Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 63

— Да-да, — перейшов на шепіт, — я очень сожалею, но ты же знаешь…

— Я не хочу ничего знать! — вперлася спиною в подушку. — Подай мне воды! — Яким узяв із тумбочки склянку з водою і вклав у її тремтячу руку. — Не можешь приходить так, чтобы не будить меня, спи в коридоре или на кухне. Но только избавь меня от этих стрессов.

— Да, конечно, Рахиль, я сделаю так, как ты скажешь. Думаю, больше подобное не повторится, — тихенько ліг у ліжко й накрився легким покривалом.

Вона вимкнула світло, і було добре чути, як риплять під вагою її тіла пружини і тривожить нічну тишу нервове посапування. Раптом вона затихла, потім напружилася, довго стогнала і врешті вихаркнула на підлогу слину й рештки їжі. Він чекав, коли вона засне. Рахіль переверталася з одного боку на другий, важко дихала, випускала гази, він затуляв ніс долонею та намагався дихати ротом. Заснула вона за годину. Яким із полегшенням зітхнув і, відкинувши покривало, устав з ліжка та вийшов з кімнати. Третя година. Ще темно, але ця темрява вже не така страшна й нездоланна. Поставив чайник. Сів на стілець і втупився поглядом у стіну.

Він жив із Рахіллю трохи більше десяти років. Вона не мала дітей. Давид і Лія — його діти від першого шлюбу. Сара народила їх у Яффі, де вони тоді мешкали. Після народження Лії вона занедужала, і, хоча він доклав усіх зусиль, вилікувати її не вдалося. Коли Сари не стало, сім'я переїхала до Тель-Авіва, а потім перетнула океан і оселилася в Сіетлі, що на північному заході США, у штаті Вашингтон. Яким за допомогою знайомих улаштувався на роботу до лікарні, де отримував чимало грошей, і вже за рік зміг купити, хоча й частково у кредит, великий будинок під містом. Із садом, басейном, тенісним кортом, давно омріяними другим поверхом і пентхаусом. Діти були задоволені. Яким будував плани на майбутнє, і тільки єдине псувало йому настрій — надто відверті залицяння немолодої колеги, яка, з усього було видно, мала проблеми з психікою і страждала через хронічну відсутність сексу. Яким спершу не помічав її, потім вирішив із нею серйозно поговорити, а після того, як вона зайшла до нього в кабінет у плащі на голе тіло і, скинувши його, почала просто в нього на очах задовольняти себе рукою, він написав директорові про все, що відбувається, і суд зобов'язав її не наближатися до Якима ближче, ніж на сто метрів. Рахіль Моровіц стала похмурою, постійно розмовляла сама з собою, спостерігала на віддалі за Якимом і довго сміялася, зачиняючись у кабінці туалету. А потім вона помстилася. Яким потрапив у її полон, і вже тільки від неї залежало його подальше життя і життя його дітей.

Навесні 1995-го року до лікарні привезли пацієнта в надважкому стані. Він потрапив у страшну аварію і після кількох надскладних операцій таки вижив, але вже не мав надії на повноцінне життя. Звали цього пацієнта Дольф Сенкергоф, відомий у штаті мільйонер, власник мережі ресторанів, супермаркетів «Сенкергоф» і авіакомпанії, яка обслуговувала тільки внутрішні рейси. Йому якраз напередодні аварії виповнилося п'ятдесят, і до палати постійно приходила молода жінка з пишним бюстом і довгими ногами. Він дивився на неї, наче на ікону, і, пустивши сльозу, намагався щось сказати. Але ані губи, ані руки не слухалися його. Він усе чув, усе розумів, але говорив тихо-тихо, так що тільки людина з добрим слухом змогла почути його, та й то якби нахилилася йому до самих уст.

Дольф був сильною людиною й добре розумів, що відбувається. Він знав, що все своє подальше життя проведе в ліжку без сексу, без руху, без задоволень, прийматиме ліки і терпляче чекатиме, поки йому змінять білизну, підставлять судно, втруть рота, помиють тіло й голову, почитають уголос останні новини зі шпальт місцевої газети чи винесуть разом із ліжком на вулицю, щоб він зміг подихати свіжим повітрям і помилуватися життям, у якому йому більше немає місця.

Яким Герцель щодня приходив до палати Сенкергофа й бачив, як цей мужній чоловік згасає, наче свічка, і спостерігає за всім, що відбувається навколо, так, наче це все він бачить у кіно. Та от одного дня він змінився. Погляд ясний, говорить так, що його можна почути і зрозуміти. Він поглянув Якимові в очі, і той зрозумів, що треба нахилитися. Сенкергоф говорив дуже повільно, але намагався вимовляти слова чітко, важко вдихаючи повітря й перепочиваючи після кожних двох-трьох речень.

— Я люблю життя. Дуже люблю, — важко ковтнув слину, — в усіх його проявах. Люблю грати у крикет, трахати свою молоду дружину, бавитися з дітьми, у мене їх четверо. Люблю свій бізнес. Виходити яхтою в океан, спускатися на дно і розглядати там коралові рифи й екзотичних риб. Я все це дуже люблю, Якиме. — Сенкергоф заплющив очі, тихо посапуючи. — Але це життя закінчилось того вечора, коли на трасі на зустрічну смугу вилетів білий мікроавтобус і зім'яв на млинець мій форд. Я тепер думаю: що для мене було б краще — умерти тоді чи значно пізніше? І я кажу собі: тоді було б краще. Лікарю, візьми мене за руку. — Яким торкнувся пальцями його жовтої кістлявої руки. — Ти відчуваєш, яка вона слаба? Відчуваєш. Я все життя ненавидів слабких і переможених. Розумієш? Я не зможу жити так, і я не хочу так жити. І, хоча евтаназія в нас дозволена законом, я маю інший план, — розплющив очі, його голос ослабнув, і Якимові доводилося напружуватися, щоб почути його слова. — Мій бізнес вартує вісімсот мільйонів, усі ці кошти я заповів своїм дітям. Коли вони стануть півнолітніми, гроші розподілять між ними порівну. Їхня мама, і я це добре знаю, одразу після моєї смерті знайде собі молодого хлопця, і в неї вже є такий, серфер. Геть безголовий тип із великим членом і добре підвішеним язиком, красою його також природа не образила. Так от, мої діти підуть світом, а вона з цим придурком просиратиме моє добро на всіх відомих пляжах світу, де я сам часто любив бувати. У Бусіосі, на Сен-Барті, в Сен-Тропе, Пор-то-Черво, на Мауї чи в Пунта-дель-Есте. Якиме, тобі про щось говорять ці назви? — Його губи спробували зобразити посмішку. — Ні? Це прекрасні місця, і з кожним із них мене пов'язують прекрасні спогади. Та це в минулому, — посмішка зникла так само раптово, як і з'явилася. — Так не буде. Якщо я погоджуся піти з життя добровільно, вона змусить мене переписати заповіт. Я знаю. Якщо ж я помру раптово, все, що я заробив, одержать мої діти. Так от, Якиме, — зазирнув йому в очі, і лікар відчув, як почастішав його пульс, — ти допоможеш мені померти раптово. І за це я заплачу тобі один мільйон американських доларів. Я випишу тобі чек, і ти зможеш зняти готівку в будь-якому банку. Ти згоден?

— Знаєте, — Яким довго дивився хворому в очі й урешті зрозумів, що іншого виходу в бідолаги немає, — я сам батько і добре знаю, що таке діти. Ви не хочете жити, і я не можу тут нічим зарадити. Я зроблю все. Ви помрете від серцевого нападу, і жоден лікар світу не дізнається, від чого ви померли насправді. Завтра о шостій вечора я зроблю все.

— Зачекайте, Якиме, — шукав очима свій піджак, — он він, у шафі, дістаньте з внутрішньої кишені чекову книжку. — Яким порився в кишені.

— Тримайте.

— Візьми мою руку до своєї, я не можу сам написати, допоможи мені. — Яким вклав ручку в пальці Сенкергофу, міцно стиснув у своїй його руку. — Ми разом виведемо мій підпис. — Чи то Яким сильно притиснув ручку до чека, чи просто ковзнула рука, та тільки, коли Дольф уписав необхідну суму й виводив підпис, стержень розірвав папір. — От дідько! Візьми зіжмакай та кинь у смітник, — Яким висунув ногою з-під ліжка відро і зробив так, як звелів Сенкергоф. Друга спроба виявилася вдалою, Яким заховав чек у портмоне і, потиснувши ледь теплу руку хворого, вийшов із палати.

Була вже п'ята година, а о шостій мала прийти медсестра Моровіц, аби прибрати в палаті. Сьогодні була її зміна. І вона завжди прибирала в Сенкергофа, хоча це мали б робити прибиральниці, яких, згідно зі штатним розкладом, було в лікарні чимало.