Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 52

– Я тут живу… тимчасово… Намагаюся почати жити спочатку… Пити кинув, книжки читаю…

– Ім'я, прізвище?

– Петро. А навіщо вам прізвище?

– Гаразд, не потрібне мені ваше прізвище. Опустіть руки. Ви там на вулиці щойно нікого не бачили?

– Ні, – відповів Петро.

– Ви тут уже довго живете?

– Майже рік.

– Що-небудь дивне тут у підвалі помічали? Наприклад, солоний запах і появу води?

– Трубу один раз прорвало… А запахи… Ні, солоного не було. Буває, що просто смердить. Труби ж старі…

– Добре. Дякую. Залишайтеся на місці! – скомандував Рябцев і твердою ходою наблизився до Петра, подивився уважно в його обличчя, стараючись про всяк випадок його запам'ятати, а після цього вибрався по сходах із підвалу і зачинив за собою маленькі півтораметрові дверці.

Уже надворі згадав, що не попрощався з хазяїном лежбища. Але повертатися не став. Та й говорив він із ним таким чином, при якому будь-яка ознака ввічливості виявляється недоречною. Стара школа дала про себе знати.

У дворі було тихо. Рябцев постояв декілька хвилин біля дверей першого парадного й вийшов через арку на вулицю. На вулиці, дивлячись на червоний сигнал світлофора, він згадав про рушницю й нервово поспішив назад у двір. Рушниця лежала там, де він її залишив. Закинувши її за плече, але все ще схвильований своєю небезпечною забудькуватістю, Рябцев перетнув вулицю і, всівшись на моторолер, завів двигуна.

Проїхавши наступне перехрестя, Рябцев помітив ліворуч на тротуарі чоловіка, що неспішно йшов у пальті й капелюсі. Рябцев різко загальмував.

– Ви не підкажете, як проїхати до Галицького ринку? – окликнув він перехожого.

Чоловік обернувся на ходу і тут-таки зупинився, вглядаючись в обличчя запитувача.

Рябцев теж трохи нагнув голову вперед, вдивляючись у явно знайомі риси цього нічного мандрівника.

– А ви заблукали? – з відвертою каверзою в голосі запитав чоловік у капелюсі.

– Трохи, – відповів Рябцев, перебираючи в пам'яті свої нечасті в цій фазі життя знайомства останнього часу.

– Ви, напевно, море шукаєте?! – знову в голосі людини в пальті й капелюсі прозвучала іронія. – Чи на полювання їдете? – Його око дотяглося до рушничного дула, що стирчало із-за плеча Рябцева. – А чому самі? Чому без Аліка Олисевича?

– Пане Винничук?! – напівствердно мовив колишній капітан держбезпеки. – Ви?

– Так, я, товаришу капітан!

– А що ви тут робите? – поцікавився Рябцев.

– Гуляю. Шукаю натхнення.

– У підвалах і в парадних?

– Ви що, за мною стежите? – Рябцеву здалося, що Винничук раптом засмутився.

– Ні, я не за вами стежив. Я стежив за підозрілим чоловіком, якого помітив у районі вулиць, де за останній час сталося немало злочинів і неясних подій… Дивно, що цією людиною виявилися ви!

– Письменник, як і актор, може виявитися будь-якою людиною, будь-яким героєм із власних книжок. – Винничук поблажливо посміхнувся.

– Ви мені вибачте, пане Винничук, я не знаю героїв ваших книжок. Не читав. Якщо подаруєте, то прочитаю й тоді зможемо обговорити вашу творчість.

– Що це за звичка: просити в автора книжку у подарунок?! – обурився письменник. – Вам що, купити важко?

– Ви не ображайтесь, але якщо вибирати між книжкою та вітамінами для голубів, то я виберу друге. На моє тверде переконання, нинішні книжки не окриляють і не примушують замислюватися про сенс життя! То ви що-небудь цікаве в тих підвалах і парадних знайшли?

– Двох бомжів, – після хвилинної паузи відповів Винничук. – Я збираю людські історії для майбутнього роману. – І він витягнув із кишені портативний диктофон та ліхтарик. Посвітив ліхтариком на диктофон і значущо, із запитанням у погляді, втупився просто у вічі Рябцеву.

– Вибачте, – видихнув Рябцев. – Я бачу, що ви шукач пригод. А я – шукач злочинів. Наша нічна зустріч – помилка… Я даремно згаяв на вас час! До побачення!

Похмурий капітан, несподівано відчувши приплив утоми, завів двигун і поїхав. Винничук провів його поглядом. Гмикнув у відповідь на якісь свої думки і, розвернувшись, попрямував назад, у бік початку вулиці.

Розділ 36

План Тараса присвятити наступну ніч пошукові аномальних зон за допомогою апарата, взятого напрокат у Симона Федоровича, було порушено телефонним дзвінком.

– Нас троє, – повідомив по-польськи якийсь Вацлав. – І тому просимо дати нам знижку!

Тарас не здивувався і погодився на знижку. Попросив їх випити по склянці коньяку за дві години до призначеної зустрічі й посидіти потім не менш як годину в гарячій ванні. Зустрітися домовились опівночі біля готелю «Леополіс» на Театральній.

Уже виходячи у двір, Тарас усе-таки взяв із собою прилад для вимірювання вібрацій разом із контурними мапа-ми центральних районів Львова. Не забув і термос із міцною кавою.

Неприємна мряка, що стояла в повітрі, зволожила обличчя та руки. Скло «опеля» теж було вкрите нею. Тарас поклав сумку до багажника, взяв звідти ганчірку і протер дзеркала та скло. Перш ніж виїхати з двору, помітив, як до свого вікна підійшов Єжи Астровський. Його трохи розмита фігура в наповненому жовтим домашнім світлом вікні мала картинний і навіть привабливий вигляд. Думки про сусіда викликали усмішку. Фари «пробили» мряку двору двома сильними променями, й машина виїхала з брами на вулицю.

Дорога була слизькою, це Тарас помітив одразу, тільки-но пригальмував перед першим світлофором. Легке занепокоєння здійнялося в душі, але незабаром уляглося, забулось. І думки плавно перескочили на трьох поляків, яких він мусить возити цієї ночі до досягнення позитивного результату. Звичайно, важка машина підстрибує не так високо, як напівпорожня. І Тарас, дивлячись уперед на дорогу, почав продумувати сьогоднішній маршрут. Хотілось же, ще й досить швидко, впоратися відразу з трьома клієнтами, щоб устигнути до Дарки з іще не захололою кавою. Але передбачити, як швидко звільняться поляки від своїх каменів, було неможливо. Єдине, що можна було зробити, щоб прискорити процедуру, так це відразу вивезти їх на «жерсть», наприклад на Старознесенську.

Проте зустрівши біля готелю клієнтів, які виявились і симпатичними, і ввічливими, Тарас одразу відчув себе винуватим і повернувся до відпрацьованих та перевірених маршрутів.

Спочатку поляки були балакучими. Мабуть, через випитий коньяк. Один із них, наймолодший, відкликав Тараса на хвилинку вбік і попросив бути з Вацлавом гранично чемним. «Вацлав із князівської сім'ї, – сказав він пошепки. – У ньому тече королівська кров!» Тарас подумки посміхнувся почутій новині, але ґречно й шанобливо кивнув. Повернувся до машини. Вацлав, що вже сів на переднє сидіння, відразу почав жартувати з приводу своїх ниркових каменів, яких у нього було три. Щоправда, вже після п'яти-шести кілометрів по відносно «м'якій» дорозі усмішки і взагалі осмислені вирази покинули обличчя пасажирів. Вацлав навіть помітно зблід. Тарас проїхався тричі по Городоцькій, двічі по Личаківській і вирішив, що настала пора спробувати «короткі вібрації». Коли Кримська вулиця залишилася позаду, він зупинив машину, запалив світло в салоні й озирнувся на клієнтів.

– Ну як, відчуваєте рух каменів? – поцікавився він.

Вацлав кивнув, двоє на задньому сидінні заперечно хитнули головами.

Тарас зрозумів, що швидкого результату не буде, і змирився з цим відносно легко.

Розвернув машину і знову поїхав у бік Городоцької.

Близько п'ятої ранку один із задніх пасажирів завив і вдарив кулаком у спинку сидіння Тараса. Той автоматично витиснув до кінця педаль гальма, і машина, завищавши, зупинилася на похмурому узбіччі біля бетонної заводської огорожі.

Пасажир, скорчившись, розвернувся, відчинив дверці й наче вивалився на проїжджу частину дороги. Тарас вискочив із машини, захопивши скляну літрову банку. Поляк лівою тремтячою рукою взяв банку, водночас правою, теж тремтячою, намагаючись розстебнути «блискавку» на джинсах.

Ця львівська ніч була повна звуків, але вологість повітря їх віддаляла і спотворювала. Тарас був за метр від поляка, що незграбно стояв, нахилившись уперед, – і слухав. Слухав усе, що чулося. Через кілька хвилин він уловив легкий удар камінчика об скляне дно банки й зараз же – дзюрчання струменя. У душі настало полегшення. Навіть деяку гордість і радість відчув він, подумавши вмить про свої заслуги зцілителя.