Дон Кіхот - Де Сервантес Сааведра Мигель. Страница 22

Розмовляючи так, вони дійшли до підошви високої гори, що, наче обрубана скеля, самотньо височіла серед багатьох інших. Під нею біг спокійний струмочок, протікаючи чудовою зеленою лукою, що вабила очі. Скрізь було багато дерев і чимало квіток та рослин, які надавали краєвидові ще кращого вигляду. Це місце вибрав для своєї спокути Рицар Сумного Образу і, під’їхавши ближче, почав у нестямі вигукувати.

— Це те місце, о небо, що я вибрав оплакувати нещастя, до якого ти мене призвело! Тут сльози з моїх очей збільшуватимуть води цього струмка, а мої невпинні глибокі зітхання ворушитимуть листя цих величезних дерев на ознаку муки, що відчуває моє роз’ятрене серце. О, Дульсінеє Тобоська! День моїх ночей, слава моїх страждань, мета моїх прагнень, зірка моєї долі, нехай дасть тобі небо все, чого ти бажатимеш. Подивися тільки на це місце і на становище, в якому я опинився через розлуку з тобою, і дай ласкаву відповідь на моє до тебе почуття. О, самотні дерева, що від сьогодні будете мені єдиними товаришами! Солодким шамотінням своїх віт подайте ознаку, що вас не турбуватиме моя присутність. О ти, мій зброєносцю, приємний товаришу в моїх удалих та невдалих пригодах, добре запам’ятай те, що побачив тут, щоб переказати все головній призвідниці мого нещастя!

І, кажучи так, він зліз із Росінанта, одразу розсідлав його і, поляскавши коня по боках, сказав:

— Тобі дає волю той, хто сам лишається без неї, о коню, незвичайний і своїми вчинками, і своєю недолею! Іди, куди знаєш, бо на чолі твоїм написано, що ні Гіппогріф Астольфа, ні славетний Фронтіно [56], що так дорого коштував Брадамантові, не дорівнюють тобі своєю швидкістю.

Санчо, побачивши це, мовив:

— Забрав би дідько того, хто позбавив нас труду розсідлувати Сірого. Я не пошкодував би ні стусанів йому в спину, ні багатьох приємних речей йому на похвалу. Та якби він і був тут, я нізащо не згодився б розсідлати його. Яке йому діло до правил, обов’язкових для закоханих і для тих, хто впав у розпач? Його хазяїн, дякувати Богові, не кохає і не впадає в розпач. А знаєте, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, якщо моє відрядження й божевілля вашої милості не жарт, то краще було б знову засідлати Росінанта, щоб він заступив мені Сірого та допоміг швидше вирушити й повернутися. Я поганий ходок і не знаю, коли прийду й коли вернуся.

— Нехай буде по-твоєму, — відповів Дон Кіхот, — бо твій намір здається мені непоганим. Я гадаю, що ти рушиш звідси через три дні, а тим часом дивитимешся на мої вчинки і розмови, про які потім перекажеш їй.

— А чого ж я ще не бачив, що мушу дивитися? — спитав Санчо.

— Ти дуже помиляєшся,— відповів Дон Кіхот. — Я ще не розривав одежі, не розкидав навкруги зброї, не бився головою об скелю й не робив багато такого, на що тобі слід було б подивитися.

— Тільки, ради Бога, обережно, ваша милосте, бо ви можете натрапити на таку скелю, що після першого ж удару всі ваші вигадки про спокути кінчаться. Я гадаю, що, коли ваша милість вважає за потрібне битися головою і без цього не може обійтися, можна було б задовольнитися, б’ючись головою об воду чи об щось м’яке, як-от бавовна. Зрештою, це ж робиться не справді, а жартома. А мені доручіть сказати сеньйорі Дульсінеї, що ви билися об скелю, твердішу за алмаз.

— Дякую тобі за добрі наміри, друже Санчо, — відповів Дон Кіхот, — але мушу зазначити, що спокута — не жарти; її треба відбувати цілком серйозно, бо інакше це було б порушення рицарських законів. Вони під загрозою кари забороняють нам говорити будь-яку неправду, а робити одне замість другого — це те саме, що й брехати. Отож я мушу битися головою насправді, дуже щиро, без ніякої штучності. Треба також, щоб ти лишив мені трохи корпії, бо доля позбавила нас бальзаму.

— І ще гірше, що вона позбавила нас осла, — відповів Санчо, — бо вкупі з ним загинули і корпія, і все. Я ще дуже проситиму вашу милість ніколи не згадувати про цей клятий напій, бо тільки я почую про нього, у мене перевертається все в шлунку. І ще благаю вас: уявіть собі, що три дні, які я мушу дивитися на ваше божевілля, вже минули. Я ладен заприсягтись, що бачив уже все, і перекажу про ці дива своїй сеньйорі. Пишіть листа і швидше виряджайте мене, бо я дуже хочу вернутися і витягти вас із цього місця.

— Це правильно, — сказав Рицар Сумного Образу, — але як ми напишемо листа?

— І наказ про видачу мені ослят також?

— Все буде написано. Добре було б, не маючи паперу, написати, як у старовину писали, на листі дерев або воскових дошках, хоч знайти їх тепер так само важко, як і папір. Але мені спало на думку використати на це записну книжку Карденіо, а ти подбаєш, щоб лист був переписаний на добрий папір і гарним почерком у першому ж селі, де знайдеш учителя. Не давай тільки переписувати його ніякому писарчукові: вони завжди пишуть так дрібно, що й сам сатана не добере нічого.

— А як же бути з підписом? — спитав Санчо.

— Ніколи Амадіс не підписував своїх листів, — відповів Дон Кіхот.

— Гаразд, але ж наказ про ослят повинен мати власноручний підпис, інакше скажуть, що підпис підроблено, і я лишуся без ослят.

— Наказ я підпишу в цій-таки книжці, — сказав Дон Кіхот,— і небога, побачивши мою руку, не перешкоджатиме ні в чому; а щодо листа, так я підпишу так: «Ваш до смерті Рицар Сумного Образу». Це пусте, що він буде підписаний чужою рукою, бо, скільки я пригадую, Дульсінея не вміє ні писати, ні читати, і за свого життя не бачила жодного листа чи літери від мене. Наше кохання завжди було платонічне і не виходило за межі невинних поглядів, та й то дуже нечастих, бо я можу заприсягтися, що за дванадцять років я бачив її тільки чотири рази. Дуже можливо, що вона навіть і не помітила моїх поглядів — так суворо і в такому відлюдді виховували її батьки, Лоренсо Корчуело та Альдонса Ногалес.

— Та, та, та! — сказав Санчо. — Виходить, що донька Лоренса Корчуела і є сеньйора Дульсінея Тобоська, або, як її звуть інакше, Альдонса Лоренсо.

— Так, — відповів Дон Кіхот, - і вона варта бути володаркою всесвіту.

— Знаю її добре, — сказав Санчо, — я можу сказати, що вона кидає мішки, як найздоровіший парубок на селі. Їй-богу, це дівчина дуже розумна, гарна в усіх відношеннях і така дужа, що може витягти з калюжі за бороду кожного мандрівного рицаря. А які в неї, шельми, легені! А голос! Одного разу вона стала на дзвіниці й почала гукати своїх робітників, і хоч ті були далі, як за півмилі, вони чули її так, ніби стояли коло самої дзвіниці. Тепер я скажу, сеньйоре Рицарю Сумного Образу, що ваша милість не тільки може й мусить робити для неї різне божевілля, а може зовсім певне вкидатись у розпач та вішатись. І кожен, хто довідається про це, скаже, що ви мали рацію, хоч би потім вас і забрав дідько. Я хотів би бути вже в дорозі, щоб швидше побачитися з нею, бо я не бачив її вже давно, і вона, мабуть, змінилася за цей час. Обличчя жіночі дуже поганіють, коли вони бувають довго на сонці, на полі та на чистому повітрі. Мушу сказати по правді, ваша милосте, що я був завжди певен, що сеньйора Дульсінея мусить бути якась велика принцеса, в яку закохалась ваша милість, або яка-небудь інша особа, варта тих щедрих подарунків, що ви посилали їй — біскайця, галерників та багатьох інших, бо ж ваша милість, мабуть, багато кого перемогла ще й перед тим, як я став у вас зброєносцем. Але коли добре поміркувати, яка користь сеньйорі Альдонсі Лоренсо, тобто сеньйорі Дульсінеї Тобоській, що перед нею схиляють коліна тих, кого ваша милість перемогла або має перемогти? Дуже може бути, що коли вони з’являться до неї, вона буде чесати льон або молотити в клуні. Вони зніяковіють, а вона сміятиметься та сердитиметься за ваш подарунок.

Дон Кіхот, очевидно, вважав зайвим відповідати своєму зброєносцеві, бо одійшов набік, витяг записну книжку і почав поволі складати листа.

Кінчивши писати, він покликав Санчо і сказав, що хоче прочитати йому, щоб той пам’ятав листа, якщо загубить його по дорозі. А цього він боїться, знаючи про немилість долі до себе.