Три долі - Вовчок Марко. Страница 11
- Та я хочу ще Чайчиху навiдати, - каже мати.
- Її ж дома немає.
- Де ж вона? - спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.
- А поїхала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.
- А син чого там?
- Хто його знає! Вiн же давненько все тиняється десь… Нашi люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се i мати доїхала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в їх там якiсь родичi…
I хати бiлi, й хазяї милi - немов пилом припали по тiй новинцi для нас… Слухаємо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при своїй лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати їх, i томлять на умiр…
Пiшли ми собi додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.
- Завтра я знов прийду, - промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом їде, воли поганяє - зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем - то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий… Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: "се повезу у ярмарок", чи жав, чи косив, чи вигодовував що: "буде чим поярмаркувати!" Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: "то що, що втратився! аби свiжа копiйка!" Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiється людям: "Якi хаточки були придбанi, якi славнi - поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, лiт моїх яе вважує!" А як вiн дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися - не можна iз ним сварку зачепити. Вiн їй привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть - добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого їй новинок нарозказує, - а була жiнка цiкава з цiкавих, - що вона його слухає та й заслухається, - та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
- Звiдки бог несе? - пита мати Iваненка…
- З якого ярмарку? - кажу.
Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай.
- А се, - каже, - був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був…
- Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, - перехопила мати, - от i Чайчиха туди поїхала, - не бачили її?
- Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.
- Чого ж це так? Там же вони з сином?
- А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що загублене знайшла.
- Яка удова?
- Хороша, молода, свiжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, - були б торги, кажу вам…
- Чи не знаєте, як вона на iм'я прозивається?
- Вбачаючи, - каже, - диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозивається.
- Чи ж Чайченко її сватати хоче?
- Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто сватає, а хто вiзьме - се то вже вона знає.
- Бувайте здоровi!
- Щасти боже!
Катря нiчого того не чула…
- Боже мiй, боже великий! - промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. - Боже мiй добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: "не журись" та просить "забудь!".
- Нащо мене дурити? - говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Iваненка.
- Годi! Годi вже! - тiльки одмовляє.
Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, - дивиться та думає; а там як звелася - блiда, блiда!
- Що тобi, Катренько, що тобi?
- Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав… я тiльки подумала, я вiри не йму… i не йнятиму…
На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася - не слухала… усе вона собi думала i частенько на виду блiдла…
На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий - щодня йде. Коли було я за нею пiду собi - вона мене i не завважить наче; а заговорю до неї, "годi, годi!" - перехопить мене… у Любчики увiйде (я вже було усе веду її попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, постоїть та й додому вертається…
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до неї й кинулися..
Сiла стара на лавцi, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь - змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.
- Та не так-то добре, - одказує мати, - як би серденько моє жадало!
- А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло неї сидiла та трепеталась, при цiм словi як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:
- Де вiн? Де Якiв? - вимовила.
Стара її жалує, - говорить, що вiн хутко буде до неї, що здоровий… Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi…
- Коли буде вiн, скажiть менi! - просить стару Катря.
- Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй…
- Нема батька!
- То раненько прийде.
- Завтра раненько! - промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула.
- А що ж батько вам каже? - пита Чайчиха, - що каже вiн?
Тодi їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
- Господи милий! За що моєму дитятi щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
- Годi! Що се ви!
- Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.
- Як пороблено? Хто йому поробив?
- А та ж удова, те моє лихо пекуче! - каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. - Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина… Слухайте ж усього горя мого!
- Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така - що й летючi слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок - нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його…
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:
- Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав'язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв… А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що,-сину, кажу тодi, не на моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi… Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв - я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню - йому жалю завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров'я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив… Дала вона якесь дання йому, - якiсь чари зачарувала…