає про що з ним говорити.

Г. С., звісно, зрадів, поцікавився моїм здоров’ям і навіть запитав, чи не час мене забирати з клініки, однак я сказала, що докторові Цуру видніше, що я нікуди не поспішаю, адже поспіх — ознака слабких та убогих.

— Мені тут добре. І ти не уявляєш, яка я вдячна тобі за турботу. Твоєму ставленню до мене я ніколи не складу ціни.

— Облиш, — сказав він. — Дуже хочу тебе провідати, Настуню. Але Леонід Борисович просить потерпіти.

— То й потерпи, — засміялася я. — Зате потім… Думаєш, я не хочу?

— Безсоромниця, — засміявся і він.

— Тобі ж це подобається?

— Я чув, ти навіть книжку пишеш. Про мене там часом не буде?

— Буде, ти ж мій ангел охоронець.

Ми тепло поцілувалися по телефону.

Я не рахувала днів, проведених мною в клініці, та, мабуть, не минуло й тижня, як я погодилася з доктором Цуром, що не вбивала свого чоловіка. Ні, я, звичайно, добре пам’ятала, як навмисне гойднула човном, знаючи, що в ботфортах і ватянці цей зрадник ніколи не випливе, але який тепер був сенс переконувати в цьому мого психоаналітика, якщо він хотів домогтися від мене протилежного?

Головне, що мене більше не мучили кошмари, не гризла ніяка моторош, я була впевнена, що ще до того, як річка вкриється льодом, десь вище чи нижче за течією спливе тіло, і все на тому завершиться остаточно. Я отримаю страховку, увійду в спадок і почну життя з нового відліку.

Житиму так, як нікому й не снилося.

Можливо, це ще краще за мене знав доктор Цур, адже в його обов’язки входило лікування не лише людської психіки, але й сумління, і він робив це зі знанням справи.

Лише однієї грубої, а то й фатальної помилки припус тився доктор Цур. Одного разу він зайшов до мене в кімнату і під час мирної бесіди, в якій, певна річ, був прихо ваний тест, ні сіло ні впало спитав:

— А що то за камінчик ви постійно з собою носите?

У мене щось як обірвалося всередині.

— Який камінчик?

— Білий, із дірочкою, — посміхнувся доктор Цур лише двома загостреними зубами. — Он він і зараз схований у вашій руці.

— Звідки ви про нього знаєте? — холодно спитала я.

— Знаю. Бо ви завжди носите його з собою.

— Так, ношу. Але нікому не показую.

— Вам так тільки здається. Всі знають про цей камінчик.

— Хто — всі?

— Ну, я, Варвара, наприклад…

— Хіба в тому є щось погане?

— Ні, поганого тут нічого немає, — сказав доктор Цур. — Якщо це якийсь амулет, прикраса чи просто пам’ятка. Що там у вас?

— Курячий бог, — відповіла я.

— Покажіть, — він простяг руку, а я свою мерщій сховала за спину.

— Ні.

— Чому?

— Бо це для мене дорога пам’ятка.

— Я вже казав вам, пані Анастасіє, — стомлено посміх нувся доктор Цур. — Казав, що в пам’ятках, амулетах нічого поганого немає. Навпаки, це добре, коли людина береже пам’ять про щось їй дороге чи вірить у добрий знак. Але якщо це просто сліпий фетиш, тоді він може вас занапас тити.

— Який ще фетиш?

— Річ, окрім якої, для людини більше нічого не існує.

Ви ж бачили того чоловіка зі складаним метром? Увесь сенс життя для нього замкнувся в тому метрі. Ось що таке фетиш.

— Хіба не ви придумали для нього колову терапію?

— Я. Але він сюди прийшов уже з патологічним пос піхом і власним метром. А ви, пані Анастасіє, — з курячим богом. Якщо не віддасте мені його зараз же, то це дуже погано скінчиться.

— Ви підглядали за мною в камеру! Як ви сміли?! — у мене знов починалась істерика.

Доктор Цур, звичайно, зрозумів це раніше за мене й поволеньки позадкував до дверей.

— Ну, добре, добре, — він підняв обидві руки, пока зуючи, що здається. — Робіть як знаєте. Зараз я не хочу втрачати бодай того, чого ми з вами домоглися. Але затям те: фетиш — це вам не нервові розлади, з нього починається божевілля.

Коли він вийшов, я довго дивилася на кирика, аж поки в мені не вляглося тремтіння. Цей камінь випромінював і давав спокій. Усе було б добре, якби не ще одна лиха при года, яка спіткала мене в басейні.

Почалося з того, що там я побачила щупленького мет кого чоловічка, котрий боблявся у воді, вимірюючи її складаним метром. На якусь мить він одірвався від сізі фової праці і помахав мені рукою як давній знайомій. Я теж йому помахала, відчуваючи, що не тільки на подвір’ї клініки, а набагато раніше бачила цього чоловічка з вер тлявою, як у дятла, голівкою.

— Коркін! — несподівано гукнула Варвара, яка нагляда ла і за басейном. — Ану вилазьте з води! Ви вже перекупа лися.

Чоловічок із чудним прізвищем Коркін слухняно виліз драбинкою на кахляний поміст і, міряючи його метром, пішов навприсядки до Варвари. Від довгого купання його били дрижаки, дятляча голівка так тремтіла, ніби Коркін дзьобав кору. Мене він, звичайно, не впізнав, але, прохо дячи поруч, шепнув:

— Вибачте, я зайнятий.

Я швидко спустилась драбинкою в прозоро блакитну воду, трохи пропливла й відчула, як у мені знов проки дається отой бридкий внутрішній трем. Прохолодна вода не бадьорила, вона відгонила ліками, до горла підступала нудота.

Вийшовши з басейну, я накинула халат, відразу шур хнула рукою в праву кишеню, намацуючи рятівний камін чик. В очах потемніло. Його не було. Кирик щез.

Я, мов тигриця, повела очима довкола. Окрім Варвари, нікого поблизу не було.

— Де кирик? — тихо і страшно спитала я.

— Який кирик?

— Знаєш, який! Віддай! — я пішла прямо на неї. — Негайно віддай мій камінь!

— Я не бачила ніякого каменя.

— Бачила, суко! Ти всім про нього розляпала, а тепер ще й свиснула! — глибока дитяча образа виривалася з мене ще інтернатівськими слівцями. — Віддай, блядюго, бо я тобі й матку виверну!

Варвара, поточившись назад, кинулася тікати, та я одним скоком наздогнала її, вхопила за коси й поволокла до басейну.

— Втоплю курву! Роздягайся, показуй усе навиворіт разом зі своєю блягузницею!

Чи я справді набралася вже стільки сили в клініці доктора Цура, чи Варвара боялася чинити опір анемічній пацієнтці, але я метляла цією породистою кобилою, як ганчір’яною лялькою, поки не здерла з неї весь одяг, а тоді, так і не витрусивши з нього кирика, спересердя піхорнула її у воду й сама шубовснула вслід.