Поезії - Грабовський Павло Арсенович. Страница 2

Годі ж нудитись, складаючи руки;

Кличе робітників рідна земля...

Віра, впотужнена словом науки,

Хай нас міцніш окриля!

Більше уваги до власного горя,

Більше любові до люду свого!

Близько - загибель... зника наша зоря...

Чого ж нам ждати, чого?

Розцвітайся ти, веснонько красна,

Духом творчості все онови;

У нарузі країна нещасна...

З муки-смерті її відживи!

Розворуш наші груди холодні,

Запали в них притухлий огонь,

Щоб рятунок знайшли ми з безодні,

Не стояли в борні осторонь!

Одігнала надовго ти хвижі,

Розбудила надії та сни.

Баглаї [3] - ці воріженьки хижі,

Так послизнуть нехай і вони!

Розцвітайся та нас із могили

До живого життя підведи,

Щоб ми очі на себе розкрили;

Світлі думи в душі відроди!

ГАДКА

Власне щастя та турботи,

Власні думки... кинь гадать...

До громадської роботи

Слід життя своє віддать.

Згинуть марні піклування

В тихім захистку хрестів,

Розлетяться почування,

Крім любові до братів.

Вона піде поміж миром,

Яко заповідь людська;

Щастя всіх - святим кумиром

Стане мужа-бояка!

ДАЛЕКО

Там, далеко, на Вкраїні,

Сяє сонечко ясне,

Світить людям, та в чужині

Не навідає мене.

Там десь ллються рідні звуки,

Боротьба за люд іде...

Тута ж часом від розпуки

Стигне слово молоде.

Там матуся теплі сльози

З горя щиро вилива...

Тута ж хуга та морози,

Серце в тузі занива.

Побратими любі, милі,

Скрізь розкидані вони:

Спочивають у могилі

Чи по тюрмах ждуть труни.

ДІТЯМ

Перша думка наша, діти,

Краю рідному;

Першу працю присвятити

Люду бідному!

Усім серцем полюбляти

Вчиться ближнього,

З тяжких злиднів визволяти

Неспроміжнього.

Не кохайтесь у користі

З її шматтями,

А прямуйте жити вмісті,

Бутибраттями!

Чули заповідь господню:

Всім любитися,

А не рить другим безодню

Та злобитися!

Отож будьмо, діти, певні

По-господньому:

Завжди милі, завжди кревні

Одно одному!

ДО Б. С – ГО [4]

Прощай, коханий ляше-друже!

Час розістатись настає.

А як болить, як б'ється дуже

Від туги серденько моє.

Одно гадали ми з тобою,

Шукали одного шляху,

І от зійшлись в тюрмі з собою,

Найшли недоленьку лиху.

Мир чарівничої омани

Пред нами птахом зник давно:

Неволя вічна та кайдани -

То нам судилося одно.

Але ж і ту судьбу шалену

Не довелось ділити нам:

Ти - за Байкал, а я - за Лену,-

Розтечемось по чужинам.

Хто зна: чи вернеться спромога

До праці стать за все святе,

А чи навік тяжка дорога

Колючим терном заросте?

Отак-то, голубе мій, ляше!

Тобі - рудник, мені - тайга...

Та не належить серце наше

До пут утисника-врага.

Віддавна руки нам невільні,

Душі ж неволя не скує;

Єднають нас змагання спільні,-

Хто їх хортами зацькує?

Не кривда п'яного магната,

Не заздрість жирного ксьондза, -

Нас порушає проти ката

Журби вселюдської сльоза.

В чаду скаженого прокляття

Потоком кров лили батьки;

Той час минув: ми рідні браття,

Ми - нерозлучні бояки.

За що ж? За те, щоб духом згоди

Все понялося між людьми,

Щоб наші змучені народи

Так побраталися, як ми!

ДО ГАЛИЧАН

Міцно, браття, стиснім руки,

Обіймімось гаряче:

Вкупі рушмо проти муки,

Що вражає боляче!

Здавна нам одна дорога,

Незворітна та тяжка;

Всіх однако мати вбога

До роботи заклика.

Годі ж спільної розради,

Що люд путами скула;

Годі з нас тієї стради,

Що країна прийняла!

вернуться

- Баглаї - неробство, лінощі.