Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 20

Дон Кіхот здивовано вислухав козопасове оповідання. Тепер він іще більше захотів дізнатися, хто такий той нещасний, і ще раз вирішив шукати його по всіх горах, не оминаючи жодного куточка та зазираючи в усі розколини. Та доля зробила краще, ніж він гадав і сподівався, бо тієї ж хвилини з однієї розколини в скелі вийшов юнак, якого вони шукали. Він бурмотів сам собі щось, чого не можна було розібрати не тільки здалеку, а й зблизька.

Підійшовши ще ближче, юнак привітав їх здушеним і хрипким голосом, але дуже чемно.

Дон Кіхот відповів на привітання не менш ввічливо і, зійшовши з коня, обняв його і довго тримав в обіймах, наче давнього знайомого.

Юнак, якого ми можемо назвати Обшарпанцем Жалюгідного Образу, на зразок того, як Дон Кіхот називав себе Рицарем Сумного Образу, звільнившись із рицаревих рук, одступив на крок і, поклавши свої руки Дон Кіхотові на плечі, пильно придивлявся до нього, ніби хотів пригадати, чи не бачив його раніше. Може бути, що вигляд, постать і зброя Дон Кіхота здивували юнака не менш, ніж здивувався Дон Кіхот, побачивши його. Нарешті, Обшарпанець заговорив перший і сказав таке.

РОЗДІЛ XV

— Звичайно, сеньйоре, хоч хто ви будете, я дуже вдячний вам за ознаки прихильності, з якими ви звернулись до мене, і хотів би мати спроможність віддячити вам за це чимсь більшим, ніж добрим наміром. Але доля не хоче дозволити мені відповідати на добро, що мені роблять, інакше, як самими тільки добрими намірами.

— Все, чого я хочу, — відповів Дон Кіхот, — це прислужитися вам, бо я вирішив не виїздити з цих гір, поки не знайду вас і не дізнаюся від вас самих, чи не можна знайти ліків проти горя, яке примушує вас провадити таке незвичайне життя, і якщо треба шукати цих ліків, то шукати, скільки сили вистачить. Якщо ж ваше нещастя з числа тих, що зачиняють двері перед будь-якою втіхою, то я гадав допомогти вам, плачучи та сумуючи разом із вами, бо в нещасті розважає і співчуття. Якщо моє бажання варте подяки, то благаю вас, сеньйоре, в ім’я чемності, — що, бачу, відзначає вас, — і заклинаю всім, що ви найбільше любили чи любите, скажіть мені, хто ви і що примусило вас жити та вмирати на відлюдді, наче хижа тварина. А я присягаюся рицарським орденом, що його я, негідний грішник, прийняв, і мандрівним рицарством, до якого належу, що, коли ви вволите моє прохання, я служитиму вам якнайзавзятіше, чи то допомагаючи полегшити вашу долю, чи то плачучи разом із вами.

Обшарпанець, слухаючи Рицаря Сумного Образу, не зводив із нього очей, оглядаючи з голови до п’ят, і нарешті сказав:

— Якщо у вас є що-небудь попоїсти, дайте мені, а я, на подяку за вашу доброзичливість, зроблю все, що ви хочете.

Санчо зараз же дістав їжу зі свого мішка, і Обшарпанець угамував свій голод, ївши те, що йому давали, неначе божевільний, і так швидко, що кожен шматок наздоганяв попередній, перше ніж він устигав проковтнути його. Поївши, він знаками запросив Дон Кіхота, Санчо й козопаса піти слідом за ним і повів їх на зелене пасовище, що було за скелею неподалік. Далі Обшарпанець, вмостившися якнайзручніше, сказав:

— Якщо ви хочете, сеньйоре, щоб я небагатьма словами розповів вам про всю безмежність мого лиха, ви мусите пообіцяти не уривати нитки моєї сумної історії, бо як тільки ви це зробите, я зразу ж скінчу там, де ви спините. Я роблю це зауваження тому, що хочу якнайшвидше розповісти про своє лихо. Спогади додають мені тільки нових прикростей, і чим менше ви мене питатимете, тим швидше я розкажу все, не обминаючи нічого важливого, щоб цілком задовольнити ваше бажання.

Дон Кіхот від усіх присутніх пообіцяв, і юнак так почав своє оповідання.

— Моє ім’я — Карденіо, моя батьківщина -одне з найкращих міст Андалузії. Я походжу із значного роду й від заможних батьків. У тім самім місті жило небесне створіння, обдароване такими прикметами, яких тільки можна бажати. Така була врода Люсінди, дівчини також вельможного та заможного роду, як і я. Цю Люсінду я любив із перших і найчистіших років мого життя; кохала й вона мене із щирістю та немудрістю, властивими її молодому вікові. Наші наміри були відомі нашим батькам, і це не турбувало їх, бо вони бачили, що коли ми підростемо, то неодмінно одружимось, а рівність наших родів та статків сприяла нашому шлюбові. Ми росли, разом із нами росли й наші почуття. Нарешті я вирішив попросити батька Люсінди віддати її мені, як законну дружину. Я так і зробив; а він одповів, що дякує за честь, яку я чиню йому, і хоче й собі зробити мені честь, оддавши за мене свою дочку.

Я зараз же пішов розказати своєму батькові про свої наміри і, входячи до його кімнати, застав його з розпечатаним листом у руках. Перше, ніж я встиг вимовити хоч слово, він дав його мені й сказав:

— Із цього листа ти побачиш, Карденіо, яку ласку хоче вчинити тобі герцог Рікардо.

А герцог Рікардо, як ви, сеньйори, повинні знати, це один із найвизначніших грандів в Іспанії, маєтки якого в найкращій частині Андалузії. Я прочитав листа, і мені здалося, що я й сам дорікав би батькові, якби той одмовив йому в його проханні. А просив він, щоб мене зараз відрядили до нього, де я буду товаришем, а не слугою, його синові. Він же обіцяв подбати про те, щоб становище моє відповідало повазі, з якою він до мене ставиться. Я прочитав листа і, читавши, занімів, а особливо як почув те, що казав мій батько:

— За два дні ти поїдеш звідси, Карденіо, виконати герцогову волю. Настав день од’їзду. Однієї ночі я говорив із Люсіндою, розказав їй про все, що сталося. Те саме розказав я і її батькові й просив його заждати кілька днів і не заручати ні з ким Люсінди, поки я не дізнаюся, чого хоче від мене Рікардо.

Кінець кінцем, я з’явився до герцога. Найбільше радів із мого приїзду другий син герцога, на ймення Фернандо, чепурний юнак, щедрий і влюбливий. Невдовзі він захотів, щоб ми стали приятелями, і це викликало багато розмов. Старший брат теж любив мене і був дуже ласкавий, але не перебирав міри, як дон Фернандо.

Одного разу дон Фернандо висловив бажання побувати в мого батька, а герцогові ми мали сказати, що їдемо на ярмарок купити кілька добрих коней, яких багато було в моїм місті, батьківщині найкращих у світі коней. Почувши це, я, спонукуваний своєю пристрастю, яка ухвалила б і менш розважливий намір, визнав його план чудовим, бо він давав мені нагоду побачитися з моєю Люсіндою. Керований цими думками та бажанням, я підтримав його пропозицію і квапив його здійснити її. Герцог дав дозвіл і доручив мені супроводити його.

Ми приїхали до мого рідного міста. Мій батько прийняв його, як годилося; я зараз же побачився з Люсіндою. Я так вихваляв красу, гожість та розум Люсінди перед Фернандо, що похвали мої викликали в нього бажання подивитись на дівчину, прикрашену такими чеснотами. Лиха доля підказала мені задовольнити його прохання, і одного вечора я показав йому Люсінду при світлі свічки, коло вікна, де ми з нею звичайно розмовляли. Він, побачивши її таку вродливу, забув про всіх красунь, яких будь-коли зустрічав. Він занімів, стерявся, був зачарований і, нарешті, закохався так, як ви побачите далі з оповідання про моє нещастя.

Одного разу Люсінда попросила мене прислати їй один рицарський роман, який їй особливо подобався, — це був «Амадіс Гальський...»

Дон Кіхот, тільки почувши назву рицарського роману, сказав:

— Коли б ваша милість із самого початку сповістили мене, що сеньйора Люсінда любила рицарські романи, не треба було б інших доказів, щоб довести мені високість її розуму, який ви так майстерно описували. Щодо мене, я не потребую дальших оповідань про її вроду, гідності та розум, бо, знаючи тільки про цю її прихильність, я ладен визнати її за найвродливішу і найрозумнішу жінку в світі. Я хотів би також, щоб ваша милість надіслали їй разом з Амадісом Гальським і Рухеля Грецького, бо я певний, що сеньйорі Люсінді дуже сподобалися б Дараїда й Гарайя, дотепність чабана Дарінеля та чудові вірші його пісень, яких він співав так спритно й майстерно. Але є ще час цю помилку виправити. Досить буде, коли ваша милість ласкаво поїде до моєї господи, і там я дам їй понад триста книжок, що становлять утіху моєї душі і підтримку мого життя. Тільки пригадую, що в мене вже їх нема через підступи лихих та заздрісних чарівників. Простіть, ваша милосте, що я зламав свою обіцянку не перепиняти вашого оповідання, але, коли я чую будь-що про рицарство або мандрівних рицарів, я не в силі не вставити слова, як сонячне проміння не може перестати огрівати або місячне проміння — викликати росу. Отже, вам треба вибачити мені та оповідати далі.