Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович. Страница 35

Імовірно, багаторічне спільне перебування Сартака й Олександра (1238–1252 роки) відіграло не останню роль у становленні християнського світогляду Сартака. Вочевидь, і хан Берке пам'ятав про анду Сартака — Олександра. Якщо смерть Сартака настала від отрути, то не думаю, що Олександра спіткала інша доля. Адже хан Берке розумів — не можна залишати живим анду Сартака. У 1262 році ханові минуло 53 роки — граничний, як на ті часи, вік. Справді, незабаром, 1266 року, хан Берке помер. Такі деталі цієї історії.

Настала черга правити братам і синам Олександра Невського. Погляньмо, як вони поводилися в землі Моксель і в Московії. А Московія — ось вона, вже близько!

У 1264 році великим князем Володимирським став Ярослав Ярославович, наступний за чергою брат Олександра. І цей князь «запанував» на володимирському престолі тільки з допомогою татаро-монгольських військ. Ось як хитро про цю подію мовлять російські історики:

«… Ярослав звернувся до хана і з його допомогою став великим князем» [25, с. 250].

Ярослав Ярославович, як і брати, з великим задоволенням водив татаро-монгольські загони в суздальську й новгородську землі. Навіть із досить завуальованих «писань» М. М. Карамзіна випливає, що він робив таке не менше двох разів із 1264 до 1270 року. Спочатку «заспокоював» великий Новгород, а пізніше, разом із Ордою, воював брата Василя.

Як не намагалися хани Золотої Орди втихомирити забіякуватих суздальських Рюриковичів, але ці князі, здавалося, збожеволіли на зраді один одного, на дикому розбої, на нахабному хабарництві. І кінець князя Ярослава, як незабаром стало зрозуміло, був не за горами. Молодший брат Василь, останній із Ярославичів, підсидів старшого.

«Великий князь Ярослав, за прикладом батька й Олександра Невського, намагався всіма способами догоджати Ханові, і так само, як вони, скінчив життя своє по дорозі з Орди, куди він їздив із братом Василем…» [1, том IV, с. 216].

Погляньте, навіть у М. М. Карамзіна — «великого співця» російської державності, проривається чистісінька істина. Батько (Ярослав Всеволодович) і син (Олександр Невський) померли в дорозі, повертаючись із Орди. І, ясна річ, були отруєні. Зверніть увагу — це нам повідомили власне російські джерела. Отже, маємо таку хронологію подій:

1246 рік. У дорозі, повертаючись із Орди, помер великий Володимирський князь Ярослав Всеволодович. Російські історики встановили, що він був отруєний монголо-татарами. А Плано Карпіні подав істину в чистому вигляді.

1263 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський князь Олександр Ярославович. Про його отруєння російські історики свідомо мовчать.

1271 рік. Повертаючись із Орди, помер в дорозі великий Володимирський князь Ярослав Ярославович. Його отруєння замовчується. Тут уже дещо прояснюється.

1276 рік. Повертаючись із Орди, помер у дорозі великий Володимирський князь Василь Ярославович. І у випадку з цим князем російські історики про отруєння мовчать (про князя читаймо нижче).

Здавалося б, смерть князів наставала за тотожних обставин, але чомусь історики, починаючи з другої смерті, почали замовчувати факт отруєння. Все пояснюється надзвичайно просто: не можна оголосити отруєного князя святим Російської православної церкви. І тоді, з веління російських православних ієрархів, в усі «літописні зводи» було запущено відповідний «доважок брехні». Чим не поступишся заради звеличування власних предків-державників!

Ось такими хитрими мазками писалася російська історична дійсність.

Повернімось до Ярослава Ярославовича. Саме цей князь разом із братом Василем зробили велику справу: випросили дозвіл у татаро-монгольського хана на заснування поселення Москва.

Послухаймо істориків російських:

«Ярослав Ярославович… У 1271 р. їздив в Орду із синами Невського і по дорозі назад помер» [25, с. 250].

Російські історики констатували, що наприкінці правління Ярослава Ярославовича спалахнула чергова сварка за великокнязівський престол між ним та його молодшим братом Василем. Хан Менгу-Тимур, який правив у той час в Золотій Орді, аби припинити брудні доноси Рюриковичів і встановити мир у своїх північних улусах, повелів прибути в Сарай Ярославові, Василеві та синам Олександра Невського. За законами, сини Олександра також вважалися онуками хана Бату, як і сам Менгу-Тимур.

Не варто забувати й такого нюансу: Батий і Берке були братами — синами Джучі (старшого сина Чингісхана). Але після смерті Берке на ханський престол Золотої Орди знову сів нащадок Батия, його внук Менгу-Тимур. А він знав, що Олександр Невський, ставши андою Сартака, поріднився з родом Батия.

Очевидно, обвинувачення в неблагонадійності князя Ярослава були настільки серйозними, що Ярослав був відсторонений від великокнязівської влади і отруєний, а Василь незабаром одержав ярлик на великокнязівський престол. Була вирішена доля й синів Олександра. За ними залишилися ярлики удільних князів: Дмитрові дістався Переславль-Залеський, Андрієві — Городець. Молодшому синові Олександра — Данилові 1271 року сповнилося лише 10 років. Але й про нього подбав хан Менгу-Тимур. Він повелів у 1272 році провести повторний перепис поселень і населення ростовсько-суздальської землі; повелів примусово заселити московський «лісовий куток» мордово-фінським людом, що блукав по лісах, та знатними татарами. Після досягнення Данилом повноліття у 1277-му (16 років!) вручив йому ярлик на Московське удільне князівство.

Отже, ми нарешті добралися до простої істини, яку так ретельно приховували великороси: селище Москва почало заселятися племенами Моксель із 1272 року, а удільне Московське князівство з'явилося в 1277 році. Саме хан Золотої Орди Менгу-Тимур, а не Юрій Довгорукий, став справжнім засновником Москви і Московського улусу.

Менгу-Тимур зробив синам Олександра ще один великий подарунок: саме їм, чий батько породичався з Чингісидами, він повелів залишити великокнязівський володимирський престол.

Надалі своєму власному дитяті — Московії, золотоординські хани сприятимуть у всьому. Завдяки допомозі й дозволу Сарая Московія незабаром стане на шлях розбою, так званого «збирання землі російської». Але саме поняття «збирання» з'явиться значно пізніше, коли на кістках тисяч убитих виникне імперія і їй знадобиться «велике й давнє минуле».

Тоді російська еліта почне красти чуже, щоб видати за своє. Вона навіть відмовиться від прабатьків своєї державності — татаро-монголів, не кажучи вже про відмову від свого корінного фінського етносу: мері, муроми, мещери, весі, печори, пермі, мокші, мордви.

Але повернімося до Ярослава Ярославовича, щоб підсумувати наші відомості про князя.

Ось як Ярослава характеризує М. М. Карамзін:

«Тіло його (князя Ярослава Ярославовича. — В. Б.) було відвезене для поховання у Твер. Літописці не кажуть ані слова про характер цього Князя; бачимо лише, що Ярослав не вмів ані задовольнятися обмеженою владою, ані сміло й рішуче утвердити самовладдя; кривдив народ і винився як злочинець; не відзначався ратним духом, оскільки не хотів сам вести військо, коли воно боролося з Німцями; не міг назватися й другом батьківщини, бо озброював Моголів супроти Новгорода» [1, том IV, с. 217].

Як жорстоко засудив князя «автор російської історії» М. М. Карамзін. Лише за те, що князь Ярослав свого часу (1252 рік) підтримав справедливість і став на бік князя Андрія, виступив проти Олександра, так званого Невського. Але за значно тяжчі гріхи: зраду рідного брата, знищення сина Василя, кількаразову різанину народу, зрадництво й віддання у рабство новгородців — Олександра Невського цей автор не те що не осуджував, навпаки — удостоїв хвалебної оди!

Ось вона — двоїста російська мірка! Тут неважливо, який ти насправді, які твої діяння. Важливо, щоб їх можна було подати як діяння во славу Московії, і квит.

Після «смерті по дорозі з Орди» Ярослава ярлик на володимирський великокнязівський престол одержав останній із братів Олександра Невського — Василь.