Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 21

Поки Дон Кіхот казав це, Карденіо сидів, схиливши голову на груди і, очевидно, поринув у задуму, бо, хоч і знову просили його розповідати свою історію, він не відповів і слова. Але через якийсь час він підвів голову й сказав:

— Я не можу позбутися однієї думки, і ніхто в світі не допоможе мені в цьому, — та й дурень буде той, хто гадає інакше, — а саме, що цей пройдисвіт Елісабет був коханцем королеви Мадасіми.

— Ні, ні, свідчуся всім, — скрикнув розгніваний Дон Кіхот, — і те, що ви кажете, величезний наклеп або, краще сказати, підлота. Королева Мадасіма була занадто висока сеньйора, і не можна припустити, щоб така висока принцеса стала коханкою якогось лікарчука. А хто гадає інакше, той великий паскудник, і я доведу це йому піший чи на коні, озброєний чи без зброї, вночі і вдень, чи як він того сам захоче.

Карденіо пильно дивився на нього. Наближався напад божевілля, і він нездатний був оповідати далі, та й Дон Кіхот, обурений тим, що почув про Мадасіму, не хотів більше слухати його.

Дивна річ: він так заступався за неї, немов королева та була його справжня й природна господиня. Ось що наробили його кляті книжки!

Отже, охоплений божевіллям Карденіо, почувши, як його називають брехуном, паскудником та іншими ганебними словами, схопив камінь, що лежав коло нього, і жбурнув його в груди Дон Кіхотові так сильно, що той упав навзнак.

Санчо Панса, побачивши таке поводження зі своїм паном, кинувся на божевільного, стиснувши кулаки, але Обшарпанець єдиним стусаном звалив його собі до ніг, тоді скочив на нього і досхочу нам’яв йому ребра. Козопас, що хотів захистити його, зазнав такої самої долі, а божевільний, побивши та потолочивши їх усіх, спокійно пішов собі в гори.

РОЗДІЛ XVI

Попрощавшися з козопасом і знову сівши на Росінанта, Дон Кіхот звелів Санчо йти слідом за собою, що той виконав дуже неохоче. Вони посувались поволі, бо вступили до найбільш непрохідної частини гірського пасма.

— Чого нам, — сказав Санчо, — блукати в цих горах без жодної стежки й шляху, шукаючи якогось божевільного, якому, коли ми його знайдемо, знову може спасти на думку закінчити те, що він розпочав. Тільки я кажу не про його балачки, а про голову вашої милості та мої ребра, які він іще не всі зламав.

— Не плети нісенітниць, Санчо, — крикнув Дон Кіхот, — бо треба тобі знати, що в ці місця мене вабить не так бажання знайти того божевільного, як жадоба вчинити там подвиг, що увічнить моє ім’я та вславить по всій землі і уквітчає мене, як найдовершенішого та найславетнішого мандрівного рицаря.

— А дуже небезпечний цей подвиг? — спитав Санчо.

— Ні, — відповів Рицар Сумного Образу, — але справа може повернутись і так, що щастя втече від нас, замість того, щоб іти нам назустріч. А втім, усе залежатиме від твоєї дбайливості.

— Від моєї дбайливості?

— Так, бо коли ти хутко повернешся звідти, куди я хочу тебе послати, мої муки теж хутко скінчаться й почнеться моя слава. А щоб не тримати тебе далі в невідомості з приводу моїх думок, тобі треба знати, що славетний Амадіс Гальський був один із найкращих мандрівних рицарів. Я не так сказав — один із найкращих; це був єдиний, перший з-поміж усіх, що були за його часів на світі. Амадіс був зразок, провідна зірка, сонце всіх відважних і закоханих рицарів, і його повинні наслідувати всі ми, що б’ємось під прапором кохання та рицарства. А якщо це так, друже Санчо, то я зміркував, що мандрівний рицар, який перейме від нього найбільше, найшвидше дійде рицарської досконалості. Один із випадків, де цей рицар найяскравіше виявив свою розважливість, свої здібності, відвагу, терпіння, вірність та кохання, було його добровільне відлюдництво на Пенії Побре. Там, не визнаний сеньйорою Оріаною, він спокутував свої гріхи, прибравши ім’я Бельтенеброса; ім’я, звичайно, змістовне й відповідне до життя, яке він обрав собі з доброї волі. Мені легше наслідувати його в цім, ніж переполовинювати велетнів, одтинати голови зміям, убивати андріаків [55], розганяти цілі армії, розбивати флоти й нищити чарування. До того ж ця місцевість дуже придатна для таких вправ.

— Що ж саме ваша милість збирається робити в цім безлюднім місці? — спитав Санчо.

— Хіба ж я не сказав тобі, що хочу наслідувати Амадіса, удаючи, ніби я з’їхав із глузду, впав у розпач і розлютувався? Разом із тим я наслідуватиму й дона Рольдана, коли той, збожеволівши, почав висмикувати із землі дерева, каламутити воду в чистих струмках, убивати пастухів, нищити отари, підпалювати хати, руйнувати будинки, красти коней і робити сотні тисяч інших безумств, гідних бути увічненими. Проте я не збираюся точно наслідувати Рольдана, Орланда чи Ротоланда (він мав усі ці три імені) в усіх його безумствах, які він робив, думав або висловлював. Я повторюватиму тільки ті, які здаються мені найважливішими. А може, задовольнюся наслідуванням Амадіса, який не робив ніяких руїнницьких безумств, а здобув собі такої, як ніхто, слави самим плачем та своїми почуттями.

— Але мені здається, сеньйоре, — сказав Санчо, — що ті рицарі мали рацію робити таке безглуздя, бо їх спонукала до цього жіноча зрада. А ваша милість? Яка причина є у вас, щоб стати божевільним? Яка пані погордувала вами? Хіба є у вас докази, що сеньйора Дульсінея Тобоська зрадила вас?

— У тім то й річ, — відповів Дон Кіхот, — і в тім то й полягає краса мого вчинку. Не великі заслуга й честь, коли рицар збожеволіє з причини; інша справа — з’їхати з глузду без жодних підстав. Отже, друже Санчо, не гай часу і не відговорюй мене від такого незвичайного, щасливого й ніколи ще не чуваного наслідування рицарських зразків. Я божевільний і буду ним, поки ти повернешся з відповіддю на лист, який я гадаю надіслати з тобою до Дульсінеї. І коли відповідь буде така, яка, на мою думку, мусить бути, я зречуся своїх дурниць і свого каяття, інакше ж насправді збожеволію і не почуватиму нічого. Отже, хоч яка буде відповідь, я позбавлюся праці, за якою ти мене залишаєш тут, радітиму з доброї звістки, при здоровому розумі бувши, і не відчуватиму горя, якщо привезеш лиху, бо збожеволію. Але скажи мені Санчо, чи добре переховуєш ти шолом Мамбріна, який, я бачив, ти підняв із землі, коли той, невдячний, хотів розбити його вщент і не міг? Ти бачив сам, як добре його загартовано.

— О, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, — відповів Санчо, — я не можу далі терпіти та зносити дещо з того, що каже ваша милість. Воно нагадує мені, що все, що ви розказуєте про рицарство, про здобування якихось королівств чи імперій, про острів, який ви обіцяєте подарувати мені, та про всі добродійства, що ви зробите мені за прикладом мандрівних рицарів, що все це говориться тільки на вітер. Хто ж, почувши, що ваша милість вважає за шолом Мамбріна таз для гоління і вже чотири дні не зрікається цього, не скаже, що така людина не має ані крихти розуму?

Я підняв той таз і поклав у торбу, гадаючи виправити його вдома та користуватися, як тазом, коли буду голитися, якщо тільки мені доведеться коли-небудь побачити мою дружину та дітей.

— Присягаюсь тобі, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — що в тебе найдурніший розум з усіх зброєносців на світі. Чи можливо ж, що ти, стільки помандрувавши зо мною, і досі не помітив, як усе, до чого торкається мандрівний рицар, здається марою, дурницею та божевіллям, і все робиться навиворіт? Але зовсім не так воно насправді, адже поміж нами є сила чарівників. Вони все змінюють, підмінюють і обертають на те, що їм до вподоби, залежно від того, чи допомагають вони нам, чи шкодять. Отже, те, що здається тобі тазом для гоління, є для мене шолом Мамбріна, а інший, мабуть, вважає його ще за щось. Велику послугу зробив мені мій приятель чарівник, що для всіх обернув на таз справжній та дійсний шолом Мамбріна. Знаючи йому ціну, всі переслідували б мене, силкуючись одібрати шолом. Але, бачачи в ньому тільки таз для гоління, вони й не намагаються здобути його. Це виразно довів той, що спочатку хотів розламати таз, а потім кинув його на землю, навіть не піднявши. Цього ніколи не сталося б, якби він знав, що то таке. Бережи його, друже; зараз він мені непотрібен, а незабаром доведеться зняти й усю зброю та лишитись голим, як ненька породила, коли під час мого покутування я захочу наслідувати Рольдана більше, ніж Амадіса.