Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич. Страница 54

Кав'ярня «Кабінет», незважаючи на денний час, здивувала Тараса своєю заповненістю. Яскраві куртки, розвішені на спинках стільців і на вішалках, веселили погляд. За столиками базікали дівчатка-студентки, й тільки один бородатий хлопчина сидів окремо біля вікна і, попиваючи каву, гортав фотоальбом, явно взятий із однієї з книжкових полиць кав'ярні.

Тарас пройшов углиб і всівся в тупичку праворуч від барної стойки за довгий дерев'яний стіл. Цей зал, схожий на нішу, молодь не надто любила. Напевно тому, що тут було не так світло, та й двері, що вели до кухні, ненастанно відчинялися і зачинялися, через що виникало враження, наче поруч стоїть міліційна машина, у якої уповільнено крутиться проблисковий маячок. Але, принаймні, цей стіл виявився вільним. А Дарки ще не було. Тарас подивився на годинник і заспокоєно сам собі кивнув. Це він прийшов на десять хвилин раніше.

Дарка з'явилася на десять хвилин пізніше, і цей своєрідний збіг викликав у Тараса забавну думку про те, що вони з Даркою в усьому «дзеркально» збігаються. Вона скинула свою зелену куртку – теж яскраву. Повісила її й усілася навпроти Тараса, підперши підборіддя руками, вбраними в атласні рукавички смарагдового кольору, які майже непомітно йшли під рукави темно-зеленого джемпера.

– Ну, привіт! – сказала вона бадьоро. – Що-небудь уже замовив?

– На тебе чекав, – відповів Тарас і відразу ж підніс руку, привертаючи увагу офіціантки, що проходила за спиною Дарки.

Офіціантка зупинилася, вислухала Тараса і, кивнувши, пішла до барної стойки.

– То що там у тебе таке? – Дарка грайливо нахилила голову набік, дивлячись на Тараса пильно й весело.

Тарасові хотілося потягнути час, подражнити її, але, відчуваючи силу її зацікавлення, він поліз до кишені й вийняв пластиковий тубус. Опустив його перед собою на стіл.

– Ти що, лікуєшся? Захворів? – голос Дарки раптом став схвильованим.

– Ні, інших лікую. А сам я здоровіший за лабораторну мишу!

– А що, хіба лабораторні миші завжди здорові?

– Ну, здорові, доки їх не заразять якою-небудь гидотою. Ти, до речі, антиалергійну помаду захопила?

Дарка піднесла свій смарагдовий атласний пальчик до губ і всміхнулася.

– То що там у тебе?

Тарас відкрив тубус, витяг звідти згорнуту серветку, розгорнув. Узяв у руки перламутрову горошину і підняв її на рівень очей. Камінчик блищав і переливався різними кольорами.

– Що це? – запитала Дарка, подавшись уперед, приглядаючись.

– Ти не повіриш! – Тарас теж нахилився над столом. – Це камінчик із нирок клієнта.

– Не повірю! – розсміялася Дарка. – Жартуєш! Дай подивитись!

Вона взяла перламутрову горошину й піднесла до очей. Тарас із насолодою спостерігав за її обличчям, яке, здавалося, своєю живою мімікою видавало всі її думки. Вона з дитячою цікавістю розглядала камінчик, то підносячи його ближче до очей, то відводячи руку в бік вікна, немов хотіла перевірити камінчик на прозорість. Раптом її обличчя відбило різку зміну думки, погляд, не відриваючись од горошини, став здивованим і дещо спантеличеним.

– Що? – перелякано запитав Тарас, вирішивши, що Дарці стало зле.

– Він гріється, – прошепотіла вона, знову наблизивши горошину до своїх очей. – Він нагрівається, я відчуваю пальчиками…

Тарас знизав плечима.

– Це тобі здається, – поблажливо мовив він.

Але на обличчі Дарки тепер панував радісний подив. Вона взяла перламутрову горошину пальчиками лівої руки й немов прислухалася. Потім опустила її на долоню правої.

Тарас спостерігав за нею, за її зосередженою грою з камінчиком, і думав, що вона у своїй поведінці – зовсім дитина, яку так легко здивувати! Але йому вже хотілося просто говорити, а вона все ще була захоплена цим незвичайним нирковим камінчиком. І Тарас простягнув долоню, бажаючи отримати камінчик назад і заховати його, щоб її погляд діставався не горошині, а йому. Дар-ка зі здивуванням подивилася на простягнуту над столом долоню.

– Це ж подарунок? – запитала вона, поглядом вказуючи на горошину.

Тарас зітхнув.

– Так, звичайно! – кивнув він.

– Якби таких було багато, можна було б намисто зробити! – мрійливо мовила вона і знову піднесла горошину до очей.

Тарас відчув легке роздратування, але в цей момент сталося щось дивне. Дарка переставила кавову філіжанку з блюдця на дерев'яну стільницю, а горошину опустила на блюдце, після чого лівою рукою стягнула довгу атласну рукавичку з правої й обережно взяла перламутрову горошину голими пальцями.

Тараса пробив піт. Він уперше побачив оголену кисть Дарки, і його погляд ухопився за цю красиву тонку кисть, як орел хапається поглядом за побачену польову мишку, перш ніж упіймати її та з'їсти. У роті пересохло, і губи теж раптом стали напрочуд сухими. Тарас зробив ковток кави. І весь цей час його погляд ні на секунду не відірвався від її кисті.

– Дивно, – прошепотіла вона. – Він точно гріється і дає тепло, ніби живий! Дивися, жодної реакції! А в мене така чутлива шкіра! Значить, він ідеально чистий. Так приємно!

– Ти впевнена? – із сумнівом запитав Тарас, дещо стурбовано дивлячись, як тонкі тендітні пальчики Дарки стискають подушечками горошину цього незвичайного ниркового каменя.

Дарка знизала плечиками, опустила перламутровий камінчик на блюдце й оглянула свою кисть. її обличчя теж раптом виявило легке занепокоєння.

– У тебе монета є? Або паперові гроші? – запитала вона.

Тарас вийняв із кишені куртки декілька купюр.

Дарка боязко простягнула руку і торкнулася брудного та пом'ятого десятигривневого банкнота. І зараз же відсмикнула руку, а на обличчі виник переляк. Вона перевела погляд на пальчик, яким доторкнулася до купюри і на який теж напружено дивився Тарас. На його очах пальчик раптом почервонів, і на тильному боці долоні з'явилися червоні алергічні плями. Погляд Дарки наповнився жалістю до себе, в очах заблищали сльози, вона схлипнула, і Тарасові стало не по собі. Хотілось її обійняти, заспокоїти, втішити.

Дарка опустила вже інший, засмучений і важкий, погляд на камінчик, що лежав на блюдці, й знову взяла його в руку, затиснула між великим та вказівним пальчиками почервонілої й трохи спухлої руки. Затиснула й завмерла.

Тарас дивився на її кисть, яка лише кілька хвилин тому була напрочуд гарною й бажаною, але тепер, почервоніла, вселяла в нього жалощі й страх. Дивився і знову думав про те, що треба б звернутися до якого-небудь геніального алерголога, щоб той вилікував Дарку, звільнив її від цього нестерпного життя «людини-в-футлярі». Але як вийти на такого алерголога, Тарас не знав. Усі його попередні спроби знайти лікаря в Інтернеті, як поляки знаходять в Інтернеті самого Тараса, ні до чого не привели. На всіх сайтах алергологів висіла схожа інформація, яка реальної допомоги в цьому випадку не обіцяла.

– Тихше! – прошепотіла несподівано Дарка, нахилившись над своєю оголеною почервонілою кистю. – Тихіше!

– Я нічого не говорив! – виринув із роздумів Тарас. Але Дарка, не відвертаючись од своєї правої руки, піднесла ліву, закликаючи до тиші.

Тиша, звичайно, була відносна. За столиками в головній залі, яскраво освітленій вікном і лампами, базікали студентки, дзвякали ложечки об філіжанки, чутним був і рух транспорту на вулиці. Але в їхньому негамірному закутку було спокійніше, хоча «тихіше», як щойно просила Дарка, бути не могло. Головне, що й так було негучно, можна було спокійно й без напруги розмовляти.

– Глянь! – прошепотіла Дарка, все ще дивлячись на свою кисть.

Тарас побачив, що почервоніння повільно зникає. І зникає досить дивно. Пальчики, які тримали камінчик, уже зовсім очистилися від нездорового почервоніння, до них повернувся природний колір, який зараз, на очах у Та-раса, наче зіштовхував почервоніння вниз із шкіри кисті. Через кілька хвилин від алергічної реакції на гроші не залишилось і сліду. Подив знову відбився на обличчі Дарки, а слідом за ним в очах засвітилася дивна радість, і негайно цей погляд, повний радості, дістався Тарасу, від чого він здригнувся, як від легкого удару струмом. Дарка дивилася на нього так приголомшено радісно, що ця радість нібито переливалася з її погляду в душу Тараса, і він знову відчув сухість на губах, і губи наче самі зажадали зіткнення з її губами. Тарас нахилився над столом. Дарка, яка сиділа навпроти, підвелась і теж нахилилася. Їхні губи зустрілись, і новий удар дивного й нестрашного струму уразив Тараса в саме серце. Він завмер. Він відчував смак її губ і навіть не думав, що відчуває радше смак її помади, ніж смак губ. Але що таке губи без помади? Це як вода без газу. Чиста, прозора, приємна й освіжаюча. А ця помада мала приємний смак, і неможливо, щоб у цьому смаку не було освіжаючої чистоти самих губок Дарки!