Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 17

— Ні, тепер уже не першого, — відповів провідник. — Коли вона висить на такій висоті, — це другий клас, а якщо опускаєте нижче — перший. Вам принести каву чи чай?

Христина ще довго не могла заснути на своїй полиці тепер уже другого класу, розмірковуючи про те, які все ж таки дивні речі часом вкладають люди у свої поняття про розкіш.

У поїзді з Вроцлава до Берліна, як завжди, виникла проблема з валізою. Чомусь європейські потяги, навіть повільні польські потяги, у яких доводиться їхати доволі довго, зовсім не пристосовані до перевезення багажу. На вісьмох людей, які теоретично повинні поміщатися в одному купе, тут є лише дві вузенькі полички над головами, розташовані так високо, що Христина навіть не намагалася ніколи закинути туди якісь свої речі. А про валізку, напхану так, що її й на колесах везти було важкувато, і мови бути не могло. Христина загородила валізою весь прохід і постійно ловила на собі, як їй здавалося, осудливі погляди.

Якщо в Перемишлі та Вроцлаві Христина ще почувалася так-сяк звично, бо бувала там раніше, то коли наступного дня доїхала до Берліна, де збиралася пересісти на автобус, уперше відчула справжній страх. Виявилося, що стрес перетину кордону насправді пов’язаний не так із самим кордоном, як із зустріччю з невідомим, непередбачуваним і всередині країни, де все було таким невідомим та непередбачуваним — зовсім не стало легше від того, що кордони залишилися позаду. Від утоми й нервового перезбудження перед її очима розходилися кола, а в голові щось скрипіло, так ніби хтось навмисне фальшивив, надто сильно притискаючи смичок до скрипки. І цей такий звичний колись звук чомусь був нестерпно болючим, здавався відлунням якогось чужого й дуже далекого минулого.

У Берлін Христина прибула вдосвіта й мала цілий день до вечірнього рейсу свого літака на Афіни. Вона залишила речі в камері схову, а після сніданку купила в автоматі денний квиток на всі види транспорту й сіла в автобус, маршрут якого передбачав «туристично-оглядове коло вулицями міста», як писав про це путівник.

Як і всім, хто опиняється в Берліні вперше, їй було цікаво з’ясувати, які саме квартали раніше належали до східної, соціалістичної частини, а які — до західної. Їй здавалося, що це буде видно, адже східні повинні відрізнятися, наче бідні родичі. Але виявилося, що колишні східні квартали тепер стали модними, і в деяких із них знімати житло навіть дорожче, ніж у традиційно респектабельних віллових дільницях заходу. Принаймні таке Христина прочитала в путівнику. А з вікна автобуса всі райони, якими вони проїздили, виглядали однаково респектабельно — усі будинки й дороги були відремонтовані, багато де ще тривали будівельні роботи, але загалом місто справляло цілісне враження, славнозвісний східно-західний поділ був помітним, мабуть, лише інсайдерам. На тлі відбудованих у склі та бетоні суперфункціональних, а водночас і дуже естетичних дільниць східної частини міста чимало західних вуличок могли видатися навіть занедбаними, хоча колись тут, як вона читала, були розташовані популярні кнайпи та інші інституції, відповідальні за інтенсивне нічне життя.

З того ж путівника Христина довідалася, що існування окремих кварталів достатньо автономне. Люди здебільшого винаймають помешкання неподалік від роботи й намагаються якомога менше часу витрачати на транспорт. Свій вільний час вони проводять у тому ж районі, де наявна для цього необхідна інфраструктура. Вона відразу ж згадала своє дитинство з вічними ранішніми чергами на автобус у спальному кварталі міста, з цілоденними переміщеннями — уранці до спеціалізованої школи в центрі, в обід — до музичної школи, увечері — з батьками додому. Цікаво, скільки років свого життя вона провела, нервово поспішаючи на автобус, трамвай чи тролейбус, у застиглій летаргії чекання — на зупинках та між зупинками, уже всередині нестерпно повільних і вічно запізнених та переповнених стареньких трамвайних вагонів та салонів автобусів. Христина завжди заздрила знайомим, які пересувалися містом пішки, бо мешкали в центрі, яким не треба було виходити з дому за годину, щоб встигнути доїхати, і які навіть не усвідомлювали, наскільки їм пощастило. І вона відразу ж прониклася глибокою повагою до берлінців, які облаштували місто так, щоб можна було мешкати в мегаполісі, але водночас відчувати себе захищеним від його анонімності. Швидко дістатися на інший кінець міста можна в будь-яку пору, але більшість людей не має необхідності робити це щодня й обмежується існуванням у затишному просторі кількох найближчих кнайп, сусідів, із якими щодня перетинається в хлібній крамниці, турецькому фастфуді, на вечірньому пиві в кнайпі на розі, з якими вітається й знає їх в обличчя. Це трохи нагадує життя в сільській місцевості, де все поряд, де кожен район — окрема замкнута структура і ті, хто мешкає там, рідко виїздять за його межі, бо не мають такої потреби.

Берлін справив на Христину враження неквапливого міста, у якому панують вічні канікули. Тут було мало традиційних туристичних приваб, зате панував особливий настрій — затишний, трохи домашній, спокійний. У цей настрій хотілося зануритися й побути в ньому якомога довше. Багато людей у будній день сиділи на кріслах численних вуличних кав’ярень і зовсім не скидалися на заклопотаних офісних клерків, які вибігли швиденько перекусити. Навряд чи це були туристи: останні вирізнялися спортивним одягом і фотоапаратами. Берлінці сиділи в кав’ярнях, утуплені в монітори, газети або книги, або ж розмовляли одне з одним, гріючи долоні об високі горнята з латте. Щойно надворі визирало з-за хмар сонце, вони миттю хапали стільчики або й просто подушки, виходили зі своїми горнятами, філіжанками, кухликами надвір, там сідали й підставляли обличчя непевному тутешньому сонцю та дорожньому пилові. Вона розглядала з вікна автобуса одну вітрину за іншою: лампи з бордовими абажурами опускалися з-під стелі на довгих шнурах, нависали над головами, створюючи важкуватий затишок, горіли свічки на скляних підставках, поволі в’янули квіти на столах, повзали по підлозі діти, офіціантка нахилялася до них і роздавала цукерки, попередньо спитавши дозволу в батьків, надворі повертали листки за сонцем кущі й дерева, яких було повно біля кожної брами. У кав’ярнях здебільшого не вмикали музику або вмикали її дуже тихо, й це теж приємно вразило Христину. Вона не любила, коли музику сприймали як тло, але значно гірше було, коли це тло ще й не пасувало ні до інтер’єру, ні до настрою, який хотілося собі створити. А саме так виглядала ситуація в переважній більшості українських кнайп, через те Христина й не любила туди ходити. Тут же їй відразу захотілося сісти за столик і з таким же самозаглибленим виглядом, як і решта відвідувачів, спостерігати за псом, який лежить на підвіконні третього поверху будинку навпроти, неквапно розмірковуючи над тим, звалить він на землю вазонок біля свого хвоста чи не звалить.

В інших дільницях місто було незвично порожнім. На Потсдамській площі вона згадала кадри зі знаменитого фільму Віма Вендерса «Небо над Берліном». Там ця площа зовсім зруйнована. Але пустку, яка утворилася після падіння муру, давно забудували модерними хмарочосами із безліччю магазинів, книгарень, кінотеатрів, кнайп. Тут уже більшість складали не місцеві, а туристи.

Христина вийшла з автобуса, щоб поблукати вуличками знаменитого тусовочно-богемного району Кройцберґ, прогулялася через Александерплятц і на Музейний острів. Вона так і не змогла визначити для себе — шкода їй, що східно-західний поділ у місті більше не помітний для непосвячених, чи, навпаки, їй подобається така відсутність у місті радянського осаду. Ясна річ, завжди шкода історії, яка зникає просто на очах. Але, з іншого боку, чесно шкодувати про це будуть хіба теперішні діти, для яких все радянське має лише підручниково-ностальгійний, позбавлений особистої травми характер. Сама ж Христина, здавалося, навіки застигла на етапі замикання отриманих у радянському дитинстві травм до темної комірчини своєї підсвідомості, звідки вони постійно самовільно виривалися в нічні жахіття та сезонні депресії.