Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 62

Яким Герцель стояв біля вікна власного кабінету і роздратовано жував губами нитки, що звисали з рукава його лляної сорочки. На вулиці — спека. Жінки й дівчата, мужчини й підлітки, розморені цим сорокаградусним пеклом, повільно брели вулицею, намагаючись сховатися в тінь і вливаючи час від часу собі в горлянку літри теплої газованої води. На годиннику — одинадцята. Експерти обіцяли дати результат ще двадцять хвилин тому. Яким знав, що вони ніколи не запізнюються. В лабораторії працює чимало спеціалістів, які роблять свою роботу на «відмінно». Лікар виплюнув мокрі нитки і, підійшовши до шафи, дістав записник. У цей момент у двері постукали.

— Прошу.

— Якиме, — Андрій Шавло завідував лабораторією вже понад п'ять років, і він жодного разу не бачив його таким зосередженим і водночас розгубленим, — ми можемо гарантувати на 98 відсотків, що знайшли відповідь на твоє запитання. — Він поклав на стіл клаптик паперу і, знявши окуляри, потер їх полою халату.

— Тобто я можу спокійно брати оцей папірець, — постукав пальцем по столові, — і йти до президента? Я можу не хвилюватися, що моя інформація відповідає дійсності і мені не доведеться потім пояснювати главі держави, чому саме я надав йому неперевірені дані?

— Ти знаєш, — Андрій прикусив нижню губу й заходив по кабінету — від столу до вікна й назад, його щось непокоїло, і цього не можна було приховати, хоча завідувач і не намагався щось приховувати, — ми не можемо визначити головного.

— Судячи з того, що я тут прочитав, — Герцель уважно вивчав текст, — головне для нас як для лікарів — ось що: як зробити так, щоб президент прожив якомога довше.

— Ні, це зайве, — сховав окуляри до кишені, — я переконаний, що його можна буде вилікувати і від цієї хвороби не залишиться і сліду. Втім, наші спеціалісти не змогли дати відповідь ось на яке питання: коли президента було інфіковано. Власне, — вихопив із рук колеги папір, — хвороба Хансена може виявлятися й за двадцять років після враження. Але в нашому разі двадцять років — завеликий термін, не можна говорити і про п'ять-сім років. Нам вдалося з'ясувати, що пацієнт не був у цей період часу в тих місцях, де хвороба особливо активна. Очевидно, спори потрапили в організм нещодавно. Шляхів ураження два: повітряно-крапельний та за допомогою кровососів.

— Андрію, — узяв його за руку і поглядом наказав покласти папірець на стіл, — від тебе ніхто не вимагає відповідати на всі ці запитання. Ти свою справу зробив — ми знаємо, як називається хвороба президента. Цього досить, усе інше не наша справа. Хто, коли, як і для чого. Все, іди, — зняв халат і, підійшовши до шафи, відчинив дверцята й повісив його на гачок. — Мені треба їхати до секретаріату.

— Якиме, — коли той складав у портфель усі необхідні йому речі, — є ще один нюанс. І я думаю, тобі варто про це знати, хоча не думаю, що ти повинен говорити про це хворому.

— Ну? — повернувся до Андрія, водночас натискаючи кнопки мобільного.

— Як ти знаєш, хвороба Хансена вражає шкіру та нервову систему. Якщо людина триматиметься подалі від сонця, не переживатиме стресів і не завдаватиме собі важкого труду, вона може жити не один десяток років. Втім, — перекрив Якиму шлях до дверей і затиснув його руку з мобільним у своїй, — ті бактерії, які ми досліджували, поводяться зовсім не так, як бактерії інших хворих, — нахилився до нього так, що своїми губами майже торкався його вуха, — вони ведуть свою руйнівну роботу значно, значно швидше. Якщо не вживати жодних заходів, президент може померти протягом кількох місяців.

— Забудь про це, ну тебе, чорт! — Герцель штовхнув Андрія у плече і, крикнувши в мобільний, щоб машину подали до центрального входу, узявся за дверну ручку. — Мовчи! Чуєш? Усе, що сказав мені, тримай при собі. Щоб мені ніякого витоку інформації. Все. Я поїхав.

Він пропустив колегу вперед і, зачинивши двері на ключ, пішов до ліфта, Андрій — поряд. Вони нічого більше один одному не сказали, тільки перезирнулися та розійшлися кожен у свій бік: Яким Герцель сів у кабіну ліфта, завідувач лабораторії пішов коридором у бік сходів. Він ішов стрімко, нахиливши голову трохи набік.

Коли авто, у якому їхав Яким Герцель, завернуло на вулицю Лютеранську з боку Шовковичної, у нього завібрував мобільний. Номер не висвічувався, і він не одразу відповів.

— Слухаю.

— Якиме Аврумовичу? — голос був йому незнайомим.

— Так. — Авто стишило хід і прилаштувалося в перший ряд.

— Президент не зможе вас прийняти сьогодні. Приходьте завтра о дев'ятій ранку. Вибачте за незручності. — Зв'язок урвався.

Яким Герцель сказав водієві їхати на Бессарабську площу й зупинитися біля ресторану «Фрайдіс». Він любив там інколи посидіти, коли часу було достатньо для того, аби насолодитися обідом і товариством милої дівчини чи доброго знайомого. Щоправда, тепер він був сам, і запрошувати когось на розмову за столиком у ресторані було вже запізно. Виходячи з машини, він сказав водієві їхати у своїх справах і запевнив, що години чотири буде зайнятий, і, коли йому знову знадобиться авто, він зателефонує. Водій підняв скло, клімат-контроль дозволяв почуватися добре й за такої шаленої спеки, і, ставши в чималий затор, який тягнувся від Бессарабки аж до Майдану в один бік і площі Льва Толстого — в інший, почав оцей повільний і надокучливий рух затореною вулицею, який нічого, окрім зіпсованих нервів, зриву домовленостей і вимушеного прослуховування обраних діджеями пісень, не приносив. Лікар подумав, що такими темпами його авто далеко не заїде, одягнув сонцезахисні окуляри та рушив вулицею в бік Хрещатика. Йому треба було зустрітися з людиною, яка могла допомогти йому у вирішенні кількох важливих питань.

Додому Яким Герцель приїхав близько півночі. Дружина вже спала, діти, син-студент і шістнадцятилітня донька, ніколи не поверталися так рано, тому він не хвилювався: знав, що вранці вони сидітимуть на кухні, питимуть каву чи триматимуть голову під холодним душем, щоб хоч трохи прийти до тями й освіжити мізки, добряче задурені дорогими лікерами та коктейлями. Яким любив дітей. Син навчався в Соломоновому університеті, донька закінчувала престижну єврейську школу, і рівної їй за красою та розумом не можна було знайти в цілому місті. Він пообіцяв дітям, що, коли ті здобудуть освіту, він відправить їх до Ізраїлю, де їм буде добре, і вони ніколи більше не будуть почуватися приходьками чи вигнанцями. Він зняв легкі блакитні туфлі, залишив біля входу портфель і лляний піджак та зайшов до ванної помити руки. Він усе робив дуже тихо, квартирою пересувався навшпиньки, намагався ледь чутно відчиняти двері, до речі, дверні петлі були добре змащені, так що вони не рипіли. Кімнату, в якій він спав разом із дружиною, було розділено на дві нерівні частини. Одна, та, що ближче до вікна, простора. Велике ліжко, ортопедичний матрац, плазмовий екран телевізора, кондиціонер під стелею, дорогі жалюзі, які відкривалися і закривалися за допомогою пульта, столик червоного дерева, кілька крісел і велике дзеркало, яким по всій довжині проходила широка тріщина, так що той, хто бачив у ньому своє відображення, навряд чи й зміг би себе впізнати, оскільки обличчя було видно тільки з правого боку. Друга частина: значно менша за розмірами й обставлена доволі аскетично. Робочий стіл, ноутбук, простий дерев'яний стілець, які часто стоять у школах, в учительських кімнатах і в багатьох державних установах, що живуть за рахунок бюджету та фінансуються за залишковим принципом. Диван-книжка невеликих розмірів, радіо на столі і книжкова шафа. На полицях — медична література і кілька класичних творів французької та англійської прози XIX–XX століть. Він причинив двері і, кинувши сорочку на стілець, розщепив ремінь та голосно видихнув. Цієї миті спалахнуло бліде світло нічника, і грубий голос нервово прогув:

— Иоаким, ты опять разбудил меня, — велике безформене тіло перевернулося на спину, і бліде фіолетове світло вихопило з темряви запухле обличчя й повні білі руки з темними плямами біля ліктів і долонь. Людина тримала голову так, що її можна було роздивитися тільки з одного боку, інша ховалася в нічних сутінках, і ліхтаря, щоб освітити її, біля вікна не було.