З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 22

В сім протесті против автократичних, магнатських претензій владиків Вишенський, як бачимо, опиняється в однім

-1 Назви сплавних човнів, до котрих піддані мусіли з далека довозити своєю худобою ріжні вироби панського господарства. ² Назви монет.

ряді з найкращими представниками європейського реформаційного руху. Але він зараз же відскакує від них, коли йому приходиться оцінювати заходи і тактику провідників сучасного українського руху — тих людей що не молитвою і словом, а ділом хотіли увільнитись від автократів-владиків, що в союзі з урядом заходились накинути унію громадянству. Йому не подобається ні політична боротьба в союзі з евангеликами, ні організація нової школи для піднесення національної культури, щоб запобігти винародовленню вищих верств, ні заведеннє народньої мови до проповіди, до толкування Святого Письма і перекладів на народню мову. Він обстоює уживаннє церковно-словянської мови й на борзі складає теорію особливої містичної сили її: диявол, мовляв, особливо ненавидить сю святу мову, і всі, хто поборює її, робить се диявольським «дійством і риганнєм». Щоб утримати суспільність при старій церкві й візантийсько- словянській культурі, він проповідує зневагу до всього, що виходить поза рамці церковної лектури: біблія має православному чоловікови вистати за всі науки, а хто піде до «поганських учителів і до латинської хитрословної ложи», той згубить віру. На побореннє унії, замість якоїсь політики, він радить уставити всенародній — піст, бдіннє і молитву, щоб Бог чудом своїм зломив упір короля, патрона унії. Серед внутрішних непорядків не знаходить нічого важнійшого, як останки ріжних народних обрядів, такі як різдвяні, великодні, святоюрські і под. Годиться завважити, що таку ж дрібязковість у відносинах до народнього обряду виявляли і патріярхи і їх інформатори братчики: одною з спірних матерій між львівським брацтвом і владикою було питаннє, чи годиться святити на Великдень усяку страву, чи ні — владика боронив місцевої практики свячення, братчики ж доводили, що від того «чародійство множиться»: свячене вживається до ріжних магічних актів і патріарх, замість заспокоїти, зробив з тої справи велику бучу. А ще більш* енергії було витрачено на поборюванню місцевої практики, що допускала до свячення на церковні степені «второжен-

ців», себто людей що були двічі жонаті, котрих грецька практика до свячення не допускала, хоч ніяких підстав для заборони в церковних канонах не було.

На г'рунті неприхильної оцінки Вишенським нових православних заходів прийшло до досить неприємних суперечок між ним і провідниками нового релігійного руху, коли йому довелось зустрінутися з ними на-віч в 1605-6 рр. Ви- шенському прийшлось вислухати не оден твердий арг'умент, він нібито дещо упустив з своєї непримиренности, але в глибині свого серця не помирився з новою наукою і вернувшись на свою Атонську гору, наново застиг в своїм старовірстві.

Воно було непрактичне, то значить — не відповідало інтересам національного життя. Воно було не продуктивне. Не мало нічого спільного і з духом дійсного християнства, а про те мало своїх людей і навіть дуже богато. Писання Вишенського з незначними виїмками не були друковані; не видко, щоб були вони й умисно поширювані,— проте ідеї його жили. Поступовим течіям, котрих огнищем було львівське брацтво, бракувало економічних підстав, бракувало мас. Українське міщанство не мало економічної сили й упадало з упадком міст Польщі взагалі. Союз православних з маг'натами-євангеликами Литви й Польщі, що здвоювали їх сили, стратив значіннє і заник з тим, як останки українського маг'нацтва спольщились, а прихильники євангельства в Литві-Польщі теж змаліли. Львівське брацтво помирилось з владикою й перейшло під його владу, а його культурна робота звелась до дуже малих розмірів. Натомість у старовірів, таких як Вишенський, знайшлись союзники численні і сильні!

їх підтримували несчисленні «мучені» попи і черці, котрим гасла нової науки і школи були неприємні, бо грозили конкуренцією, і сі «неучені» знаходили послух не тільки в селянських масах, а і у нової політичної сили України — у козацтва. Хоча між козаччиною не бракувало елементів культурнійших, вихованих в нових школах, проте козацька

маса потягала більш до найбільш безоглядної й непримире- ної опозиції против всього, що скільки небудь заносило якоюсь згодою, чи з польським пануваннєм, чи з польською вірою.

Отже коли у православної опозиції не стало инших протекторів і з кінця першого десятиліття XVII в. їй прийшлось «укриватись під крилами дніпровських молодців», кажучи словами митр. Борецького, провідники її мусіли дуже серіозно рахуватись з такими козацькими настроями. Козацтво напр. грубо і безпардонно розбило акцію на помиреннє з урядом і католицькою церквою поведену в 1620-х рр. Мелетієм Смотрицьким. Митр. Борецький і пе- черський архимандрит Могила брали в ній участь, але мусіли відійти під грізним натиском козацтва, і Смотриць- кий, найбільша літературна сила тодішнього українського суспільства, всіми покинений зломивсь і пропав.

Так само різко виступило козацтво, під впливами тих «неучених попів», против перших спроб Могили коло заложения колегії з латинською наукою, на взір колегій єзуїтських. Нащо латинське і польське училище заводите? того не бувало у нас досі,— а спасались!» переказує їх відзиви Моги- лин співробітник і пізнійший наступник на митрополії, Сильвестер Косів. І хоч як був завзявся на тім пункті Могила, мусів відступити від своїх плянів і піти на компроміси з брац- твом, що стояло під протекцією козацького війська. Та й ставши митрополитом кілька літ потім, стрівсь він з опозицією війська, що стало по стороні митрополита Ісайі, як вірного прихильника старого православія, аскета і консерва- тиста в духу Вишенського, і прихильникам Могили прийшлось сильно попрацювати, поки військо згодилось признати Могилу — за ціну певних уступок Ісайі з його боку.

Але все таки се старовірство настільки йшло против живих інтересів життя, що на довго утриматись не могло!

І СКАН Andr1»DM

МОГИЛЯНСЬКА ЦЕРКВА.

Могила зробив уступки козацтву і старовірству, але зіставсь на чолі української православної церкви і кінець кінцем здійснив свою програму. Козаччина була розгромлена в кампанії 1637—8 рр. і на десять літ зійшла з політичної арени; Могилі й його партії се було на руку: козаччина не могла більш їм бороздити. Під проводом Могили церква організувалась в льояльних відносинах до польського уряду, задержавши до царгородського патріархату відносини зведені до найменьших, чисто етікетальних розмірів. Освіту і школу організовано не на традиціях візантийсько-сло- вянських, обстоюваних Вишенським та Копинським, а по взірцям латино-польським, католицьким, спеціяльно єзуїтським. Українська церква зісталась вірною в догматах і обряді церкві грецькій, але всім складом ідеольог'ією й культурою своєю становила галузь сучасної католицької реакції, що панувала в полуднево-західній Європі і свої крайні позіції на сході мала в словянських краях Австрії та в Польщі.

Перелом зробило в сім напрямі безкоролівє 1632 р., коли по смерти вірного прислужника єзуїтів Жигимонта III польська корона перейшла до його сина Володислава. Повний воєнних плянів — боротьби з Москвою, Туреччиною, Швецією, він потрібував для сих воєн козаків і взагалі мусів дбати про прихильність своїх українських підданих, тому вважав реліг'ійний компроміс політичною необхідністю. Він і був переведений при виборі Володислава на короля; робили його останки православної шляхти і духовенство,— козацьке ж військо не взяло відповідної участи через роздвоєннє між компромісово настроєними старшинськими елементами і непримиреною, старовірською козацькою масою. Уряд зрікся намірів Жигимонта: фактично обсадити всі українські церковні посади уніятами і таким чином перевести православних на унію. Але і православні угодовці мусіли зріктись владиків власного ставлення, що вели свій початок від

посвятин, зроблених в Київі в 1621 р.: на їх місце вони мусіли предложити на королівське затвердженнє нових кандидатів. Владицтва й ігуменства були розділені на рівно між сею новою православною церквою і уніятською. І хоч не голосилось світови, але мовчки приймалось, очивидно, що нова православна єрархія йтиме по лінії польської політики, не тягтиме ні до православної Москви (як владики ставлення 1621 р.), ні до патріархату, що стояв під впливами Туреччини, а триматиметься уряду та шукатиме якоїсь форми порозуміння з Римом прикладом Смотрицького.