Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 18

Під кінець дня вона почувалася так, ніби не спала вже кілька тижнів. Ледь трималася на ногах і з усіх сил намагалася зібратися для останнього ривка — вчасно доїхати до летовища й не запізнитися на рейс.

У принципі, можна було вирушати на летовище й на годину пізніше, але Христина боялася, що від перевтоми щось переплутає та запізниться, тож рушила до зупинки автобуса заздалегідь. У сутінках вона не помітила, як машина Еви на небезпечній швидкості наближається з-за повороту. Ева помітила перехожу на зебрі в останню мить.

На щастя, удар був несильним і Христина відразу ж отямилася після короткої втрати свідомості. Перелякана Ева сама мало не знепритомніла. Вони робили спроби порозумітися ламаною англійською. Ева пропонувала відвезти Христину до лікарні. Та відмовлялася, розповідаючи про літак. Тоді Ева наполягла на тому, щоб її завезти на летовище. Христина погодилася. А дорогою знову знепритомніла. Тоді Ева не роздумуючи розвернулася й повезла Христину до клініки свого знайомого хірурга.

Ева була хорошим адвокатом і не раз безкоштовно допомагала нелегалкам, зазвичай залагоджуючи все миттєво й ефективно. Вона навіть організувала спеціальний фонд збору коштів для лікування заробітчанок, які не могли дозволити собі медичне страхування. Зверталися до Еви найчастіше саме українки, вона знала багатьох із них через свою колишню прибиральницю, двадцятисемирічну українку з Тернополя Олю. Оля приїхала до Берліна після того, як вони обоє з чоловіком опинилися без роботи; вона працювала нелегально, надсилаючи гроші чоловікові й доньці. Крім Евиного помешкання, Оля прибирала ще в кількох знайомих Еви. Так тривало кілька років, а одного разу Олю зупинила на вулиці поліція, перевірили документи, виявили протерміновану візу й депортували. Удома в Олі діагностували рак шлунку в неоперабельній стадії, і вона померла через три місяці. Ева досі картала себе за те, що якби хворобу Олі виявили вчасно та прооперували в Берліні, вона була б жива. Відтоді Ева зацікавилася становищем українських заробітчанок, відкривши для себе, що серед усіх емігрантів їм ведеться чи не найважче. Вони не мають жодних прав легалізувати своє проживання в Німеччині навіть після багатьох років життя тут, не мають можливості офіційно працевлаштуватися, мають постійні проблеми з візами й роками не бачаться зі своїми родинами. Про те, щоб перевезти родини до себе, ніхто й не мріє. Чимало працедавців користаються з їхньої безправності та відверто знущаються. Ева вела блог в Інтернеті, де описувала знані їй історії з життя заробітчан, відповідала на їхні питання, давала юридичні консультації, допомагала з пошуком роботи, вела чорний список працедавців, який не оприлюднювала, але приватно надавала бажаючим інформацію, якщо чийсь потенційний працедавець уже проявив себе негативно стосовно нелегалів.

Уранці наступного дня після аварії Ева запропонувала Христині вибір — вона придбає для неї новий квиток на Афіни або допоможе влаштуватися в Берліні. В Еви була невеличка квартира з мансардою під дахом. Вона здавала цю квартиру, а іноді в мансарді під дахом, куди вів окремий вхід, мешкала котрась із заробітчанок, яка опинялася в скруті. Христина погодилася, усвідомлюючи, що раціональні міркування були в цьому випадку менш вирішальними, ніж особисті.

Усе почалося із запахів. Серед запахів шкільного життя не було жодного, хоч би трохи здатного претендувати на еротичний. Старе дерево парт пахло потрісканою фарбою, яку раз на кілька років замальовували свіжою, і під кінець року вона лущилася та брижилася, випускаючи з-під себе, ніби кігті, попередню фарбу. Чомусь у їхньому кабінеті вчителька завжди чергувала фіолетовий колір із сірим. Мабуть, це траплялося випадково, навряд чи колір фарби обирали свідомо, але від сполучення брудно-фіолетового з брудно-сірим тоненькі тріщинки, які зміїлися по поверхні парт і які Христина іноді машинально обводила олівцем, коли нудилася на уроках, набували якогось моторошного відтінку. Здавалося, рано чи пізно тріщини розкриються, їх прорве, як водопровідні труби, і концентрат назбираної за ці роки нудьги, образ, несправедливості й заздрості бризне врізнобіч смердючим фонтаном. У кутку біля дошки пахло мокрою крейдою та пилом, на вікнах осідав кислуватий запах герані, від якого хотілося спати. Задавненим смальцем пахло в їдальні й від усіх, хто звідти повертався, а в гардеробі пахло, як на вокзалі, так, ніби сотні учнів поверталися щоранку з далеких мандрівок і приносили на одязі запах залізничних шпал.

Але найгірше почалося в середніх класах, коли пахнути почали ще й тіла однокласників та однокласниць. Не пахла лише вона одна. Соломія. На сольфеджіо вона сиділа на парті перед Христиною. Її груди й стегна округлилися значно раніше, ніж у решти дівчат, і якось майже відразу злегка обвисли. Вона ходила повагом, ледь перевалюючись з боку на бік, а груди при цьому похитувалися, ніби важки годинника з зозулею, і це заспокійливо впливало на всіх довкола. Дівчата припиняли свої балачки й застигали, заздрісно дивлячись на це розмірене колисання, а хлопці теж притихали, переставали битися та чекали, аж поки Соломія пройде повз них.

Ці груди часто снилися Христині, хоча вона ніколи не бачила їх оголеними, а можливо, саме через те. Шорстка тканина шкільної чи спортивної форми тісно облягала їх, і вона щоразу затамовувала подих, спостерігаючи за тим, як від найменшого руху ці груди починають своє розхитування, спершу збільшуючи амплітуду, а потім зменшуючи. Їй було цікаво, яке це відчуття, коли чиїсь груди труться об твою шкіру, коли бубнявіють пиптики, було цікаво, які саме ці пиптики — темні чи світлі, великі й круглі чи акуратні та крихітні. Хотілося взяти ці груди в долоні, підважити їх, лизнути, потертися об них, відчуваючи пружний опір. Відтоді їй завжди подобалася найбільше саме така форма грудей — великі, округлі, ледь помітно обвислі. Вони були не надто естетичними, але мали в собі щось таємниче, вабили, спокушали. Сидячи за Соломією, Христина часто роздивлялася її спину, як рухаються її лопатки, лікті, намагалася вловити запах її тіла. Але Соломія не мала запаху, від неї навіть не було чути поту, як від решти однолітків. І це насторожувало — її боялися, намагалися триматися осторонь, і кого б учителька не посадила поряд із Соломією, усі просили через кілька днів відсадити їх. З нею майже ніхто не розмовляв, а на перервах, якщо вона підходила до якогось гурту однокласниць, усі дружно замовкали й утуплювалися в землю, чекаючи, аж поки Соломія відійде.

Це трапилося з ними вперше, уже коли вони працювали разом у музичній школі. Від Соломії напередодні пішов черговий коханець. Як і чимало його попередників, він так і не зміг пояснити, чому саме. Соломія розповідала про те, як завжди з’являються й раптово зникають у її житті чоловіки, усі говорять, що їм добре з нею, а потім раптом тікають, мов ошпарені, і вона ніяк не може зрозуміти, що ж із нею не так. І переконана, що це саме з нею, а не з ними щось не так. Їй хочеться сім’ю, батька для малого, хочеться снідати з кимось по неділях на кухні, довго пити каву, будувати плани на майбутнє, гуляти по обіді містом, дивитися вечорами фільми. Вона говорила, а поряд, у кухонній мийці, крапала на гору тарілок вода. Христина іноді відволікалася від ямки між грудьми Соломії й дивилася, як доходить до краю та переповнюється горішня тарілка, вода переливається, змінюючи тональність, а потім знову починається монотонне накрапання.

Вона спостерігала за тим, як дихає й жестикулює Соломія, і їй здавалося, ніби вона розуміє, що саме відлякувало цих чоловіків. Соломіїні стегна починають рухатися звідкись із самого низу її тіла, від колін або й від литок. І кожен її рух — це насамперед рух стегон. Навіть коли вона тягнулася до філіжанки, щоб ковтнути кави, й при цьому не вставала зі свого місця, найвідчутнішим та найпомітнішим рухом було заховане під столом похитування стегон. Протяжне, непевне й чуттєве. Здавалося, минає вічність від моменту, коли вперше масивно сколихнулися ці потужні стегна, і до моменту, поки рух плавно перетікає аж до грудей. А груди були все такими ж — ледь помітно обвислими, анітрохи більше, і все так само коливалися, мов стиглі груші, гіпнотизуючи цим своїм рухом. Соломія й далі не пахла й не носила станика. Усе, що вона робила, було еротичним, хоча вона сама не брала жодної свідомої участі у творенні цієї напруги. Усе її тіло несло в собі настільки потужний еротичний заряд, що опиратися йому було неможливо, він притягував і нищив, дробив на шматки й позбавляв волі.