Намір! - Дереш Любко. Страница 43

– Іногда він читав їх мені, ці стіхі. Мені сподобався один. Він мені переписав його на бумажку, щоб я міг собі перечитувать. На, це тобі на згадку од дєдушки.

Юрович дав мені старий-старий, потертий аркушик паперу із зошита в клітинку, складений учетверо. Акуратно, щоб той не розпався під пальцями, я сховав до нагрудної кишені.

Я подякував – обережно, як міг, аби не збити тонкої настройки між нами після гри в шахи. На цьому наша зустріч закінчилася. Що вона означала, я не знав. Мабуть, нічого.

Літо минало – в блакитному небі. В запаху прілого сіна та свіжоскошеної трави. В пластівчастих хмарах роду купчасто-пір’ясті, бежево-блакитних у промінні Сонця на Заході.

Як подякувати квітам за те, що вони пахнуть?

Раз на тиждень – так у нас вже повелося – ми зустрічалися з Юровичем у нього за шаховою дошкою. Я боявся заговорювати щось до старого, бо не знав, що у того на умі. Та й що я міг йому розповісти? Він виявився навіть менш балакучим, ніж я сподівався. Часом у мене виникало відчуття, що все це уже колись було: ми сиділи з кимось на кшталт цього старого міліціонера за неспішною грою в шахи та мовчки переставляли фігури. Це була хорошою реабілітацією після всього того, що трапилося навесні – Гоца, Гагарін… кафе.

Часом мені здавалося, цей старий чоловік у своєму мовчанні так само передчуває, як десь зовсім поруч він проживає останні дні свого іншогожиття.

Часом я бачив, як над нами та нашими шахами розсипалися липневі зорі. Тоді я розумів, що означає космос: космос це передчуття.

«Ми бачимо зорі, – думав я, – а що бачать зірки?»

Я часто перечитував поетичний уривок, що його мій дідо виписав на окремому аркуші паперу для свого друга, який не любив поезії. Це був переклад строфи зі середньовічного католицького святого Івана Хрести. Зверху на листочку писало: «Петрові від Івана на знак дружби», та назва: «Розмови про любов і світло».

«Петрові від Івана…» Ця присвята справляла дивне враження. Перечитуючи її, щоразу нагадував собі, що мався на увазі Петро Пантелейович, а не я.

п'ять умов для самотньоїптиці:

перше – до найвищої точки вона долітає,

друге – за компанією не страждає, навіть таких птахів,

як вона,

третє – дзьоб її вказує в небо,

четверте – колір її ознаки не має,

п'яте – співає вона тихо-тихо.

Серпень – перегрупування. Хто я, де я. Новий імпульс до пошуку. Новий прилив зацікавлення. Справді, єдине, що дійсно належало мені в цьому світі – це зацікавлення, і більше нічого. Тому я знову приклав цікавість до нових відкриттів. Знову почув подих повнокрів’я, запал. Бажання почати все з чистої сторінки. Бажаня знати, а що там, за байраком?

Були інші світи. Небезпечні, наповнені чужорідністю та самотністю. Я пив із них силу і ніс її у своїх венах на Землю. Їх сила робила мене іншим.

У смиренному духові, без гарячки та поспіху, минуло літо. Зі вселяючою надію періодичністю мій спокійний настрій переходив із кількості в якість. І тоді укірукук! – я зустрічав очима новий світ.

Червоний світ іноді наближався до мене. Я знав, що варто його пропустити, як пропускають незручний автобус, і мене понесе у місце більш лагідне. Порівняно з іншими просторами, куди мене кидало (як-от: світ кусючої павутини, світ висячих кубів, світ співаючого полум’я), це місце влаштоване багато в чому так, як і наша реальність. Більше того, саме там я найчастіше зустрічав живих істот.

світ пурпурових небес

Під ліловим небом цього буття траплялися справді химерні істоти. Деякі з них нагадували довгі вантажівки з обтікаючим футуристичним кузовом. Вантажівки були немовби висічені з якогось кристала – дзеркальна поверхня бузкового кольору, чіткі грані. Якось я бачив таку «вантажівку», що гнала з дивовижною швидкістю. Коли ми порівнялися, «вантажівка» «глянула» на мене лобовим склом. У цьому «повороті голови» на мить привиділося щось земне. Та це ніскільки не зім’якшило загального враження інопланетності істоти. Навпаки, я відчув гостру обмеженість своїх уявлень про принципи живих форм. Оця «вантажівка» – це щось дійсно чуже для людини, направду далеке. У бузковому прямокутнику фронтальної грані відбилася моя постать, лілове небо і бліді скелі за спиною. Я відчув невимовно далекий інтелект цієї істоти, а вона, безперечно, відчула чужорідну присутність мене. Але крім того, що ми помітили одне одного, більше в нас нічого спільного не знайшлося, і «вантажівка» швидко зникла.

Тепер я припускаю, що такі вантажівки окутані серпанком власного часу, або ж справляють своєю присутністю деформації у часі моєму, людському. Наші мимолітні зустрічі завжди залишали враження розходження часових потоків: з одного боку, зоровий контакт тривав пару секунд. «Вантажівки» гасали з завидною прудкістю, і рідко відволікалися від своїх справ. З іншого боку, у момент, коли ми помічали одне одного, проходило не менше п’яти хвилин інтенсивного (але ніяк не формалізованого) обміну враженнями з приводу спільної присутності у цьому світі.

Я спостерігав, як впливають “ходки” на мене, а також на властивості часу і місця, звідки ці ходки робляться. Наприклад, у кімнаті, де я спав і звідки робив більшість переходів, час тік по-інакшому, ніж на першому поверсі біля баби: він володів пластичністю, яка чуйно відзивалася на мої потреби. Баба теж міняла якості часу та простору, позаяк теж була “повільним мандрівником” у Вічність. Тільки біля неї простір мав присмак попелу. Моя кімната деколи наповнювалася насиченим ароматом: щосьсереднє між озоном і м’ятою. Запах нескінченності.

Тіло теж стало іншим. Торкніться коли-небудь тіла пішого мандрівника, воно скаже вам багато всякого.

Ми є тим, що ми їмо. А також тим, що п’ємо, чим дихаємо, де живемо. Існує безперервний метаболізм. З навколишнього світу людина отримує матеріал для розбудови тіла – на атомному рівні ми постійно обмінюємося із середовищем енергією і матерією. Опосередкованим чином, людське тіло є виробничою функцією місця проживання:

Т= f( M),

де Т– результуюче тіло, М– сукупний вплив середовища проживання (географічне положення, екологія, продукти харчування тощо), а f– функція перетворення Му Т, процес взаємодії з навколишнім світом, життя. На хлопський розум це звучить так: людина, яка живе у певному місці, так чи інакше є тим місцем. Аналогічно і в моєму випадку. Я будував своє тіло з матеріалу світів, у яких проводив час. І хоча я виглядав так само, як і колись – дві ноги, дві руки, голова, два вуха – кров моя стала іншою. Між світом людей і мною з’явилися чисто біохімічні відмінності.

Я був у Хоботному, глибоко в полях. Сідало сонце. То було лагідне, літнє сонце, час, коли діло йде до осені. Я бачив, як із полів відлітають один за одим бузьки. Підгинають смішні довгі ноги, змахують крильми і роблять паруючі круги над полями.

Сонце заходило, і малювало небо у глибокі, безкраї кольори бурштину й блакиті. Небо було чистим і глибоким, як то водиться в серпні, й бузьки, курликаючи, один за одним здіймалися в повітря. Далеко ген-ген чорніли силуети старих дерев, і сухі стебла біля моїх ніг ледь-ледь ворушилися на вечірньому повітрі. І польові птахи заводили свою пісню, то один, то другий, а потім все тілько та мала пташина, що так високо-високо підіймається над землею і співає сама для себе, тихо-тихо.