Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 52

— Отже, вони дозволяють тобі писати, — м’яко сказав Мішель. Його це не здивувало. Більшість психіатрів позитивно дивляться на писанину своїх пацієнтів. Не те що вони надають цьому якоїсь терапевтичної дії, але це, на їхню думку, бодай якесь заняття, це краще, ніж чикрижити собі зап’ястя лезом.

– І все ж таки на цьому острові трапляються маленькі трагедії, — схвильовано провадив Брюно. — Наприклад, одного дня якийсь відчайдушний песик запливає надто далеко в море. На щастя, хазяйка помічає, що він потрапив у халепу, стрибає в човен, гребе з усієї сили і встигає вчасно виловити його з води. Бідолашне цуценя наковталося води, воно непритомне, можна подумати, що воно помирає, але хазяйка робить йому штучне дихання, їй вдається оживити його, і все кінчається дуже добре, песик знову грається.

Раптом він замовк. Тепер він мав урочистий, майже екстатичний вигляд. Мішель глянув на годинник, потім озирнувся навколо. Його мати більше не видавала жодного звуку. Було близько полудня; у кімнаті панував надзвичайний спокій. Він підвівся, вийшов у сусідню кімнату. Сивий Хіпі зник, кинувши морквину недочищеною. Мішель налив собі пива, підійшов до вікна. За ним на багато кілометрів розкинулись гірські схили, що заросли ялицями. Вдалині, серед засніжених шпилів, синіло й мерехтіло озеро. Тепле повітря було сповнене запахами; стояв чудовий весняний день.

Важко сказати, скільки часу простояв він отак, поки його свідомість, відірвавшись од тіла, мирно линула поміж гірських вершин. До реальності його повернув звук, який спочатку він сприйняв за виття. Йому знадобилося кілька секунд, щоб навести лад у своєму слуховому сприйнятті, потім він квапливо пішов до іншої кімнати. Брюно все ще сидів поряд з ліжком і голосив:

Безглуздя; безглуздя, легковажність і блазнювання — це властиво людям. Брюно звівся на ноги і ще голосніше затягнув наступного куплета:

У тиші, що запала після цієї демонстрації вокальної майстерності, можна було почути дзижчання мухи, яка пролетіла через кімнату й сіла на лице Джейн. Диптери вирізняються наявністю однієї пари перетинчастих крил на другому сегменті тораксу, пари рівнотяжок (що слугують для рівноваги під час польоту), розташованих на третьому сегменті тораксу, і ротового отвору, що кусає чи ссе. У ту мить, коли муха сіла на очне яблуко, Мішелю спало на думку одне припущення. Він підійшов до Джейн, але не торкнувся її.

— Гадаю, вона мертва, — сказав він, придивившись.

Лікар не вагаючись підтвердив цей діагноз. Він прийшов у супроводі муніципального чиновника і тут почалися проблеми.

— Куди ви хочете доставити тіло? Мабуть, у родинний склеп?

Мішель не мав щодо цього жодних ідей, він відчував розгубленість та замішання. Якби вони вміли підтримувати родинні стосунки, позначені теплотою й прихильністю, вони б не сиділи зараз ось тут і не пекли раків перед державним службовцем, який зберігав коректність. Брюно поставився до ситуації з цілковитою байдужістю; сівши осторонь, він увімкнув на своїй переносній консолі «Мінітеля» черговий рівень «Тетріса».

— Що ж, — знову обізвався службовець, — ми можемо запропонувати вам місце на цвинтарі в Саоржі. Це буде трохи задалеко для вас, коли ви приїжджатимете пошанувати небіжчицю, якщо ви не тутешні; але з точки зору транспортування, це було б, звичайно, найпрактичніше. Поховати можна сьогодні по обіді, в цей час ми не надто зайняті. Вважаю, що проблем з дозволом на поховання не виникне.

— Ні–ні, жодних проблем! — відгукнувся лікар з дещо перебільшеним запалом. — Бланки в мене з собою. — І з грайливою посмішкою він помахав купою аркушів.

— Як мені це в біса набридло, — стиха пробубонів Брюно. І справді, його «Мінітель» видавав якусь веселу музичку.

— Ви теж згодні на поховання, пане Клеман? — підвищуючи голос, запитав службовець.

— Звісно, що ні! — Брюно різко випростався. — Моя мати хотіла, щоб її спалили у крематорії, вона надавала цьому виняткового значення!

Службовець засмутився. В Саоржі не було обладнання для кремації; тут потрібен доволі специфічний інвентар, обсяг попиту не виправдав би його придбання. Отже, правду кажучи, здійснити ти це здавалося йому вкрай нелегкою справою.

— Це остання воля моєї матері, — значуще мовив Брюно.

Запанувала тиша. Усі мовчали. Муніципальний службовець щосили напружував мозок.

— У Ніцці є крематорій, — несміливо пробурмотів він. — Можна було б замовити транспорт сюди і в зворотний бік, якщо ви не одмовилися від думки про поховання на місцевому цвинтарі. Зрозуміло, ви берете на себе всі витрати…

— У відповідь — ані слова.

— Отже, я зателефоную, — вів далі він, — треба з’ясувати, коли вони вільні.

Він розгорнув записника, дістав мобільний телефон і почав набирати номер, але тут знову втрутився Брюно.

— Облишмо це, — відмахнувся він широким жестом. — Закопаємо її тут. Чхати я хотів на її останню волю. Заплати! — владно додав він, обернувшись до Мішеля.

Той мовчки дістав чекову книжку і спитав, скільки коштуватиме місце на цвинтарі на тридцять років.

— Це правильне рішення, — схвалив муніципальний службовець. — Поки що тридцятирічна оренда, а далі буде видно.

Цвинтар розташовувався за сто метрів од селища. Двоє чоловіків у голубих робочих халатах несли труну. Вони обрали, мабуть, найзвичайнішу з білих ялицевих дошок, запаси яких зберігались на муніципальному складі; мабуть, похоронні послуги тут, у Саоржі, були чудово організовані. Вечоріло, але сонце ще припікало. Брюно та Мішель йшли пліч–о-пліч за кілька кроків позаду труни; Сивий Хіпі простував поруч, він наполягав на тому, щоб супроводжувати Джейн до місця її останнього притулку. Дорога була суха, кам’яниста, і в усьому цьому, здавалося, був певний сенс. Хижий птах, либонь мишоїд, низько ширяв у повітрі.

— Це, певно, зміїний куточок, — зауважив Брюно. Він нахилився й підняв білу з гострими краями каменюку. Перед самісіньким поворотом дороги до входу на цвинтар, ніби на підтвердження його слів, з кущів, що росли попід огорожею, виповзла гадюка; Брюно прицілився і щосили жбурнув каменюку. Та гепнулася об стіну і розлетілась на друзки, просвистівши над головою рептилії.

— Змії мають своє місце у природі, — не без урочистості в голосі сказав Сивий Хіпі.

— Природа?! Чхати хотів я на неї, друже! Насрати мені на неї! — Брюно знову був у нестямі. — Лайно твоя природа… Мій зад — ось і вся природа! — розлючено бурмотів він ще якийсь час. Проте з тієї хвилини, коли опустили труну, він тримався дуже коректно, обмежуючись лише стриманим бурмотінням та похитуючи головою, наче все, що відбувалося тут, наштовхнуло його на нові роздуми, які, втім, були ще надто туманними, щоб їх можна було висловити цілком завершено.

Коли церемонія закінчилася, Мішель видав двом службовцям щедрі чайові — він припускав, що так належить за традицією. Йому залишалося чверть години, щоб устигнути на потяг; Брюно вирішив поїхати з ним.

На вокзалі в Ніцці брати попрощалися. Вони ще не знали, що ніколи більше не побачаться.

— Тобі непогано живеться у твоїй лікарні? — спитав Мішель.

— Ну так, звісно, мирне життя, мій літій завжди зі мною. — Брюно змовницьки хихикнув. — Я не одразу повернуся туди, влаштую собі бурхливу нічку. Піду в бар зі шльондрами, їх у Ніцці хоч греблю гати. — Він наморщив лоба, спохмурнів. — З літієм у мене вже зовсім не встає, ну й грець із ним, все одно я це люблю.

Мішель розгублено кивнув головою, увійшов у вагон: в нього було зарезервоване спальне місце.

Частина третя ЕМОЦІЙНА БЕЗВИХІДЬ

1

Повернувшись до Парижа, він знайшов у поштовій скриньці листа від Деплешена. Згідно з пунктом 66 внутрішнього розпорядку Національної ради з наукових досліджень він має за два місяця до закінчення обумовленої відпустки клопотати або про її подовження, або про своє повернення на роботу. Лист був увічливий, сповнений гумору, — Деплешен іронізував над бюрократичними обмеженнями, однак запізнення вже перевершило тритижневий термін. Він поклав листа на стіл, глибока непевність охопила його. Протягом року він міг самостійно окреслювати коло своїх досліджень — і чого ж він досяг? Зрештою, майже нічого. Ввімкнувши свій ноутбук, він з відразою констатував, що його е–мейл збагатився двома десятками нових сторінок, а тим часом він був відсутній усього дві доби. Одне з повідомлень було з Інституту молекулярної біології у Палезо. Та колега, що зайняла його місце, запустила в дію програму досліджень ДНК мітохондрій: вона — на відміну від ядерної ДНК — як уявлялося, була позбавлена механізмів корекції генного коду, який зазнав впливу вільних радикалів; власне, тут несподіванок не було. З університету в Огайо надійшла цікавіша інформація: у ході досліджень із цукроміцетами [35] там з'ясували, що при репродукції статевим шляхом їх різновиди еволюціонують не так швидко, як при розмноженні клонуванням; отже, у такому разі алеаторні мутації більш продуктивні, ніж природна селекція. Експериментальна схема була цікавішою і вочевидь суперечила класичній гіпотезі статевої репродукції як рушійної сили еволюції, але в будь–якому разі це не мало жодного інтересу, крім анекдотичного. Щойно генетичний код буде повністю розшифровано (а це вже питання не років, а місяців), людство дістане можливість контролювати свою власну біологічну еволюцію; тоді сексуальність безперечно стане саме тим, чим вона є: функцією зайвою, небезпечною і регресивною. Навіть якщо вдасться визначати появу мутацій, тобто розрахувати наперед їх можливий шкідливий ефект, ніщо нині не допоможе з’ясувати, наскільки вони детерміновані; отже, не буде і способу знайти їм конкретне застосування. Однак, певно, саме в цьому напрямку і слід вести подальші дослідження.