Поезії - Грабовський Павло Арсенович. Страница 3

ДО ДІТЕЙ

Коли бо, дітки, малась мога

Знов повернутися між вас!

Так заросла давно дорога,

Побив надії хмурий час!

Зазнайте ж втіх, поки не пізно,

Шд пильним доглядом сім'ї,

Та не розкидано вас різно

З-під крилець неньчиних її.

Нехай же вам господь - благаю

Протягне дітство золоте,

Щоб ви росли на радість краю

Без мук, що потім уздрите!

ДО МАТЕРІ

Мамо-голубко! Прийди, подивися.

Сина від мук захисти!

Болі зі споду душі піднялися,

Що вже несила нести.

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,

Стогнеш сама у журбі;

Хай я в неволі конаю та плачу, -

Важче незмірно тобі.

Бачити більше тебе я не буду;

Не дорікай, а прости;

Та від людського неправого суду

Сина свого захисти!

ДО Н. К. С.

Такої певної, святої,

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,-

Вже більше, мабуть, не знайти.

Таку не часто скинеш оком,

Такою тільки що марить...

А раз зустрінеш ненароком -

Навіки долю озарить!

ДО Н. К. С. 2

Зранку в холодну могилу

Ти жертвою часу лягла;

Без жалю загублено силу...

А в мене пак гадка жила:

Що повівом навіть не скине

На тебе пануюче зло,

Що смерть над тобою залине

Отрутою повне жало!

ДО ОРЛА

Обох нас, орле стервоїдний,

Знажає поле боротьби:

Рвемо у других шмат послідній,

Жаги нікчемної раби.

Та чом не в мене твої крила?

Я полинув би вище хмар:

Тут кров злочинства землю вкрила,

Скрізь повно слів, в повітрі - вар!

Де б не поглянув - боже! - всюди

Слід жертв, загублених дарма;

Не змовк стон тіней,- рвуться груди;

Нищаву смертю обійма.

О, браття серби, - гірко плачу!

Свята надія геть зника... Все кров та кров...

Між нами - бачу,

Червона річка протіка!

ДО ПАРНАСЦІВ

Вас чарує небесна блакить,

Що, цяцькуючи блескотом вірші,

Часом очі вам надто сліпить,

Болячки закриває найгірші.

Все вам сняться квітки запашні

Та кохання - святі, незрадливі,

Ви знаходите перли в багні,

В пеклі бачите душі щасливі.

Життя святом здається для вас,

Гармонійним втіленням розвитку...

Киньте, братики, панський Парнас,

Уберіться в простісіньку свитку!

Соловейко співа на гіллях,-

Не діліть його красного труду,

А до волі показуйте шлях

Простим словом убогого люду!

ДО РУСІ-УКРАЇНИ

Бажав би я, мій рідний краю,

Щоб ти на волю здобувавсь,

Давно сподіваного раю

Від себе власне сподівавсь.

Щоб велич простого народа

Запанувала на Русі,

Щоб чарівна селянська врода

Росла в коханні та красі.

Щоб Русь порізнена устала

З-під віковічного ярма

І квітом повним розцвітала

У згоді з ближніми всіма!

ДО СІЯЧІВ

Де ви, правди всенародної

Та братерства сіячі?

Де ви, мислі благородної

Тверді духом діячі?

Вийдіть купою, порайтеся,

Гляньте: трупи та хрести;

Всюди - бранці... не цурайтеся

Їх великої мети.

Розсівайте жменя жменею

Чисто звіяне зерно:

Вороги над Руссю-ненею

Ізнущаються давної

ДО УКРАЇНИ (ПІД НЕБОМ ДАЛЬНЬОЇ ЧУЖИНИ...)

Під небом дальньої чужини,

Де хуги носяться одні,

До тебе, кращої дружини,

Складаю я мої пісні.

І випливаєш ти над мене

У тій збагніченій красі,

Що не зруйнують, серце-нене,

Твої пекельники усі!

ДО УКРАЇНИ (СИДЖУ Я В НЕВОЛІ ТА МАРЮ ТИХЕНЬКО...)

Сиджу я в неволі та марю тихенько:

Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,

Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,

Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?

Коли б мені, мамо, легесенькі крила,

В обійми до тебе душа б полетіла,

Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь,

Однаково сумно і в свято, і в будень,

Рік цілий навколо все мре та німує,

Самотнього серця ніщо не вгамує...

Ридай одиноко, кладись в домовину...

Подумати тяжко, що тут і загину;

Розсиплються чари, мов квіти зів'ялі,

Остануться жалі, самісінькі жалі...

Сиджу я в неволі та марю тихенько,

Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,

Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,

Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?