Поезії - Грабовський Павло Арсенович. Страница 5

НА ПАМ'ЯТЪ

Навік минули вільні годи,

В далекий край припало йти;

І от, під тяжкий час пригоди,

Мені сестрою стала ти;

Мов ангел, сяла предо мною,

Неначе квітонька, цвіла,

Моєю зорею ясною,

Моєю музою була!

Тебе нема, а все з могили

Твій образ світлий устає,

І знов душа почує сили,

Замарить серденько моє!

НАДІЯ

Не зітхай так безнадійно,

Скорбних уст не замикай,

Рук не складуй ще подвійно,

З лану битви не тікай,

Глянь на луг - не вся травиця

Ще потоптана упрах;

Глянь на люди - чесні лиця

Ще не всі обвіяв страх.

Ще великі перепони

Злу поставлено кругом,

Не безкарно рвуться стони

Під ворожим батогом.

Встануть мученики-браття,

Встануть сестри, як живі...

За годиною прокляття,

Мук, кайданів та крові,

Зрадно купленої слави,-

Панство волі йде услід,

І на чолі миросправи

Власно з'явиться нарід!

НЕ РАЗ МИ ХОДИЛИ В ДОРОГУ

Не раз ми ходили в дорогу,

Не раз ми вертались до хати

І знову брели від порогу -

Правдивої цілі шукати.

З борців насміхалася доля,

Зростала, проте, їх громада.

Добробут народний та воля -

То наша найперша засада.

Борців не лякають пригоди:

Шлях, мочений кров'ю та потом,

Нас виведе в панство свободи

Не нині, не завтра, так потім!

Аби не тікали ми труду,

Не падали легко з ударів,

Пригляньмось до нашого люду,

Як сум йому очі охмарив!

Знедолений ладом ворожим,

Він працею держить всі стани...

Ходім же, брати, та поможем

Порвати якшвидше кайдани!

ОРЛИ

Марно ради пита,

Вся засмучена,

Україна свята,

Перемучена.

Занедбали сини

Рідну мовоньку,

Не туди-бо вони

Гнуть головоньку,

На пожитки густі

Позіхаючи,

Та кишені товсті

Напихаючи.

Дяка Богу - всього

Враз набралися:

Від народу свого

Відцуралися...

А поки що чуже

Розшолопають, -

Чого вміли, то вже

Не второпають...

Ще й вирлають на мир

Гірш Московщини:

- «Що за хлопський кумир

Народовщини!»

Чи таких ти орлів

Сподівалася,

Як за них лила крів,

Турбувалася?

Не так збавлять снаги

Силоміцники,

Як оті вороги,

Підпомічники!

(1894)

ОЦЕ Я ДУМАЮ, БРАТИ...

Оце я думаю, брати,

Про долю рідного народа;

Прийшла година хрест нести,

Бо всюди - злидні, скрізь незгода.

Оце гадаю, - і мені

Таки частесенько здається,

Що мир, запеклий у борні,

Жартує тільки та сміється;

Що пал мережаних речей

За оборонників святині

Одна омана для очей

Чи марний гук серед пустині;

Що мир, лукавий, як дівча,

Цього на людях уквітча,

А серце схилить до другого,

Пригорне потай дорогого,

І хто всю душу віддає -

В кайдани зрадно закує,

На трупі бенкет бучний справить

За домовиною ославить,

Дітей та внуків нацькує;

Що мир... О ні... бо тільки вами

Душа убога замарить –

Якими радими словами

Бажав би я заговорить.

Я знову вірю, що пригода,

Мов чорна хмара, пропливе,

Що невмируща міць народа

Усе лихе переживе!

ПЛАЧЕ НЕБО, ВКРИТЕ ХМАРАМИ...

Плаче небо, вкрите хмарами,

Що над нами восени

Без кінця пливуть отарами

Із сумної сторони.

Темний гай додолу хилиться,

Буйне листя опада;

Різва пташка не осмілиться

В поле вилетіть з гнізда.

Тільки галич перелякана

Скиглить, зграями шуга;

З жалібного її каркання

На душі росте нудьга.

Сльози осені журливої,

Що минули ясні дні,

Се - плач долі нещасливої,

Що судилася мені.

1900 - 1902

ПО МОРЮ

Чимало днів по морю,

У тьмі німій,

На певну зустріч горю

Плив човен мій.

Швиряли хвилі бурні

На всі краї...

Вставали думи журні

Нудьги-змії.

Вітчини берег милий

Зникав і зник,

І рвався мій безсилий,

Розпучний крик.

А прірва виє, кличе

До бороття,

Пловцеві згубу зиче

Без вороття.