Намір! - Дереш Любко. Страница 41

Акоп спробував привести мене до тями коньяком, але я негайно вивернув випите в умивальник. Кишки зав’язалися у вузол.

В башці нарізка пам’яті

нарізкапам’яті

село, я живу в селі. Займаюся господарством, полю город. Звечора маю піти до Шелепилихи, позичити свічку – в хаті знову проблеми з електрикою. У мене є бабця, я за нею доглядаю. Бабця просила купити завтра в місті газету. Я читаю газету вголос, бо для бабці газетний кегль задрібний

нарізкапам’яті

я ходжу на дискотеку в сільському клубі. Напевне, я наймолодший пацан, котрому тут дають дєвки. Мені це подобається, навіть незважаючи на те, що всі вони старші. Я з ними на рівних. Тільки батя щоби не довідався, а все решту фіґня.

І ще в мене якісь дивні прищики з’явилися, щойно ходив за клуб сцяти, пробував роздивитися, але мало світла. Блін, зудить якось незвично. Це, певне, бабу хочеться. Дорослішаю, все таки

нарізкапам’яті

вже курва сорок, а я бля все пашу кіномеханіком. Нє бля, це я щойно сюди влаштувався, а з попередньої, сукаблядь гади, виперли. Вже курва сорок, як швидко час летить, щойно був блядь пацаном, бігав за клуб дівок їбати нахуй блядь, а тут он куди бля все зайшло. Ремінь нахуй старий такий ношу, і викинути курва шкода, і розлазиться вже. Треба нігті нарешті обрізати, а то як у бомжа нахуй. Шось я взагалі, бачу, нахуй блядь опустився за цей місяць – голова жирна, морда блядь розпухла, треба блядь завтра встати в шостій ранку, піти на стадіон побігати

нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті

все крутиться, мене тошнить, все крутиться, якби можна було виригати, просратися, і все би минуло, а воно крутиться і крутиться, неможливо зупинитися, гади, бля, як тошнить, фашисти блядь замучили як тошнить

ні хто я ні де я

хоч би це пройшло ця тошнота я просто стікаю через величезну діру якою мене тошнить якою мені так погано аж стерпаються аж злипаються скроні

де я

стоп-кадр

– Ти не зможеш повести її за собою, – каже Гагарін. Голос у нього сухий і грубий.

– Я тебе згадав! – радісно кричу йому. – Юра, я тебе пам’ятаю!

Гагарін ніяк не реагує, тільки дивиться своїми темними, як сон, очима. На осінньому повітрі з рота йде пара. Глупа ніч. Тільки світло з провулку.

– Юра, я пам’ятаю тебе! Ми з тобою в барі працюємо, правда ж?

– Заспокій розум і слухай. Однаково зараз усе забудеш. Просто слухай. Це стосується тебе і твоєї подружки.

– Кажи, я слухаю.

– У тебе немає сил на двох. Щоби вести за собою, треба мати силу пояснити, заради чого. Заохотити, захопити. У тебе вистачить сили тільки на насильство.

– Чому? – питаюсь, внутрішньо бунтуючи. – А може, якраз? А може, вистачить?

– Ти не з людиною будеш боротися, а зі стихією. Все повинно статися само, або не повинно ставатися взагалі. Ти не зможеш її вести за собою, – шепоче він. – У тебе немає сили на двох. Розумієш, братуха? Брат! – шепоче він, – Брателло, запам’ятовуй це, браток! Я знаю, ти захочеш забути, бразер, ти чуєш? Ми брати, як уорнер бразерз, брати по крові і по праву, і по ліву теж брати, тільки пригадай

один смак…

пригадай

наказую собі

ПРИГАДАЙ!

МЛОСНІСТЬ ВІДСТУПАЄ. Крізь запітнілі вікна електрички я бачу Сколівські Бескиди, які димлять. Один смак.

Я пробую роздивитися крізь вікно щось іще, коли виявляю, що стою біля непрозорого вікна

(« Відкритого кафе»!)

( квартири Акопа!)

( хати в Мідних Буках!)

( Вагона-ресторану в поїзді на Ужгород!!!)

своєї кімнати в Хоботному.

Світ здається мені нематеріальним, ненадійним. Замість мене у цьому світі присутній спустошений привид, опудало на осінньому вітрі, від якого хочеться плакати.

Я пригадав – пригадав усе, що насправді трапилося з Гоцою Дралою, і зі мною, і з Юрою на прізвисько «Гагарін». Важкий камінь скотився мені з грудей, бо краще знання, ніж неміч.

Я добре змерз. На вулиці світало, а я стояв біля вікна в одних трусах, і мене колотило з холоду.

Одягнувся, пішов на кухню і розпалив пічку. У хаті повисли блакитні сутінки, замішані на запаху старої людини. Підігрів чайник, запарив собі кави з цикорію. Сів і задумався.

Як я міг жити раніше, не пам’ятаючи Гоци Драли? Не пам’ятаючи кафе, не пам’ятаючи самого себе – як я міг? Жив, як зомбі, не усвідомлюючи, дея, колия.

Що було в моєму житті важливого, справжнього? З таким самим успіхом, я міг і взагалі не жити.

Кожна хвилина.

Кожна хвилина тепер як дарунок.

Жити на всі сили, жити на всі жили. Жити в Духові, діяти Духом. Щосекунди, зі всіх сил, до останнього віддиху намірятися повернути нескінченність, яка тут, поруч, на відстані руки.

Зі всіх сил Бути – тільки це щось може важити супроти холодної, німотної пітьми, яка рано чи пізно поглине кожного з нас.

Розділ X

Жити значить залишатися живим

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз – або не робиться взагалі. Я пам’ятав, що зі мною може статися до сорока років, якщо не змінити нічого зараз. При «нормальному» способі життя до сороківки людина стає руїною, все ще переконуючи себе, що почувається більш-менш добре, бо щодня болить в іншому місці, а от завтра – о, завтра вона стане в шостій, піде на стадіон бігати, підтягуватися, обливатися водицею.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз. Або не робиться взагалі.

Я тримався за цю думку, і від неї поволі тверезішав. Перше, що я зробив – почав прокидатися, як усі в Хоботному, на світанку. Я змусив себе обливатися водою з криниці. Не знаю, чи це щось дає насправді, але знаю точно: якщо це робити наполегливо, життя зміниться.

Потрібно багато роботи. Багато фізичної роботи, щоби я відволікся на час від нав’язливих думок про тошнотворну нарізкупам’яті.

У кінці березня стояла суха погода, і я скопав город біля стайні. Його було небагато, може, пів-сотки. Для порівняння, куди більше місця займав сад. Викорчував старі кущі смородини і порічок. Вони вже років зо п’ять, як не цвіли. Викорчував старий аґрус. Склав корчі за хатою, а за два тижні, коли вони трохи підсохли, спалив їх разом з іншим лахміттям з гаражу.

Пішов у село до Ганкевичів, купив у них п’ять тачок гною. Розкинув, знову перекопав город.

Я спостерігав за собою зі сторони. У мені зросталися два «я». Одне – котре жило у бабці, інше, котре працювало у Львові. Я знову потрапив у точку розходження, у місяць березень, коли я приїхав у Хоботне. Я знову повторював роботу, вже раз зроблену. Знову думав думки, вже раз подумані. І я пригадував, що в тих думках, яких я думав тоді, вже ховалося знання своєї іншої частинки.

Я ніби йшов паралельною стежиною і спостерігав за собою зі сторони. У мене з’являлися спогади навіть про це спостереження.

Трохи було мороки із садом, я ніколи раніше не обрізав плодових дерев. Але наш сусід, старий мєнт Юрович, показав, як це робиться правильно. Продав мені вапна, ще й позичив щітку.