Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 60

— Вот понимаешь, Люда, — підійшов до неї впритул і вловив носом її аромат, вона пахла весняними квітами та жіночим потом. — Не везет мне. Я даже не знаю почему, не везет, и все.

— Что случилось, Кирилл? Только говори спокойно, — помітила, як він скривився. — Пот? — потерла пальцем шию та понюхала рожеву пучку. — Ну знаешь, ты тоже не только что из душа.

— Я? — Він відтягнув футболку і принюхався. — Нет, да ты че, подруга, это «Армани». Какой пот? — узяв її за плече, пильно подивився в очі, вона не відвела погляду. — Ты хочешь сказать, что я вспотел от страха, что я воняю, потому что мне страшно, я боюсь, что мне порвут очко?

— Кирилл, я не сказала, что ты боишься, просто мне показалось, что ты скривился, когда я подошла к тебе, и поэтому решила, что дело все в ароматах… Потом я понюхала свою кожу, и она оказалась не совсем чистой, возможно, я могу это допустить, это и стало причиной неприятного запаха. Поэтому я и сказала тебе, что ты тоже не пахнешь, как в рекламе детского мыла. Вот и все. Я не хотела обидеть тебя, и тем более, мне совсем не кажется, что ты боишься. Просто пойми, Кирилл, — показала рукою на машину, — вон там сидит мой сын, которого я искала долгое время и думала, что больше никогда его не найду. Вот, я нашла его совершенно случайно, во многом благодаря… — Кіріл потер пальцями очі та хотів був її перебити. — Нет, молчи, я хочу договорить, — прикусила губу. — М-м-м, о чем я? Да, — змахнула рукою, — во многом благодаря тебе. Да-да, тебе. Но я так и не поняла одного, просто не смогла, как не пыталась, найти ответ на один вопрос. И я подумала, может, ты мне подскажешь правильный вариант ответа, а?

— Говори, — підніс запальничку до цигарки.

— Хорошо, — дістала з його кишені пачку і прикурила від цигарки Кіріла свою. — Так вот, зачем тебе понадобился Давид? Только честно.

— Честно? — обхопив груди руками, зосереджено дивився перед собою. — Я скажу тебе, — узяв її за підборіддя, — я должен был привезти твоего парня в частную клинику, где бы ему удалили органы и продали за большие деньги за рубеж, где лежит в больнице богатый толстый немец, или англичанин, или американец, и только одна у него проблема — почки болят, или легкое не работает, или еще какая-то херня мешает ему жить. Но у него есть деньги, и он их платит, чтобы наши спецы подбирали на улицах относительно здоровых ребят и резали на органы, спасая жизни этим долбаным клаусам, джонам, вильгельмам, теодорам или катринам. Вот такие дела, — приклав до вуха телефон, їх у нього було два: — Я не привезу его, да, я спрыгнул, все, пока. — Він матюкнувся і, схопивши Люду під руку, сказав у саме вухо: — Только я не буду убивать ради клаусов и джонов твоего сына, тикаем, они едут за нами, и теперь только от нас и от Бога зависит, догонят они нас или нет.

Люда тремтіла всім тілом, Давид це відчув, і її дріж передався синові. Кіріл довго дивився на них, потім хряцнув дверцятами, завів мотор, і авто зірвалося з місця. Сонце вже котилося до небокраю, і машин на дорозі ставало дедалі більше.

Розділ 53 (Chapter 53)

Стрілка спідометра стійко втримувалася на позначці «200», і Марк навіть не думав збавляти швидкості. Мляві «жигулі», «лади», «таврії» та великі чорні джипи, як мухи, пролітали біля вікна й залишалися далеко позаду. Він голосно ввімкнув радіо, і британський рок відігнав усі неприємні думки. Дерева, як одна суцільна темна стіна, стояли обабіч шляху та затуляли собою поля й села. На зупинках — ані душі, автобусів і маршрутних таксі на трасі він також не помітив. Він їхав до будинку з червоної цегли, де, якщо вірити Мартіні, чекала на нього Даша і ще декілька хлопців.

Марк різко крутнув кермо і влетів у поворот. Дачне поселення. 20 кілометрів від Києва, він не боявся помилитися: коли ти покладаєшся на голос свого серця, воно ніколи тебе не підведе, завжди підкаже правильний шлях. Рожево-жовті вогники автоматики та запах свіжої шкіри на сидіннях. Він міцніше вчепився за кермо й натиснув на гальмо. У поселенні вже спали, тільки в кількох будинках світилися блідим блакитним світлом вікна, люди дивилися телевізори чи просто читали, лежачи на диванах, гортаючи сторінки книги або пробігаючи очима шпальти столичних газет. Чулися гавкіт собак і нявчання котів.

Увімкнув дальнє світло, з пітьми вихопився великий будинок, паркан білого кольору і масивні залізні ворота. Він не помилився. Звернув у вузеньку вуличку й вимкнув мотор. Вийшов із машини, тихо причинив дверцята. У нього з собою не було нічого, тільки кулаки й велика, як сонце, любов. Підійшов до хвіртки. Зачинено. Собак у дворі не було. Чи не було там людей, він не міг би сказати з певністю. Марк відступив кілька кроків назад, розбігся і, відштовхнувшись від землі, учепився руками за чавунну решітку над парканом, підтягнувся і, зависнувши отак, оглянув двір. Підстрижена трава, басейн, дві автівки під розлогим деревом, лавка і невеличка, на дві кімнати, прибудова. «Очевидно, то літня кухня», — подумав Марк. Більше нічого. Вікна дивилися на нього темним сліпим склом. Він прислухався — ані звуку. Висіти отак далі не міг: боліли руки, тому перекинув ногу через паркан і, глянувши униз, скочив на траву.

Даша сиділа на дивані. Навпроти неї — високий білявий хлопець, він тримав у руках пульт від телевізора і палив. На підлозі лежав мужчина в чорній шкіряній куртці, його обличчя не давало надії на те, що для неї цей візит закінчиться благополучно: квадратне підборіддя, міцні вилиці, вузькі злі очі й тонкі рівні уста. Кулаки великі, на пальцях — свіжі рубці, грубий золотий ланцюжок на зап'ясті. У кріслі розкинув ноги ще один — смуглявий, гарний, як на обкладинках модних журналів, він їв Дашу очима і постійно тер пальцями собі біля ширінки, врешті джинси підперла зсередини чималенька ґуля, і він, перехопивши її погляд, усміхнувся і звернувся до білявого:

— Макс, дай мне ее. Ну что тебе? А? Я извращаться не буду, просто отымею, и все. Делов-то, — стиснув рукою свій член.

— Поостынь, Рома, я тебя знаю, у тебя одно на уме — раздел и натянул. Жди сиди. Потом найдешь шлюшек, ее нельзя, — натиснув кнопку на пульті, екран спалахнув блакитним вогником.

— О, нет, — той, хто лежав на підлозі, перевернувся на живіт і засміявся, — только не «Дом-2», клацни «Мегаспорт», хоть бокс посмотрим.

Марк помітив світло від телевізора, другий поверх, третє вікно від стіни. Він обійшов будинок. Драбини не було. Тільки балкон. Втім, він знав, що із землі до нього не дістанеться. Від дерева, яке росло поряд, до балкона — метрів п'ять. Якщо стрибнути, можна вчепитися руками за металеві прути.

Боксували два негри. Коментатор — той, із ланцюжком на зап'ясті, знав його — Іван Чуперко говорив так, ніби м'яв губами кожне слово, як клітор.

— Пидар, — сперся на лікті, — ни хера комментировать не умеет. Он в боксе так разбирается, как я — в балете. Встречу — въебу.

— Ша! — білявий схопив Дашу за руку і штовхнув її в груди. Вона скрикнула і впала на диван.

— Что там? — Рома розщепив ширінку і, облизуючи язиком верхню губу, хтиво поглядав на Дашу.

— Вы слышали удар? — устав, підійшов до вікна, визирнув. — Зовите Щуплого.

Рома знехотя підвівся з крісла й відчинив двері.

— Щуплый, иди сюда. Чего? Макс зовет. — Повернувся на своє місце й гидко всміхнувся Даші, прошепотівши так, аби тільки вона почула: — Трахну тебя, сучка смуглая, а ты еще просить будешь.

Даша опустила очі і продовжувала м'яти в руках якийсь папірець. Вона мало розуміла з того, що відбувається навколо. Їй було важко встати, і взагалі зробити будь-який рух їй було дуже важко. Погляд затуманений і геть дурний. На тілі — два свіжі синці і чималенька подряпина на щоці. Сукня розірвана на грудях і геть збиті коліна.

— Иди проверь первый этаж, — Макс не дивився на Щуплого, той стояв у дверях, тримаючись рукою за руків'я пістолета.