Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 6
- Та навiщо ж її брати? - сперечається Маруся.- Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму.
- Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити,- смiється Максим, - а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш.
- Та вже хай приходе! - говорить врештi Маруся. - Вона не сердита.
Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надiї, що тiєю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадiсне. А тепер Максим з усiєї сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити, вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме.
Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село.
I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися, - та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався їй цей час, - довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити їм на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу.
- Правда, правда, дочко, - вiдмовив Максим, - у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть, - а тодi гайда!
- Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! - зiтхнула Маруся.
- Та вже якось доживемо! - розважав її батько. - Ну, зоставайся здорова, ясочко!
Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала ьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як шиєш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони переїздитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма - якось воно буде, а як улаштуються - от тодi добре! У своїй хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела!
А коло хати Маруся квiток-квiток понасаджує,- от як у її матерi було - це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро - свiй садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червонiють - вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й… схаменулась. За своїми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд.
Опiвднi чує, - гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши, - знову до шиття. Чує й машина гуде, - це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує, - машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде, - а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось.
- Що воно за знак? - подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила, - бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли.
- Галько! - гукнула вона до неї. - Галько!
Галька спинилась i вздрiла Марусю.
- Ой, Марусю, сестричко!… Ой що ж там зробилося - шахту залило! - ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало.
Маруся спершу не зрозумiла й спиталася:
- Яку шахту? де?
- Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило!
- А тобi ж хто казав? - спиталася Маруся.
- Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! - казала Галька поспiшаючись.
Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько, - то це й його залило? Ця думка вдарила її, мов стрель стрельнув, i вона трохи не впала.
- Ой, Марусю, яка ти блiда-блiда стала! - скрикнула Галька, пiдбiгаючи до неї.- От спасибi боговi, що мiй батько не в новiй шахтi, а то лихо було б! А твiй, Марусю, в якiй?
- У новiй…
- От бiдна ти!…- пожалiла Галька.- Ходiмо ж туди!
- Ходiм! ходiм! - одразу стрепенулась Маруся, вхопила Гальку за руку й потягла її за собою.
- Та не так-бо швидко, сестричко! - пручалася та, - а то я не пiдбiжу.
Вiд землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, i дiвчата швидко туди добiгли. Що ближче вони пiдбiгали до неї, то бiльше людей їм стрiвалося, що туди ж бiгли, а коло самої шахти зiбралася вже чимала юрма, - тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарi, що не пiшли сьогоднi на роботу, кiлька жiнок з дiтьми. Деякi жiнки плакали, навiть тужили. Держачися за руки, полiзли дiвчата помiж народ i з бiдою дотовпились аж на середину мiж люди. Там вони побачили, - якийсь чоловiк сидить на каменюцi, на вугiльний вагончик злiгши. Маруся вiдразу його пiзнала: то був Семен, шахтар, що робив у однiй шахтi з її батьком. Вiн був тепер увесь мокрий, i видко було, що з їм сталося щось: чи хворий вiн, чи в шахтi прибито. Бiля його стояв управитель, високий чорнявий чоловiк, i наказував штегеровi:
- Пiднiмiть двадцять чоловiк з шахт! Обидва смоки сюди з локомобiльчиком швидше!
Штегер побiг. Управитель повернувся до Семена.
- Ну, та як же воно було?
- Так! - вiдмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю.- Ми били вугiль удвох з Iваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, - а вода так i суне! Кинулись бiгти, - так хiба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!… Зараз я Iвана й загубив, утоп, мабуть, бiдолаха. А я вже силкуюся тiльки, щоб далi вiд стiн та вiд стовпiв бути. А воно мене як закруте та об стовп головою - лусь! Почорнiло менi в очах, - от, думаю, край! Аж воно, хвала боговi, й нiчого - мабуть, не дуже вдарило. Потiм ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта,- пропав би! Ну, а з похiдної винесло водою на бiлий свiт.