Намір! - Дереш Любко. Страница 42

Побілив дерева. У саді було сім старих яблуньок, дві груші, вишні – стара і молода, і одна жовта черешня. А біля самого ґанку росла розлога алича. А в кутку – товстий горіх.

Обрізав малину, трохи її прорідив. За ті роки, що з бабою сиділи її доньки, нікому до города не було діла. І зрозуміло – свої ще не орані, роботи невпроворот.

На городі я розбив грядки. Порахував, що садити бульбу не виплатиться, дешевше купити. Посіяв моркву, петрушку. Трохи згодом, коли потепліло, садив кабачки – дуже хотів втушити їх зі сметаною.

Ще сіяв кріп, любисток, базилік, євшан-зілля (він же естрагон). Потім не зійшов тільки базилік, мабуть, заглибоко запорпав. Садив часник, цибульку. Ще сіяв ранню редиску – «Білу бурульку» і «Рубін», а при стежці, як мене вчили вдома, сіяв салат – кучерявий і звичайний.

Довго думав, що я забув посіяти важливого для харчування. Може, огірки? Але з оігрками завжди багато мороки. Спершу їх накривай плівкою, потім став їм тепличку, потім піди розбери, де бур’ян, а де проростки, ну їх в баню, я того не вмію. Тут, як у буддизмі, потрібна пряма передача практики. Треба було більше мамі допомагати.

Спиляв сухі гілки в саду, як навчив мене Юрович. Це була яблунька, гарне дерево для вогню, але що мені – шинок вудити не буду, шашлика теж не їм. Взяв і спалив усе. Воно гарно горіло. Був холодний квітневий вечір. Коли мене з ніг до голови огорнув теплий яблуневий дим, я збагнув, що нарешті зцілився, знову став собою, одним. Але тепер зовсім іншим собою. Многія знанія множать скорботу, а многія скорбі множать пізнанія. І так по спіралі, з нізвідки в нікуди.

Згадав, що добре мати ще кілька рослин. Кукурудзу, квасолю і біб. Індіанці Великих Рівнин завжди садили кукурудзу і квасолю разом, тоді рослини підтримують одне одного.

Біб теж класно мати при боці – він смакує вареним, і з сіллю. А ще добрий до овочевого рагу.

Сходив у місто на ринок, купив розсади трускавок. Казав мені чоловік, що то голандська, трансгенна, але щось не віриться. Нічого, прийнялась – цвіла, мала зав’язь, потім їв свої трускавки. Як у дитинстві – з цукром і зі сметаною.

Біля городу завжди є чим зайнятися. Немає в Хоботному кращої розваги, ніж прополоти вдосвіта пару метрів грядок. Знаю, не я один такий оригінал. Це було якщо не всеукраїнське, то, принаймні, загальнорегіональне гоббі, як у англійців ґольф, а у росіян літрбол.

Всі молодечі сили, що я мав, викладував у фізичну роботу, а що залишалось – у заняття кунґ-фу. Як наслідок, зовсім перестав турбуватися, що там у моїй наболілій голові, у розтерзаній пам’яті.

І добре, що не ятрив рану – само все загоїлося. А коли прийшов час, засохло і відпало.

Із трав посадив м’яту і рум’ян. Із квітів – матіолу. Думав, може посадити тютюн, а потім коротати зимові вечори, як у кафе, з Гагаріном. Індіанці Еквадору, наприклад, курили тютюн, щоби викликати сни, які віщують процвітання садів і благополуччя домашньої худоби. Але я уже тижні три, як не палив, – вирішив не розв’язувати.

Рослини говорили зі мною, я говорив із ними. Здається, ми одне одного добре розуміли. Скільки би разів мені не довелося ще проходити через такі випробування, як із Гоцою, скільки б я не мудрішав, та скільки б не партачив, завжди можна почати від нуля.

Інакше – навіщо жити?

Часом баба почувалася краще, і ми виходили з нею під руку в сад. Баба вмощувалася на стару камеру від пральки, що слугувала їй за сідачку, і розказувала одну і ту саму бувальщину про молодість і старість. У старих людей, що не кажіть, є чому повчитися. Я, наприклад, вчився у неї не поспішати.

Травень. Сад пашить запахами.

Все, що потрібно для рівноваги – відсутність бажань.

Тихо, без помпи, зустрів у липні День народження – якраз на самого Петра. Було дивно нагадати собі, що хтось іще в світі займається літочисленням. Мені здавалося, у бабці я був завжди. Здавалося, часу не існує, а є тільки чотири пори року, які змінюються в кільце.

Одного вечора – це була субота, середина липня – старий Юрович запросив мене до себе на вечір. Я не знаю, як це сталося, раніше ми з ним віталися тільки на вулиці. Я завжди бачив, як зранку Юрович повертався з лугу, несучи простирадло, повне скошеної трави для кріликам. Юрович, наскільки я пам’ятаю, був другом мого діда. Тому я й вітався з ним саме так – як із другом покійного.

А тут ми знову зустрілися – був ранок, припікало сонце, старий мєнт поветався з лантухом, повним трави. Я полов кабачки. Ми привіталися. Юрович став за сіткою, скинув лантух і закурив. А потім спитав, чи граю я в шахи, бо, мовляв, мій дідо був рідкісним гравцем у шахи. Я відповів, що граю. Юрович задоволено кивнув, ніби так собі й думав. А тоді запропонував прийти до нього сьогодні ввечері, зіграємо партію.

Я погодився.

Юрович був полковником міліції у відставці. Звали його Петро Пантелейович. Все, що залишилося від його міліцейської служби, принаймні, на перший погляд – це сіра службова сорочка, яку він, здається, ніколи не скидав, та легкий акцент переселенця з-під Алчевська – мій батько теж був десь із тих країв. Навіть славнозвісна військова виправка, і та розм’якла під щоденними лантухами з травою для кріликів. У нього був собака, невеликий дворняжка на прізвисько Бімка, якого я часто бачив на смітнику за селом.

Я прийшов до нього, вже коли сіло сонце. Ніколи раніше не заходив на його подвір’я – воно було заросле травою, вздовж паркану росли порічки, а навпроти дверей у хату стояв тіл з порісканою від сонця клейонкою. Бімка виліз із буди, оббіг мене і побіг до столу.

Пантелейович схилився під стіл помнути Бімці вуха. Біля нього стояла дошка з розставленими фігурами, чорними до себе. Він запросив мене рукою сідати навпроти.

Я сів, придивився до фігур. Вивів лівого коня. Пантелейович крекнув. «Як дід», – сказав він.

Першу партію я програв. Добре хоч, обійшлось без дитячого мату. Другу партію Леонтьєвич теж виграв, але вже не так легко, що, мабуть, йому й сподобалося.

Коли стало зовсім темно, Пантелейович приніс глибоку тарілку з чимось лискучим і поставив, щоби я пригощався. В тарілці стікали медом соти, нарізані ножем. Я взяв рукою один шматок і довго жував.

Пантелейович зробив те саме. Чомусь він не вмикав світла, і все, що ми робили далі після двох партій у шахи, це мовчки жували бджолиний віск.

– У мене три вулики єсть, – сказав він.

Я кивнув.

– Хочеш, меду дам?

– А почому у вас?

– А ні по чому. Просто так.

– Ну, давайте, – сказав я. Довкола нас вже було зовсім темно. Село спало. Десь дуже далеко, з крайнього бару в Тернополі, ледь-ледь дочувалася музика. Хата Пантелейовича була крайньою в селі. Крім старого, ніхто в ній більше не жив.

Старий закурив у темряві, й тільки чорно-червоні зморщки було видно від вогника папіроси.

– Я знав твого дєдушку, – промовив він. – Він був мій, так сказать, друг.

Я промовчав.

– Він добре грав у шахи, – сказав він. – Чудак. Зовсім на тебе не схожий.

Знову я не мав що відповісти.

Юрович піднявся, пішов у хату. А повернувся вже з липким трилітровим слоїком меду.

– Твій дєдушка стіхі перекладав, – кинув Юрович. – Не які-небудь. А по-іспанськи писані. Я за ним у своє время наблюдав, так сказать, для государственних целєй.

Я кивнув.

– Я ніколи не любив стіхів. Але дєдушку твого уважав. Но я би не сказав, шо він був чокнутим, як нєкоторі щитають.

Я знову кивнув.