Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович. Страница 31

О.С. Уварова й антрополога А. П. Богданова повністю спростували вигадане "перетікання", бо стосувалися самої серцевини ростовсько-суздальської землі того періоду. Відтак навіть О. С. Уваров та А. П. Богданов у багатьох місцях своїх досліджень проявляли недомовки.

Почитаймо далі А. П. Богданова:

"У мерянській землі граф О. С. Уваров відзначає первинні та вторинні поселення. "До другої епохи належать ті цвинтарі або ті групи курганів, між якими не зустрічаються вже могили з обрядом спалювання. Відсутність такого роду могил і втрата давнього родового звичаю доводять корінну зміну в поглядах самого народу. Понад те, поступовий відступ від другого ще переказу предків — класти разом із покійником у могилу й усі предмети, які йому належать, також доводить важливий перелом у самому житті народу. Цей перелом або перехід Мері до іншого громадського побуту може пояснюватися подвійно: або стороннім впливом, далеким стародавнім звичаям фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що повинна була покликати язичницьких Мерян до зовсім нового життя і пробудити в них нові поняття... Розглядаючи карту досліджуваних місцевостей, видно, що Меряни, у другу епоху колонізації, не тримались, як робили колись, водних шляхів, вони тепер віддаляються від берегів рік і заглиблюються всередину країни... Кургани мають той самий спільний характер, і всі вони лише в найменших подробицях відмінні один від одного" [20, с. 8].

Професор А. П. Богданов, вивчаючи й аналізуючи праці археолога О. С. Уварова, дійшов висновку про проживання мерян (фінського етносу) на території всієї "Мерянської землі" не лише під час "першого періоду поховань", який охоплює VIII—XII століття (по знайдених монетах, до приходу в мерянську землю християнства), а й під час другої епохи поховань, яка охоплює період "утворення племені великоросів", себто — період XII—XVI сторіч.

Професор А. Богданов звертає нашу увагу на той факт, що кургани "першого періоду" мають той самий спільний характер з курганами "другого періоду". Все ті ж — круглі, невисокі (1—3 аршини) кургани. Ще раз нагадую читачам: у слов’ян VIII—XII століть ніде не знайдено подібних курганів.

Характерно, що московському професорові ніхто й ніколи в Російській імперії не дозволив би відкрито спростовувати прийняту на озброєння державну догму "про міграцію слов’ян". Тому, роблячи свої висновки, він мовчки обходив подібні питання "слов’янства", іноді навіть допускав думку можливого наступного "ослов’янювання" фінських племен. Однак його фундаментальні висновки геть-чисто спростували подібну можливість "ослов’янювання". Дослідження повідали зовсім іншу картину. Знову звернімося до професора А. П. Богданова. Це вже висновки його, зроблені на підставі краніологічних вимірів:

"У курганах Ярославських, як і в Південно-Західній частині Московської губернії та у губерніях Тверській і Володимирській, величезну перевагу має одне плем’я — довгоголове, у багатьох місцях збережене майже в чистоті". [20, с. 12].

І далі: "Найбільш чиста доліхоцефальність (довгоголовість — В. Б.) зустрічалася при розкопках у Московській і Тверській губерніях там. де могили були простіші й бідніші" [20, с. 13].

Однак найціннішим висновком стали слова професора про значно більше поширення мерян і споріднених з ними фінських племен, ніж про це припускав, подаючи свою карту "Мерянської землі", О. С. Уваров. Антропологічні дослідження підтвердили, що фінські племена в VII—XIII століттях займали не лише сучасні Московську, Тверську, Ярославську, Володимирську, Івановську і Рязанську області, а й практично всі західні й південні області сучасної Росії, як ось: Смоленську, Брянську, Новгородську, Ленінградську, Тульську, Калузьку, Орловську, Курську, Липецьку тощо. Тобто карта академіка В. В. Сєдова поширюється і на VII—XVI століття. Не було в історичному минулому ніякого "ослов'янювання" фінських племен. Фінські племена — корінний етнос "великоросів".

Послухаємо знову професора А П. Богданова: 'Таким чином. Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Вологодська, Рязанська і Нижегородська губернії—це місцевості з Мерянським населенням, більшим або меншим, зважаючи на віддаленість від центрів Переяславського і Ростовського озер. Ми зупинилися на цьому через те, що, за винятком губерній Вологодської та Рязанської, з яких у нас немає курганних черепів, із усіх інших ми маємо курганні черепи того ж типу, як і найпоширеніші Мерянські. Отже, і краніологія, якщо не дає чіткої вказівки на поширення Мерян, то принаймні підтверджує добуте археологічним і лінгвістичним шляхом. (А далі — найбільш цікава думка. — В. Б.) Різниця лише в тому, що краніологічний тип. властивий переважно Мерянському населенню, поширюється на Південь і Південний Захід значно далі — до Чернігівської та Київської губерній, а на Північний Захід і Захід аж до Мінська, Новгорода та Олонецької губернії. По Західній і Південно-Західній межі лінгвістична група не збігається з антропологічною, але й граф Уваров твердить, що південну межу й західну важко визначити археологічно й лінгвістично, а отже, тут нема, по суті, протиріччя між добутими результатами, а є лише деяка підказка з боку краніології" [20, с. 7].

Ще один осиковий кілок забитий у брехливу московську байку про "слов'янське походження" великоросів. Черепи фінських предків волають до московитів про історичну правду! Висновок антрополога А. П. Богданова, до речі, ставить хрест не лише на московському "слов’янському корінні", а й на вигаданих "в’ятичах-слов’янах", яким немає місця на антропологічній карті. Через що навіть академік

О.О. Шахматов, як ми побачимо далі, "перемістив" так званих в’ятичів із "верхів’їв Оки" в "пониззя Дону". Такі великі відкриття супроводжують нас, як тільки ми відриваємося від московської історичної облуди і спираємося на фактологічні джерела.

Ми вже згадували: професор Богданов допускав можливість появи окремих слов’ян, як індивідуумів, серед мері. Ось його слова: "Якщо Слов’янський тип приймати короткоголовим (брахіцефали. — В. Б.), то Мерянська земля в курганний період лише зрідка заселялася слов’янами й притім не цілими селищами (тому що не було знайдено ні однієї групи курганів з переважними короткоголовими), а окремими родинами..." [20, с. 13].

По-перше, звертаю увагу: мова йде про весь "курганний період", а це час із VIII до XVI століття. І по-друге, треба пам’ятати й ураховувати роботи професора-фінолога Матіаса Олександра Кастрена, який ще в першій половині XIX століття засвідчив факт існування "західної і східної гілки фінських племен". А "до західної гілки зараховують звичайно Фінів, у питомому сенсі, тобто фінляндців і фінські племена теперішніх губерній: Естляндської, Петербурзької і частково Олонецької та Тверської" [9, с. 30].

А східна гілка фінських племен узагалі поділяється на три підгрупи і включає весь спектр племен (нині народів) Волги, Оки, Ками, Уралу і Сибіру. Тобто серед деяких фінських племен могли бути й брахіцефали (короткоголові). Це питання не досліджено. Однак точно встановлено, що слов’янські племена були винятково брахіцефалами. Навіть поодиноких представників слов’янських племен потрібно виключити із "курганного племені" Мерянської землі VIII— XIII століть ще й із тієї причини, що вже сучасний московський професор В. Б. Кобрін у своїй книзі "Влада і власність у середньовічній Росії (XV—XVI ст.)" (Москва, 1985), вивчивши родоводи всього дворянства центральної Росії (колишньої ростовсько-суздальської землі), виявив, що всі вони беруть свій початок не раніше другої половини XIII століття, тобто мають уже татаро-монгольське походження. Усе історично пов'язано до дрібних подій і речей.