Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 5
Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов просто до землянки. Вона справдi була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрiвля (стелi по землянках не буває) погнулась у середину вiд землi, що на їй було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а дверi висiли на бiк на однiй завiсi. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Вiн полагодив дверi, засклив вiкно й навiть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли.
- Хай уже Маруся сама вимаже,- подумав Максим i, скоро прийшла недiля, узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату.
Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обiдрана: вона здавалась їй чудово гарною, - бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то їй, а й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву, - i от уже й хата така, як треба, стала.
Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще дужче Максим! Який вiн був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти, дивлячись, як вона господарює, мов i справжня господиня.
З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно. Щодня вранцi рано Максим iшов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати. Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата. Тодi їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй i треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи, - вона, як умiла, варила їсти. Не завсiгди їй щастило, а найбiльше отой борщ дався їй узнаки, - нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а пiсля щоденної важкої роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося їсти ввечерi. Кажу - ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив вугiль, той, що їм топлять, а вугiль той глибоко в землi лежить. Щоб досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й копаються на всi боки попiд землею, - скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд землю, дак уже й не вилазить звiдти ввесь день, - там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся дома сама обiдає - так, не дуже варить, а бiльше вчорашнє доїдає. А вже ввечерi як треба вони їли.
Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла, - то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до неї вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до неї шити, - щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю.
Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отодi Марусi найвеселiше було. Жде було - не дiждеться, як загуде машина ввечерi, - ото, щоб роботу шахтарi кидали. Тiльки загуде, - вона так i метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i знайома чорна постать стає на порозi.
- Ой, якi ж ви чорнi, тату! - мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить.
I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд вугiлля, а й обличчя таке чорне вiд сажi, як у арапа, - тiльки зуби та очi блищать на чорному.
- А тобi не до вподоби? - смiється Максим. - Ну, то давай умиваться!
Маруся тiкає аж на пiч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається.
- От i вже! - каже вiн.
Маруся вилазить зi своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, i вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ парує. Повечерявши, вони розмовляють. В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи, поспiшався, звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й тим, що йому зовсiм гидке було життя в казармi - з брудом, з пияцтвом та iншим. Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора вони вдвох розмовляли, часом i довгенько. Маруся цiкаво слухала, що оповiдав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собi, як її татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навiки, - лежить i б'є кайлом вугiль… Часто згадували вони покiйну Марусину матiр, i це були такi сумнi, такi солодкi розмови!
Але ще бiльше розмовляли вони про свої замiри. Тими замiрами вони жили, тi замiри звеселяли їм важке та хмурне життя. У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i йому здавалося, що нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк має клапоть свого поля. На шахти вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн звiрив дочцi свої мрiї.
- Знаєш, Марусе, що я думаю?
- А що, татку?
- А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома у своїй хатi та господарювати як треба.
- Ой i гарно ж було б, господи! - скрикує Маруся, й оченята в неї блищать.
- Еге, гарно…- каже Максим. - Якби то зiбрати грошей хоч трошки та купити поле…
- Ой купiть, татку, купiть!
- Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку… Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надiя знову займається у дитини в очах.
- Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, i на воли, й на все.
- Не легенько його збирати, дочко! А проте - бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витрачуєм на себе ми не багато, - то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре.
- А довго ж?
- Та таки довгенько, дочко, - зо два чи зо три роки ще.
Маруся зовсiм засмучується.
- Та й довго ж! - каже вона, знову похнюплюючись.
- Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш, - не впораєшся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану,- вона порядок даватиме.
Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою, та як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню.