Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 65

— Ліє, я йду. Встане мама — нагодуй її, тільки дивись, щоб усе було несолоне й негаряче, вона так любить. Потім виведеш її на вулицю та побудеш поряд, поки вона дихатиме повітрям і спатиме, — узяв до рук портфель і відчинив двері.

— Так, я зроблю все, тату, — визирнула з кухні і мило йому усміхнулася.

Він сів до ліфта. Біля під'їзду стояло авто. Водія не викликав. Було надто рано, і йому треба було заїхати ще в одній важливій справі до знайомого, який жив за містом. На все Якимові залишалися дві з половиною години. Рівно за десять хвилин до дев'ятої він підійшов до металевих воріт на вулиці Банковій і, діставши мобільний, набрав номер секретарки.

— Це Яким Герцель, у мене домовлено.

— Так, Якиме Аврумовичу, зараз вас зустрінуть. Тільки попереджую одразу, — її голос виказував сильну знервованість і навіть страх, — президент у поганому гуморі, ви матимете сім хвилин на розмову. Чекайте. Паспорт маєте?

— Так, — вимкнув телефон і пішов до першого під'їзду.

Офіцери попросили його викласти всі металеві речі, зняти пасок, здати мобільний телефон і пройти через рамку. Яким усе це слухняно виконав, і, поклавши в кишеню ярлик, за яким зможе одержати назад свій мобільний, розглядав інтер'єр і чекав на того, хто відведе його до президента. Він ніколи не був тут раніше. Темно-блакитні килими, на стінах, ліворуч і праворуч коридором, — фотографії відомих українців, кадри визначних подій, схоплені об'єктивом миті радості, горя, щастя, зневіри, розчарування і тріумфу. Він почув кроки, вона йшла впевнено і швидко. Білява, зріст Венери, гострі плечі, тонка шия, карі очі й рівний ніс. Чоло чисте та високе, кисті рук — мініатюрні, і довгі блідо-рожеві нігті. На ногах, маленьких рівних ніжках, — «Шанель» на високих підборах. Костюм світло-коричневий. І біла блуза. В руці вона тримала теку, в іншій — телефон.

— Якиме Аврумовичу, на вас чекають, ходімте, — подала йому руку, він потиснув. — Мене звуть Жанна Мелащенко. — Позаду залишалися дубові двері, гардероб, охоронці.

— Сім хвилин: чи не замало?

— Ні, цього досить, — зупинилися перед кабінетом. — Зараз, секунду, — зазирнула всередину, хитнула головою. — Заходьте, — пропустила його вперед.

— Дякую, — зачинив за собою двері.

Їх у кімнаті було п'ятеро, хоча це тільки умовно можна було назвати кімнатою — велика зала, де можна було б розмістити роту солдатів. У центрі — червоний відполірований стіл. Під вікнами — дивани та крісла, оббиті бордовим шовком. Килим коричневого кольору, і паркет викладений у формі химерних візерунків. Президент сидів до нього спиною у великому шкіряному кріслі й зосереджено читав газету. Побіля нього, спершись на стіл, поверх окулярів поглядаючи на Якима, стояв глава СБУ, поряд, випалюючи одну цигарку за іншою і струшуючи попіл у кришталеву попільничку, — голова секретаріату, на дивані переглядав якісь папери міністр охорони здоров'я, а біля підвіконня походжав якийсь невідомий Якимові генерал і позирав на вулицю. На того, хто ввійшов, він не звертав ніякої уваги. Тишу урвав президент. Він підвівся і, підійшовши до столу, кинув на його блискучу поверхню газету.

— Ви читаєте свіжу пресу, пане Герцелю? — обличчя в нього почервоніло ще більше, і дрібні пухирці всипали кисті рук. Він пересувався повільно, було видно, що лімфовузли запалені й болять коліна.

— Так. Утім, сьогодні не встиг, дуже рано вийшов з дому.

— Ознайомтеся, — запросив жестом Якима взяти газету. — Читайте вголос, — коли той кинув поглядом на заголовок.

— «„Президент болен проказой“. Как стало известно из достоверных источников в окружении главы государства, Андрей Викторович Мащенко тяжело болен. Несколько дней назад на его теле появилась сыпь. После проведения анализов врачи поставили неутешительный диагноз — лепра, или болезнь Хансена. Сможет ли президент в таком состоянии управлять страной и возможно ли спасти его от смерти, — эти вопросы остаются открытыми, поскольку, пока официально господин Мащенко не признает себя больным и не покажется на людях, мы можем только гадать. В секретариате президента пока что отмалчиваются, хотя и не отрицают того, что озвученная нами информация имеет право на жизнь».

— Правда, — підійшов до Якима й забрав у нього з рук газету, — корисно зранку читати свіжу пресу? Наскільки мені відомо, ви ще вчора мали на руках результати аналізів. Ми навіть мали з вами зустрітися, — президент ходив по залі й тер пальцем перенісся, — але в мене були нагальні справи, і я змушений був відкласти зустріч. Хоча мої люди відвідали вашу лабораторію, і її завідувач сказав їм усе. Окрім нього і вас, про хворобу президента не знав ніхто, чи не так? — Різко розвернувся та поглянув Якимові в очі. Він відповів на його погляд і вперто терпів, поки сірі зіниці і червонясті білки президентових очей просвердлювали його всього аж до серця, до душі. Яким уперше відчув силу цієї людини, і йому стало навіть якось не по собі. Здавалося, він може поглядом викресати вогонь. Яким кліпнув очима і стримано посміхнувся.

— Це не зовсім так, — потер пальцем стіл. — У лабораторії працює шестеро людей, і всі вони знали про хворобу Хансена.

— Так, — утрутився голова СБУ. Він катав у роті якусь кульку, час від часу її посмоктуючи, від того при розмові він ніби з'їдав закінчення слів. — Вони знали про хворобу, але навіть гадки не мали, хто саме на неї захворів. Завідувач усе мені розповів, — він клацнув пальцями й запитально поглянув на президента.

— Пане Герцелю, час вийшов, ви можете йти. Я розумію, що всі ми люди смертні, і на кожного з нас можна натиснути, і багато кого з нас можна зламати. Ви з таких, — він налив собі до склянки води. — А лікуватимуть мене за кордоном, та тільки ви цієї інформації злити не встигнете, я оприлюдню її першим. — Президент знову сів у крісло й запросив усіх присутніх прилаштуватись поряд. На Якима вже ніхто не звертав уваги.

Його провели до виходу, повернули мобільний, побажали всього найкращого та зачинили за ним двері. Яким сів до авто, набрав номер телефону й довго слухав гудки. Врешті хриплуватий чоловічий голос відповів:

— Да, у телефона.

— Это я.

— Ну что, ты был там? — він жував, і це заважало йому чітко вимовляти слова.

— Да. Он прочел статью.

— Я перевел деньги тебе на счет. Код ты знаешь. Можешь пойти и снять наличку. Спасибо тебе, Яким. Мои хозяева остались довольны.

Гудки. Яким завів мотор, авто помалу рушило вниз Лютеранською вулицею. Повз кірху, гімназію звернув на Заньковецької. Він їхав у банк. Усі необхідні папери в нього були з собою. Яким уже передчував свободу, якої його позбавили десять років тому. Мільйон доларів лежав у нього на рахунку. Один мільйон американських доларів. Він складав їх протягом усіх цих десяти років. І сьогодні він нарешті доклав останні сто тисяч. Усе. Поглянув на годинник — десята. Рахіль уже, очевидно, встала і невдоволено оглядає кімнату, зараз вона гаркне на Лію, змусить її надягти теплі кальсони замість стрингів і накаже Давидові вчити якісь правила на івриті. Як він ненавидів усе це! На те, щоб уладнати всі питання в банку, йому вистачило години. Яким зайшов дорогою в «Глобус», купив собі новий костюм, Дії — сумку «Fendi», Давидові модний пасок і, замовивши каву та шварцвальдський торт у «Джим-кафе», зручно вмостився в плетеному кріслі й розглядав вітрини магазинів та сідниці офіціанток, які бігали туди-сюди, розносячи на тацях чашки з кавою, склянки, наповнені фрешами, і тарілки з салатами. Вдосталь посмакувавши холодним капучино, він пройшов майданом, сів у машину і врешті поїхав додому. До зустрічі з Рахіллю залишалося якихось сорок хвилин.

— Тату, ти прийшов, — Лія кинулася йому на шию з порога і, міцно поцілувавши в губи, голосно заверещала, вона давно мріяла про таку сумку й ніколи не думала, що тато зможе купити їй «Fendi».