Намір! - Дереш Любко. Страница 45

На словах просто, а на ділі – прірва роботи. Адже мова йде про всіх-всіх людей, з котрими я коли-небуть мав справу. Нагадаю, за підрахунками Гоци Драли, в середньої людини до середини життя назбирується приблизно тисяча знайомих, але основна маса чужої пам’яті належить не більше, ніж сотні.

Уже в перші тижні такого очищення важко було не помітити, наскільки побільшало місця в борткаюті. Відчув, як із грудей звалився камінь, а я проробив щойно чоловік із двадцять.

Для світу моя пурифікація теж не минала безслідно. Якось я заглянув до Шилипилихи за молоком, а вона перелякалася, думала, що то злодій заліз до хати. Сусідка довго не вірила, що я вже півроку живу в баби Віри Галушки, і що я внук шанованого професора Галушки, земля йому пухом. Нарешті, коли я заспокоїв її, Шелепилиха вдала, буцім повірила. А насправді – ні.

Все, що я зробив – це тільки вичистив сусідку з пам’яті, віддав їй все, що пам’ятав про неї, а собі забрав те, що вона пам’ятала про мене. І вона начисто забула, що двічі на тиждень я купляю в неї молоко. Шилипилиху я обробив одною з перших, і той факт, що вона мене забула, дуже втішив. Значить, не даремно.

Гагарін, перед тим, як відійти “у світло”, теж проробив подібну процедуру. Він вчинив усе настільки ретельно, що про нього зовсім забули. Кому, як не мені, знати, як легко вигадає псевдопам’ять якусь небилицю, щоби покрити всі незростайки. Про Гагаріна забули – забудуть і про мене. У тому часі й місці, де існує “Відкрите кафе”, ніхто більше ніколи не згадає, і навіть не повірить, що з ними працювали такі особи. Тепер в історії кафе для нас просто немає місця: я витягнув себе з їх пам’яті. Псевдопам’ять працівників, наче герметик, заповнить усі шпари, які віднаходить логіка.

І так людина за людиною, вдих за видихом, вдих за видихом.

Залишалася одна, чи не остання змінна, яку потрібно було винести за дужки. А саме – якимось чином зробити завершальний пас рукою. Змахнути свою пилюку з речей цього світу. Вчинити магію – зробити так, аби світ сам стер мене зі своєї пам’яті. Так, щоби мене просто не стало для всіх і вся – ніби я просто помер. Ніби земля проковтнула мене.

Або наче я відлетів у космос.

Чим менше лишалося під шкірою чужих спогадів, тим легше відкривалися дороги “у світи”. Тим краще я розумів, що таке наша Планета, і чому вона для Людини – це ВCЕ, у повному значенні цього слова. Я припинив затяжну війну між собою і Природою, і врешті ми опинилися по один бік барикад.

І мені стало смішно, що люди так нападають на Планету, ніби мухи на слона, несучи бруд і сморід неприйняття. Але цього вже точно нікому не поясниш.

Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим.

Чорнотроп – це особлива пора осені, останні два тижні перед снігом. Це виняткова пора, чорнотроп. Це магічний час. Точно так само, як пізні сутінки – найсильніша пора дня, чорнотроп – найсильніша пора року, особливо у наших широтах.

Чорнотроп – це пора, коли щоденне світло сіре, немов у сновидіннях напередодні снігопаду. Так, наче сніги вже йдуть у снах, але в часі дня до них іще кілька діб. Десять, може, дванадцять діб перед тим, як випаде перший сніг. Вся природа мовчить, вона німіє в передчутті остаточної сплячки. В цей незатишний час природа коматозна і вмиротворена водночас – неначе людина, котра балансує на межі між сном і дійсністю, намагається надовше розтягнути солодкий період чуйної дрімоти. Це колихання в прибережній лінії сну, що розмиває дійсність – почуваєшся морською анемоною, котра приречена зустріти осінь тут, на холодному камені, на мілині, споглядаючи сіре та чорне. Сіре та чорне, і деколи – відблиски золотого.

Поля колишуться в прибої сутінків. Сутінки ранні, темніє близько п’ятої. Небо низьке та суворе. Дерева на межі лісів та поля виражають єдину емоцію, котра просочує повітря – тихий розпач перед зимовим сном. У жодну іншу пору дерево не почувається настільки одиноким, як у чорнотроп. Воно так само пекуче переживає чорнотроп, як і людина.

Але чари завжди проявляються під час самотності.

У чорнотроп мене сильніше тягнуло на далекі прогулянки.

Не раз помічав за собою бажання заблукати – реально так заблукати, щоби не знати дороги назад. Більше не шукати чорних троп, а йти навмання полем, поки сила пам’яті не обпече мене м’ятним полум’ям. Поки очі не перестануть впізнавати, а ноги не торкнуться тих інших земель.

І воно забирало мене.

У кінці листопада я виявив світ скель і музики. За скелями крилося величне місто.

Серед колгоспних полів я знаходив себе за допомогою системи орошувальних каналів. Вони ділили безкраї лани на строгі квадрати, кожен площею в 1 км.кв.

Канали заболотилися, заросли очеретом. Під зиму їх стало важче проходити. Тонка крига не витримувала мене, і я не раз мочив ноги по коліна, ступавши на позірно надійну купину. Але це додавало моїм прогулянкам якоїсь мисливської перчинки – долати канали, перестибувати через болота, продиратися крізь очерет – і знову брести сухими травами голих, голих полів.

Все частіше я бажав не знайти дороги назад.

Розділ ХІІ

Секрет люстерок смерті. Намір!

Ми з бабцею пережили зиму. Це була справді важка пора для нас обидвох. Я відчував як смерть, маскуючись то під мороз, то під відлигу, кружляє довкола будинку. Припадає до облуплених стін, виє в комин і зазирає крізь голі шиби. Мабуть, для того й існують фіранки – щоби серед ночі не розгледіти пару світлячків за вікном.

Я готувався до весни. Рання весна удвічі важча за зиму. Вона бере хитрістю. Заморочить голову ясним небом і нанесе удар кувадлом сніжних хмар.

У хаті згоріла вся проводка. Вона й так була трухлява, а тут іще якісь перепади напруги почалися. Я саме прасував постіль. Надворі гримнуло, за стіною щось шварґнуло, і зі щитка в коридорі порснули білі іскри. Заглох холодильник – зникло світло в цілому селі. За дві години напруга знову з’явилася, але тільки в сусідів. У нас щось погоріло, і то конкретно. Я не петрав у електриці зовсім нічого.

З цієї нагоди я вирішив розморозити холодильник. Весь провіант переніс у комору – там було майже так, як надворі, в сенсі температури. Баба стогнала у ліжку. Останніми днями у неї були приступи марення. Зі сусідньої кімнати я чув, як вона собі мугиче. Я підходив, цікавився, що вона бачить. Чи хто до неї приходить, бува. Але вона не відповідала. Десь під вечір на пару годин баба ставала більш ясною, а потім, уже наніч, знову бралася маячити.

Хвилини ясності ми за традицією використовували для «дивилки». Ми називали це «дивилкою», бо все, що потрібно для гри – дивитися іншій людині в очі. Згідно вигаданої мною легенди, у давнину люди дивилися одне в одному в очі так довго, поки один з них не втрачав свідомості, а інший не відправлявся у мандри чужою головою. Я садовив бабу на ліжку, підкладав їй під спину величезну подушку і сідав навпроти. Наші погляди впиралися один в одного, і ми змагалися, хто кого передивить.

Тут нема більше про що розказувати, бо ця гра не для слів, а для очей. Елементарно не знаю, як пояснити цю глибину порозуміння, котра виникає після «дивилки». Здається, ти вже не зможеш приховати у своїй душі нічого і ніколи. Коли я дивився в очі старої, я бачив не її душу, а свою – зі всіма хитрощами й недомовками, які раніше навіть не думав зрадити бодай собі самому.