Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 1

Грінченко Б. Д.

ОПОВІДАННЯ

КАТОРЖНА

Каторжна - так її всi зва­ли.

- Унеси дров у ха­ту, чи чуєш, ка­торж­на ти! - кри­ча­ла ма­чу­ха.

- Геть з-пе­ред очей, ка­торж­на! - виз­вi­рю­вав­ся на неї ба­ть­ко, вер­та­ючись п'яний з шин­ку i за­то­чу­ючись по ха­тi.

- За сцо ти ме­не стовх­ну­ла, ка­толз­на! - пи­щав дво­рiч­ний ма­чу­шин хлоп­чик, б'ючи її ку­ла­ка­ми.

I так усi!… На­вiть хлоп­цi та дiв­ча­та на ву­ли­цi хоч i не так час­то зва­ли її ка­торж­ною, але ж i на ймен­ня ма­ло ко­ли зва­ли, а як зва­ли, то все ж iз до­дат­ком: "Ота ка­торж­на До­кiя…"

Та й бу­ло за що. Вiд­ко­ли ма­чу­ха ввiй­шла в батько­ву ха­ту, ця ма­ленька, се­ми ро­кiв, дiв­чин­ка й ра­зу не гля­ну­ла на неї по-людсько­му, а все з-пiд ло­ба. Мо­же, во­на бо­яла­ся ма­чу­хи, не зна­ючи ще, яка во­на, а тiльки тим, що во­на ма­чу­ха; а по­тiм не ки­да­ла бо­яти­ся тим, що вже зна­ла, яка во­на.

Може… А все ж був у неї зав­сiг­ди вов­чий пог­ляд. Та й не са­мий пог­ляд!

Третього чи чет­вер­то­го дня пiс­ля сво­го ве­сiл­ля ма­чу­ха зве­лi­ла їй гор­щи­ки по­пе­ре­ми­ва­ти, а в неї, ба­чи­те, чо­мусь зат­ру­си­ли­ся ру­ки, i во­на впус­ти­ла та й роз­би­ла гор­ща. Не мож­на ж бу­ло дур­ну не пов­чи­ти - i ма­чу­ха да­ла їй штур­хан­ця. I ось пiс­ля цього - хоч ти їй що, а нi­чо­го не вмiє до пут­тя зро­би­ти: або поб'є що, або нап­лу­та, нак­ру­те й не так зро­бить, як тре­ба. До­ве­ло­ся вчи­ти тро­хи не щод­ня, а да­лi й щод­ня… Так що ж во­на - по­кається? пе­реп­ро­сить? Та­ка! Хоч ти її вбий, од неї сло­ва не по­чуєш i нi­ко­ли не зап­ла­че,- най­гiр­ше, що й не зап­ла­че нi­ко­ли!

- Докiє! - спер­шу ще її та­ки на ймен­ня зва­ли,- чо­му хвiрт­ки не при­чи­ни­ла? Те­ля ви­бiг­ло. Мов­чить.

- Кому я ка­жу? Чи я то­бi не на­ка­зу­ва­ла?… Мов­чить, у зем­лю очi вту­пив­ши. Убив би на цьому мiс­цi!

- Чи ти ог­лух­ла? - I ма­чу­ши­на ру­ка з усiєї си­ли б'є її. Сто­їть, мов­чить.

- Так слу­хай же! слу­хай! Ось то­бi, щоб слу­ха­ла, щоб слу­ха­ла, чуєш ти?! Нi па­ри з уст!. Нi сльози­ни з очей, мов їй i не бо­лить!

Одного ра­зу ма­чу­ха не втер­пi­ла:

- Хоч би ти зап­ла­ка­ла ко­ли, ка­торж­на!… А во­на тiльки гля­ну­ла на неї з-пiд ло­ба, як вовк, i мов­чить. I так зав­сiг­ди. Б'є її ма­чу­ха, б'є, по­ки вто­миться, по­ки за­бо­лять ру­ки, - аж то­дi ки­не:

- У-у!… прок­ля­та! Ка­торж­на!…

А до батька яка во­на? Ще як ма­ти її жи­ва бу­ла, так то­дi тiльки до неї й мос­ти­ла­ся, та вдвох усе пла­ка­ли. То­дi хоч пла­ка­ла! Та що з то­го?… Та­ка ж i ма­ти її бу­ла - або пла­че мо­вч­ки, або до­ко­ря: "На­що п'єш, на­що жи­до­вi хлiб но­сиш!…" Да­вав їй вiн доб­ро­го про­чу­ха­на, як пiд п'яну руч. Ну, то ж ма­тiр бив, а ця ж чо­го тi­кає вiд йо­го? Не зав­сiг­ди ж вiн i п'яний, iно­дi схо­четься йо­му по­жа­лу­ва­ти її - во­на ж та­ки рiд­на ди­ти­на,- оце й пок­ли­че:

- Докiє!

Пiдiйде, го­ло­ву пох­ню­пить.

- Докiє! Доч­ко…- поч­не батько та й зу­пи­ниться: мов ко­ло­­да, во­на пе­ред йо­го стоїть. Штовх­не її спе­ре­сер­дя, вста­не, плю­не та й пi­де з ха­ти, про­мо­вив­ши: - Ну, ка­торж­на!

А з ма­чу­ши­ни­ми дiтьми що во­на ви­роб­ля­ла? Ма­ло во­на їх би­ла та штов­ха­ла?

Як ма­чу­хи в ха­тi не­ма, так i єсть їм! А од­но­го ра­зу та­ки роз­ма­нi­жи­лась: увi­хо­дить ма­ти ти­хенько в ха­ту з го­ро­ду, ди­виться - си­дить -во­на на по­лу i хлоп­чи­ка - ро­кiв пiв­то­ра йо­му бу­ло - ма­чу­ши­но­го на ру­ках дер­жить та так цi­лує та при­мов­ляє:

- Голубчику ти мiй, ма­не­сенький! По­цi­луй ме­не,- нiх­то ще ме­не не цi­лу­вав, як ма­ма вмер­ли… Ма­чу­ха як скрик­не: - Ба, яка нiж­на! А Ориш­ку на­що на го­ро­дi вда­ри­ла? Iва­си­ку, бий її, бо во­на Ориш­ку би­ла. Бий ку­лач­ком, ку­лач­ком її…

Воно, ма­неньке, взя­ло та й штовх­ну­ло її ку­лач­ком. Як ско­чить во­на, як ки­не йо­го на пiл - тро­хи ди­ти­ни не вби­ла - та з ха­ти! Не пот­ра­пи­ла її ма­чу­ха й по­по­би­ти. I бiльше до дi­тей не пiд­хо­ди­ла й на ру­ки са­ма не бра­ла, тiльки як ма­чу­ха зве­лить.

От так же во­на й на ву­ли­цi. З неї поч­нуть смi­яти­ся: - А за що те­бе ма­чу­ха за во­лос­ся з дво­ру в ха­ту тяг­ла? А во­на за­раз ку­ла­ком!

I зла ж во­на бу­ла, на всiх зла! I всi їй бу­ли во­ро­ги, й во­на всiм во­рог,- ка­торж­на, та й го­дi! Ма­буть, у неї не сер­це, а ка­мi­ню­ка бу­ла. I все хо­вається вiд лю­дей - ма­буть, зазд­ро, що лю­ди ве­се­лi, так щоб не ба­чи­ти. Пi­де в са­док, аж у гу­ща­ви­ну, та й си­дить. I що во­на там ро­бить - хто її знає! Дi­ти ма­чу­ши­нi хо­тi­ли до­вi­да­ти­ся i на­зир­цем од­но­го ра­зу по­бiг­ли за нею. Так, ка­жуть, про­лiз­ла аж у гу­ща­ви­ну та за­раз до ка­ли­но­во­го ку­ща - рiс там кущ ка­ли­но­вий ве­ли­кий,- сi­ла там пiд ним i го­ло­вою до йо­го при­па­ла, i ру­ка­ми йо­го об­хо­пи­ла, й ка­же:

- Калинонько, - ка­же, - моя чер­во­ная, рiд­на моя ма­тiн­ко! По­к­рий ме­не своїм лис­тоньком зе­ле­ним, своїми ягiд­ка­ми чер­во­ни­ми! Од­на ти в ме­не рiд­ная, улюб­ле­ная! - ка­же, а са­ма пла­че…

Еге, во­на пла­ка­ла тим, що в неї не ка­мiнь у гру­дях був, а ма­неньке ди­тя­че сер­денько! I те сер­денько так хо­тi­ло лю­би­ти, так хо­тi­ло! Але ж лю­би­ти бу­ло нi­ко­го!… Не­доб­ро­го i час­то й гус­то п'яно­го батька во­на не лю­би­ла, ма­те­рi не бу­ло, ма­чу­ши­них дi­тей ма­чу­ха лю­би­ти не да­ва­ла…

I во­на пла­ка­ла та об­нi­ма­ла чер­во­ну ка­ли­ну, по­ли­ва­ла їй зем­лю своїми слiзьми; i на­хи­ля­ла то­дi до неї ка­ли­нонька свої вi­ти, i зда­ва­лось дiв­чи­нi, що то ма­ти рiд­на ру­ки до неї прос­тя­гає… I так во­на пла­ка­ла, по­ки по­чує, як ма­чу­ха кри­чить:

- I де во­на, та ка­торж­на, за­бiг­ла?!

Тодi вста­ва­ла во­на з зем­лi i вти­ра­ла сльози. Вiд­ра­зу зас­ти­га­ло їй об­лич­чя, мов ка­мi­ню­ка, i очi втуп­лю­ва­лись у зем­лю, i во­на зно­ву бу­ла то­дi справ­дi ка­торж­на, що її нi­чим не дош­ку­лиш - нi сло­вом, нi ло­ма­кою. Та­кою во­на йшла вiд ка­­ли­ни.

Такою во­на й те­пер вий­шла i вiд­ра­зу стра­шен­но поб­лiд­ла: во­на по­ба­чи­ла, як од гу­ща­ви­ни по­бiг­ли ма­чу­ши­нi дi­ти. Нев­же во­ни знай­шли її схо­ван­ку? А мо­же, нi, мо­же, во­ни тiльки так бiг­ли? Але ж во­ни не так бiг­ли, во­ни знай­шли, по­ба­чи­ли, по­чу­ли i роз­ка­за­ли про все ма­чу­сi.

Днiв че­рез два До­кiя зно­ву бу­ла пiд ка­ли­ною, за­си­дi­лась i не по­чу­ла, як ма­чу­ха її кли­ка­ла. Уже то­дi по­чу­ла, як ма­чу­ха знай­шла її в гу­ща­ви­нi i по­тяг­ла за во­лос­ся в ха­ту.

- Стривай же ти, ка­торж­на, я то­бi дам, як тi­ка­ти вiд ро­бо­ти пiд свою ка­ли­ну!

Вхопила ма­чу­ха со­ки­ру й по­бiг­ла в са­док. До­кiя вiд­ра­зу так i за­нi­мi­ла. Слу­хає, ко­ли задз­ве­нi­ла со­ки­ра в сад­ку, зат­рi­ща­ли гiл­ки - ось ще, ще… Во­на ки­ну­лась, се­бе не пам'ята­ючи, про­бiг­ла са­док, до­бiг­ла до гу­ща­ви­ни… Ма­чу­ха ру­бає ка­ли­ну.

Дiвчина не­са­мо­ви­то скрик­ну­ла, ки­ну­лась ту­ди i ста­ла мiж­до ка­ли­ною i ма­чу­хою. Ма­чу­ха аж зля­ка­лась.

- Ти чо­го при­бiг­ла?

- Не зай­май­те моєї ка­ли­ни!… Очi її го­рi­ли, а що­ки бу­ли бi­лi-бi­лi; гру­ди так i зди­ма­ли­ся.

- Ах ти ж пад­ло! Геть!

I здо­ро­ва ма­чу­ши­на ру­ка вiд­ки­ну­ла геть ма­леньку дiв­чин­ку. Со­ки­ра ру­бо­ну­ла, жа­лiб­но хряс­ну­ла цiв­ка ка­ли­но­ва, i впа­ла стеб­ли­на, трем­тя­чи лис­том.

- Мамо! го­лу­бонько! рiд­ненька! Не ру­бай­те, по­ми­луй­те!

- Геть, - ка­торж­на!

Вона ки­ну­лась до ма­чу­хи, цi­лу­ва­ла їй ру­ки, за­ту­ля­ла своїм тi­лом ос­тан­нi ка­ли­но­вi стеб­ли­ни.

- Геть, ка­торж­на!

Але ка­торж­на об­хо­пи­ла ру­ка­ми кущ, i її тон­кi ма­ленькi пальцi так i зак­ляк­ли на цiв­цi. Тро­хи пальцiв їй не по­ла­ма­ла ма­чу­ха, по­ки вi­дiр­ва­ла вiд ка­ли­ни, вiд­во­лок­ла геть i ос­тан­нi­ми ра­за­ми до­ру­ба­ла де­ре­во…