Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович. Страница 33

Побувавши 1253 року в ставці Батия, Рубрук уже не застав у ній «сина князя Ярослава». Як не застав він при ставці Батия й Сартака. На той час Сартак уже мав власну ханську ставку.

Андами Сартак і Олександр стали до появи в Орді Плано Карпіні, бо на той час обом минуло по 15–16 років. Отже, Олександр Невський, щоб побрататися із Сартаком і заслужити довіру хана Батия, повинен був перебувати при дворі хана принаймні кілька років до 1246-го, і саме в дитячому або юнацькому віці. Тим часом, як свідчить Плано Карпіні, а всі історики-великороси з цією думкою погоджувалися, — в заручниках при дворі Батия був лише один «син князя Ярослава», до речі, чомусь без згадування імені.

Звідси може бути єдиний висновок: заручником у Батия з 1238-го й по 1252 рік був старший син князя Ярослава — Олександр, незаслужено прозваний Невським. Інших пояснень немає!

Сподіваюся, читачі пам'ятають, що князь Олександр, так званий Невський, одержав великокнязівський володимирський престол із рук свого анди — хана Сартака в 1252 році. Ростовсько-суздальська земля, або, як її назвав великий мандрівник Рубрук, — земля Моксель у 1249–1250 роках за рішенням Батия відійшла до Сартака разом із іншими володіннями від Волги до Дону. І цілком зрозуміло, що один зі своїх улусів Сартак віддав довіреній людині, своєму анді — Олександрові, так званому Невському.

Вихований у татаро-монгольському середовищі, прийнявши ординський світогляд, ставши андою Сартака, Олександр легко міг зрадити брата Андрія, заволодіти ярликом на великокнязівський володимирський престол і разом із татаро-монгольськими військами знову пройти руйнівником по ростовсько-суздальській землі.

Ось підтвердження цим словам:

«Готуючись до боротьби з Андрієм Ярославовичем… Олександр Ярославович поїхав по допомогу в Орду, але не до самого Батия, а до його сина Сартака… І перемога в 1252 р. була здобута з допомогою військ Сартака. Дружба Олександра із Сартаком була добре відома» [18, с. 295].

У далекому 1252 році татаро-монголи не спустошили всю ростовсько-суздальську землю. Грабували й убивали вибірково, за підказкою нового великого князя Олександра Невського.

Не варто допускати й думки про те, що Андрій намагався вести незалежну від татаро-монгольської Орди політику. Це чергова брехня великоросів, підкинута М. М. Карамзіним і подібними «байкарями історії». У князя Андрія, брата Олександра Невського, не було навіть мінімальних військових сил, здатних протистояти Орді. Та й сам він бував в Орді й міг оцінити сукупну міць Джучі-улуса. Згадайте хоча б військове протистояння Батия з Гуюком.

Однак повернімося до Олександра. За багато років життя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто пройнявся справжнім татаро-монгольським державним духом, із дитинства всотав психологію степовика-завойовника, повністю сприйняв звичаї людей, серед яких виріс, їхній стиль поведінки і психологію вчинків. Він чітко розумів, що має єдиний шанс посісти володимирський великокнязівський престол, прибравши з дороги брата Андрія. І слід було квапитися, доки влада була в руках у анди — Сартака. Олександр, так званий

Невський, скористався своїм підлим шансом. Навіть вивчаючи лише «писання» М. М. Карамзіна, можна чітко простежити мерзенні вчинки Олександра. Ясна річ, М. М. Карамзін назвав звичайну зраду доленосним героїчним актом. Але цим грішили всі «автори історії, переважно Росії». Послухаймо М. М. Карамзіна:

«Неврюй, Олабуга, прозвищем Хоробрий, і Котья, Воєводи Татарські (до речі, всі полководці хана Сартака! — В. Б.)… наздогнавши Андрія біля Переславля, розбили Князівську дружину й мало не схопили самого Князя. Зрадівши випадку мстити Росіянам (це в землі Моксель, уявіть собі! — В. Б.) як заколотникам, юрби (як принизливо: не війська, а юрби. — В. Б.) Неврюєві розсипалися по всіх областях Володимирських, брали худобу, людей, убили в Переславлі Воєводу, дружину юного Ярослава Ярославовича (молодший брат Олександра. — В. Б.), полонили його людей і зі здобиччю пішли.

Олександр… визнаний в Орді Великим Князем, з торжеством (і з татарськими військами! — В. Б.) в'їхав у Володимир» [1, том IV, с. 195].

До речі, незабаром і Андрій, і Ярослав повернулися назад, «схилили шию» перед ханом Орди і сіли на удільні улусні престоли. Це зайвий раз підтверджує нашу думку: Андрій не повставав проти Батия, не піднімав меча на татар, а став жертвою зради рідного «братика».

Так уперше в мирний час привів Олександр, так званий Невський, татаро-монгольські війська в суздальську землю. Він буде приводити ці війська ще не раз.

Нам варто запам'ятати: то був перший великий князь ростовсько-суздальської землі, який особисто привів татаро-монгольські каральні війська на рідну землю. Він запозичив правила управління народом у татаро-монголів, як одночасно запозичив у них і правила особистої поведінки.

Надалі, починаючи з 1252 року, ростовсько-суздальські князівства, пізніше Московія, відтак Російська імперія будували свою державність чітко за татаро-монгольськими канонами, привнесеними на цю землю князем Олександром Ярославовичем.

Як не дивно, але й більшовики (комуністи) притримувалися тих же методів управління державою: жорстока деспотична централізація влади, знищення найменшого інакомислення, загальне заохочення доносів і зрадництва, нарешті, постійний військовий експансіонізм під брехливим прикриттям інтернаціоналізму.

Послухаймо ректора Російського державного гуманітарного університету Юрія Афанасьева:

«Історія завжди «присутня» у сучасному. Інший підхід буде однобічним…

За Івана III почалося розширення Росії (Московії! — В. Б.). Потім був Петро 1. І далі вже ніхто не думав зупинятися. Всі ресурси використовувалися для того, аби щось завойовувати. А потім облаштовувати ці території не встигали — тільки обороняли.

Пам'ятаєте, у Бердяева: Росія пришиблена своєю широчінню. Це і в завоюваннях, які країна не могла переварити, і в черевику, яким Хрущов стукав в ООН, і в бажанні ощасливити увесь світ соціалізмом.

Ми нормально ніколи не жили: то наздоганяли, то завойовували, то оборонялися» [36, № 213, с. 2].

За 525 років (із XIV до XX століття) Російська імперія і її попередниця — Московія воювали 329 років. Таку психологію розбою й бандитизму заклав у свідомість московитів «незабутній» Олександр Невський. У запозиченні в Золотої Орди й насадженні в Московському улусі саме такої державності полягала найбільша заслуга Олександра Невського перед майбутньою Московією і її істеблішментом. Інші «подвиги» Олександра Невського — від лукавого і є звичайною брехнею «істориків, які складали історію, переважно Росїї».

Усі діяння Олександра на великокнязівському поприщі, починаючи з 1252 року, його синів і наступних спадкоємців були неймовірно жорстокими й аморальними навіть за мірками тих часів, як стосовно народу ростовсько-суздальської землі й Московії, а точніше буде сказати — до народу Моксель, так і щодо сусідніх народів.

Ці «подвиги» перших татаро-монгольських ставлеників Володимирського й Московського, який зароджувався, улусів ми й розглянемо у наступному розділі.

Отже, в 1252 році, зрадивши брата Андрія, великим Володимирським князем став Олександр Ярославович, так званий Невський.

За великоросійськими літописними зводами, життєпис Олександра нібито створений у 80-ті роки XIII століття в літописі «Повість про житіє Олександра Невського».

Природно, ніхто ніколи не бачив цього літопису в оригіналі. До нас дійшли так звані «літописні зводи», тобто поліпшені за допомогою «доважку брехні» варіанти, написані через сотні років.

Ось як про це сказано у словнику-довіднику «Література і культура Древньої Русі» на сторінках 42–43:

«Повість дійшла до нас у різних редакціях ХIII — ХVIII ст. Історія її тексту надзвичайно складна, багато чого залишається наразі спірним (культурно кажучи — спірним, а потрібно сказати — облудним беззаперечно. — В. Б.) … Упродовж кількох століть перша редакція («житія». — В. Б.) неодноразово перероблялася. У наші часи відомо 13 редакцій твору. До кінця не з'ясовані взаємини між старшими редакціями… і редакцією Софійського першого літопису».