Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич. Страница 7
- А правда, - казав якийсь шахтар, - у сторчовiй край! А з похiдної може й винести. Щастя твоє!
- Та звiдки ж та вода взялася? - допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:
- Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рiк, як вона повна води - залило ж. Вони, мабуть, пiдiйшли пiд неї або до неї та й пробилися туди, - от воно й залило.
- А ти хiба знаєш?
- Авжеж знаю, бо в старiй шахтi було повно води, а тепер у глиб вода пiшла.
- Лихо та й годi!
- А скiльки людей у шахтi? - спитавсь управитель у десятника.
- Та, хвала боговi, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, - вiдмовив той.
Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похiдна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, i шахтарiв не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дiйшла вже доти, поки їй треба було, i стояла тихо. Шахта здавалася зовсiм мертвою. I справдi, - вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. I її, Марусин, батько в цiй ямi.
Маруcя, знесилена, сiла на вугiльний вагончик, що там стояв: Галька сiпала її за руку, казала, що треба вiдiйти вiд шахти, але Маруся мов не чула її, сидiла непорушне, втупивши очi в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька пiдождала трохи, а далi, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, вiдiйшла.
Тим часом людей побiльшало. Поприбiгали шахтарi з другої шахти. Привезено смоки, локомобiль маненький, i почали їх становити.
- А ця чого тут? - здивувався штегер, Марусю вздрiвши. - Геть звiдцiля, тут машина стане!
Маруся не ворухнулась; вiн узяв її за руку.
- Чуєш, iди звiдцiля!
Вiн хотiв стягти її з вагончика.
- Не займайте мене! - скрикнула вона.- Там татко!
Штегер несамохiть пустив її руку.
- Що там таке? - спитав управитель, пiдходячи.
- Та ось, - показав штегер, - дiвчина. Батько її там.
- Одведiть її звiдцiля! - звелiв управитель.
Штегер знов узявся до неї.
- Я не хочу! Я не пiду! - i пручалась, i благала Маруся.- Дайте менi тут сидiти: я нiчого не робитиму, я тiльки ждатиму!
Почувши спiрку, жiнки протовпились наперед.
- Ой, господи, чия ж то? - почулося помiж їми.
- Максимова.
- От сердешна сирота! То матерi не було, а тепер i батька нема.
- Одведiть геть жiнок та дiтей! - знову звелiв управитель.
Жiнок вiдштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотiла йти.
- Що я вам роблю? Я буду тут, я тiльки дивитимусь, тiльки ждатиму. Там татко!… Ой, там же ж татко!
Управителевi жалко стало Марусi. Вiн пiдiйшов до неї.
- Дiвчино, йди звiдцiля,- тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хiба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?
Почувши це, Маруся вiдразу встала й одiйшла набiк. Вона сiла на ту каменюку, де попереду сидiв Семен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звiдси видко було все, що коло шахти робилося. Смоки становили недовго. Трохи згодом машина забухтiла. Маруся здригнулася й устала.
По той бiк шахти вже лилася з кишки вода, лилася просто на землю й стiкала туди, наниз, до яру. Маруся дивилася довго на цю нечисту воду i врештi глянула на шахту. Вона думала, що тут води вже добре поменшало. Вона помилилася. У широкiй ямi як було повно води, так i тепер зосталося. Маруся знову сiла на каменюку й почала дивитися на шахту, дожидаючись, поки поменшає води. Вона мало що чула з того, що робилося навкруг неї, уся-бо її увага повернулася на одно - на воду. Але вода не подавалась. Принаймнi Маруся цього не помiчала. На таку широку яму мало було цих смокiв та iнших не було, бо шахта була вбога.
Проминуло пiвгодини, година й бiльш. Люди порозходились. Двi жiнки, що їх чоловiки в шахтi були, довго стояли й плакали, але врештi й тi пiшли. Зосталися самi тi, що робили коло смокiв, та Маруся. Вона й тепер сидiла на каменюцi, її кiлька разiв хотiли прогнати, та все пожалiють i не проженуть. Тiльки години за двi роботи помiтила дiвчин добре, що вода подалась нижче вiд країв. Тодi вона ще пильнiше почала дивитися. Та даремно пильнувала. Вода подавалась так, що оком не можна було помiтити. Марусю починала вже обнiмати безнадiйна туга. Вона довго не насмiлювалась, потiм таки встала i пiдiйшла до одного робiтника.
- Дядьку, несмiливо почала вона, - чи скоро?
- Що - скоро? - спитався трохи сердито, трохи дивуючись чоловiк.
- Чи скоро воду витягнете?
- Ге-ге, дiвчино! Ще довгенько тобi дожидатися! Ще днiв iз п'ять поробимось. А йди лишень звiдси, не заважай!
Маруся вiдiйшла. Тi слова її вразили. Вона сподiвалася, що все зробиться сьогоднi. Вона була певна, що її татко ще живий. Вiн, певно, обрятувавсь у який закапелок, такий, що й вода туди не досягне, - там вiн сидить i дожидається, поки воду витягнуть. Але воду витягнуть аж через п'ять день. Чи вже ж цьому правда? Та'дже ж у татка нема чого їсти, - вiн умре з голоду, коли п'ять день просидить у шахтi, не ївши. Ой, боже ж мiй! Що їй зробити, щоб пособити, щоб швидше обрятувати татка, не дати йому вмерти з голоду? Бiдолашна Маруся морочила собi голову i з тугою безнадiйною впевнялася, що пособити вона нiчим не може, що навiть, якби життя своє вiддала, то й тодi не могла б i на один ступiнь посунути наперед дiло.
З такими тяжкими думками просидiла вона до вечора. Вона хотiла була зостатися тут i на нiч, та її взято за руку й одведено геть. Вона постояла трохи вiддалiк i пiшла додому, мало розбираючи, що вона робить. Вона ввiйшла в свою темну хатину, сiла на лаву, зiперлась на стiл та й занiмiла так. Вона сама не помiтила, як страшна втома, що вiдняла в неї всю силу, кинула її в сон, i вона заснула як мертва, впавши на лаву. Вона прокинулась несподiвано серед ночi. Навкруги була темрява. Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею. Вона пiдвелася й почала згадувати, що сталося. Яку хвилину вона думала, напружуючи думку, й вiдразу згадала, все згадала. Вона скрикнула несамовито й кинулася з лави насеред хати. Її татко в шахтi, його залила вода, вiн умирає з голоду! Невимовна, безнадiйна, страшна туга обхопила дiвчину. Вона почала ридати, але ридання те подiбне було бiльш до несамовитого крику, нiж до ридання. Округи була темрява - чорна, важка, похмура темрява, i серед цiєї темряви, долi в хатi, нiкому не видна, вiд усiх покинута, сидiла маленька посиротiла дiвчинка i, обхопивши руками худi колiна, билася об цi колiна головою й ридала, кричала з нестерпучого болю. Вона губила все, що мала в життi: оборону, любов, усе своє щастя - чи то ж могла вона не ридати, не розриватися з несамовитого плачу, не бажати, щоб розпалена голова розбилась об худi колiна?
I вона ридала. Чи довго це було,- вона, звiсно, не знала. Але дедалi плач її ставав усе хрипкiший, усе тихший та тихший. Ридання ще змагалося, ще розривало груди, але в грудях уже не ставало сили його видержувати, але з горла вже не ставало змоги виливати голосом безнадiйну муку. Ридання потроху стихло. Дiвчина припала головою до колiн та так i занiмiла, i якби не здригалося iнодi тiло її перемучене, була б це мертва постать.