Три долі - Вовчок Марко. Страница 8

- Ти й до нiг заж­ди упа­да­ти, - мов­лю їй, - i вми­ра­ти за­жди: мо­же, ще й так пе­ре­ме­же­ниться; а по­ки що, - ка­жу, - не зай­май батька, не­хай вiн сам тро­хи вга­мується.

- Та яко­во ж ота­кеч­ки й не зна­ти - чи ме­нi жи­ти у свi­тi, чи ле­жа­ти у до­мо­ви­нi? Ой ли­хо моє! Ли­хо моє!

- А ти ду­ма­ла! Се во­но, жит­тя людське, се во­но й є: тер­пи-терпи, на­дiй­сь та спо­дi­вай­ся, - ви­вод­жу Кат­рi.

- Або ще й спо­дi­ван­ку по­кинь та жи­ви со­бi так, як без неї жи­веться! - до­дав Чай­чен­ко. Знав, бач­те, па­ру­бок по­ра­дою втi­ши­ти…

- Розумний не стра­тить на­дiї, - я йо­му: - тре­ба сподiва­тись, жив­ши…

- Поки не зра­дять, - знов мос­тить вiн. А Кат­ря то­дi до йо­го при­гор­ну­ла­ся.

- О, - ка­же, - от­се я те­бе зрад­жу?

Аж i вiн на та­ке лю­бе сло­веч­ко всмiх­нувсь.

- А нам по­ра до­до­му, - на­га­дую, - щоб ча­сом не на­жи­ти нам со­бi ли­шенька!

- Iди, Хи­мо, го­лу­боч­ко! - го­во­рить Кат­ря. - Я ось тiльки ще два сло­ва ска­жу, я те­бе наз­до­же­ну.

А са­ма ме­не ви­во­дить на сте­жеч­ку… Я пiш­ла… Що й каза­ти! Я ще пiд гаєм чи­ма­лу го­дин­ку три­ва­ла тих двох слiв… Та вже доб­ре й те ме­нi, що во­на прий­шла трош­ки спокiй­нiша i ве­се­лi­шая.

Допали кри­ни­цi та бор­жiй, спов­нив­ши вiд­ра, до­до­му по­брались. Нас пе­рест­рiв батько.

- А до якої се кри­ни­цi хо­ди­ли? - спи­тав.

- Ми ще й про­гу­ля­ли­ся со­бi тро­хи, - од­ка­зую йо­му. Вiн по­ди­вивсь ме­нi в вi­чi й по­ди­вивсь на доч­ку… А в доч­ки сльози хви­лю­ють…

- Батенько! - про­мо­ви­ла.

I пi­шов со­бi, на­че вiн не зав­ва­жив i не чув сло­ва її блага­щого…

VII

Час iде, ми­нається; ми жде­мо со­бi кра­що­го, бiд­каємось, стра­хаємось. Батько не зга­дує за Чай­чен­ка.

Зняла ж бу­чу Пи­ли­пи­ха, як виз­на­лась батько­ва по­дiя…

- Як, - ка­же, - як! Та чи ж ти не рiд­на ма­ти своїй ди­ти­нi? Чи не ти страж­да­ла, чи не ти її зго­ду­ва­ла? Не­хай би так ме­не хто зас­ту­вав пе­ред моїм ди­тям! Я - ма­ти, вiльно ме­нi її за ко­го хо­тя вiд­да­ти, чи за па­на, чи за най­ми­та, за то­го, хто ме­нi до впо­до­би.

Та аж то­дi во­на пос­ва­ри­лась з на­шою ма­тiр'ю i дов­го до нас не хо­ди­ла.

А на се­лi ве­сiл­ля ла­дяться та ла­дяться; при­хо­дять до нас, зап­ро­шу­ють. Не гу­лян­ки у Кат­рi в го­ло­вi, та хо­дить, - на­дiя, бач, та­ка: йо­го там по­ба­чить.

Сiї осе­нi i батько наш на всiх ве­сiл­лях гу­ляв… По­мi­чаю я, що Чай­чен­ко став бiльше до Кат­рi при­па­да­ти: то бу­ло по­перiд во­на йо­го шу­ка-шу­ка, по­ки-то вiн уявиться, а то вже сам вiн iї очи­ма на­зо­рить мiж дiв­ча­та­ми i вмис­не то­дi до неї гор­неться, як ста­рий батько тут бу­де, - як би йо­го во­лю мав нех­ту­ва­ти.

"Голубе, го­лу­бе! - ду­маю, - сього то­бi не пе­ре­те­не­ти­ти так, - шко­да й за­хо­ду!.."

Ну, батько нi­чо­го со­бi, - тiльки ди­виться - не на Чайченк­а, а че­рез йо­го го­ло­ву, зго­ри…

А Чай­чи­ха й на­ша ма­ти си­дять, от мов тi го­луб­ки си­вi, що ба­чать, як їх гнiз­деч­ко роз­но­ша­ють…

На од­но­му ве­сiл­лi Чай­чен­ко вже над­то всмi­ливсь: од Ка­трi ма­ло що i одс­ту­пає… Ма­ти вже у та­кiй три­во­зi бу­ла, що за­бу­ла й мо­ло­дих при­вi­та­ти.

Перш усiх гос­тей наш батько поб­равсь до­до­му i нам зве­лiв схо­дить; а ще са­ме гу­лян­ня; са­мi тан­цi… пiш­ли ми до­дому; пiш­ла Кат­ря пла­чу­чи.

- Не плач, Кат­ре! Що по­мо­жеться? - вмов­ляю.

- То що? Я пла­чу, а все я щас­ли­ва! Щас­ли­ва, щас­ли­ва! Вiн ме­не лю­бить, i я йо­го лю­би­ти­му, по­ки мо­го жит­тя… не­хай батько знає! Хоч го­рюю, - я щас­ли­ва - не­хай i те знае!

- Катре! Кра­ще бу­де, як батька не гнi­ви­ти; луч­че, ко­ли б Якiв ти­хенько об­хо­див ко­ло йо­го. А то ж який та­лан вам бу­де, як батько не згля­неться… Ува­жай, яка ма­ти смут­на, та й у якiй во­на три­во­зi… Не гор­нись ти вже так до йо­го - i дiв­ча­та смi­яти­муться з те­бе.

- Нехай смi­ються! Я йо­го люб­лю! Я щас­ли­ва!

- А як батько об­ра­зив­ся, - як не пус­тить бiльш по весiл­лях хо­ди­ти - де то­дi Яко­ва по­ба­чиш? Уран­цi вий­ти заборо­няє, уве­че­рi сам две­рi за­ми­кає…

Обсипалася во­на слiзьми ще дрiб­нi­ши­ми.

- А та­ки я щас­ли­ва, - про­мо­ви­ла. - їй же бо­гу моєму, щас­ли­ва!

Перегодом знов нас на ве­сiл­ля про­ха­ли. Мо­же, й не пу­стив би батько, дак ро­ди­чi. Iде­мо ту­ди усi вку­пi, та аж нас ули­ця ши­ро­ка тис­не… При­хо­ди­мо. Зирк-зирк по ха­тi, по кiм­на­тi, по усiх кут­ках i за­кут­ках - бiг­ма Чай­чен­ка.

- Ще ра­но, ще вiн прий­де! - ка­же Кат­ря. Жде­мо та дожи­даємо - не­ма. Вже пiз­но ус­ту­пи­ла ста­ра Чай­чи­ха. Кат­ря тiль­ки її зус­пi­ла, ураз опи­ни­лась бi­ля своєї ма­ми: знає, що Чай­чи­ха вже не ми­не. Чи Чай­чи­ха не оба­чи­ла - сi­ла во­на со­бi од­да­лiк. На­ша ма­ти са­ма до неї доб­ра­лась - сi­ла. Си­дять мовч­ки. I Чай­чи­ха i на­ша ма­ти нес­по­кiй­нi, ба­чу. От мов i хо­чуть спи­та­тись, та не зва­жуться; хо­чуть го­во­ри­ти, та не змiр­ку­ються. А Кат­ря так i ки­пить у пiд­жо­дi то­му. Знає те на­ша ма­ту­ся, - ди­виться на Чай­чи­ху любенько-жалiбнень­ко,­ а Чай­чи­ха на свiй по­яс дог­ля­дається та й ка­же:

- Якi то те­пер­ки по­яси тчуть, моя го­луб­ко!..

- Чому вiн не прий­шов? Чо­му? - ви­мо­ви­ла Кат­ря са­ма, ма­терi не до­жи­да­ючи - своєї, - чу­жої не со­ром­ля­чись,

- Катре! - до­рiк­ну­ла ма­ти. - Ох! моя ди­ти­но!

А Кат­ря й не чує:

- Чому не прий­шов? Чо­му йо­го не­ма?

- Не знаю, не знаю, моя кра­со! Вiн ка­зав ме­нi - бу­де… : а не­ма!.. Ма­буть, при­ти­чи­на яка… я йо­го пос­пи­таю… я то­бi ска­жу…

Такеньки ста­ра Чай­чи­ха сло­ва­ми мi­шається, i зупиняєть­ся­, i пе­ре­хоп­люється - що 'тсе та­ке?

Далi вже ка­же, що Якiв до­жи­дав яко­гось чо­ло­вi­ка до се­бе, - якiсь во­ли на спро­даж на­хо­дяться… то­го вiн i не прий­шов, ма­буть.

Невзабарi во­на пох­ва­ти­лась до­до­му i пiш­ла.

Ми ще бу­ло по ве­сiл­лях, а Чай­чен­ка - як пiй­ма по­ня­ла - не­ма, нi­де не бу­ває. Ма­ти йо­го хо­дить, i - то во­на ска­же, що вiн нез­ду­жає, то ска­же - до­ма йо­го не­ма. Са­ма во­на жур­на ду­же, а Кат­рю вго­во­ряє:

- Не пе­чалй­ся, ди­ти­но, не по­ча­ли­ся! Пе­рей­де ли­ха годин­а, i го­ре пе­ре­бу­деться, то й по­бе­ре­тесь!

Мати теж Кат­рю свою жа­лує:

- Лучче, до­ню, як вiн не по­па­дається батько­вi на очi - ба­тько не гнi­виться, - а там, мо­же, гос­подь дасть, ста­рий мiй i по­го­диться.

- Нехай же я йо­го по­ба­чу хоч на ма­лу хви­ли­ноч­ку, - бла­гала Кат­ря, - не­хай вiн хоч се­лом прой­де, а я по­див­люсь на йо­го зда­ле­ка!

- Зажди, заж­ди, не мож­на! - од­ма­га­ла­ся Чай­чи­ха.

- Зажди, заж­ди, не мож­на, - про­сить ма­ти. Кат­ря хоч сму­тує, хоч пла­че, а слу­ха - спо­дi­вається доб­ра iще…

Одного дня увiй­шов ста­рий у ха­ту ве­се­лий:

- Чи не бу­де снi­гу, - ка­же, - там та­кi бi­лi хма­ри драг­лють.

Стара, див­ля­чись на йо­го,нас­мi­ли­лась:

- А що, мiй го­лу­бе, - ви­мов­ляє лю­бенько, - що ти ба­чив? Що чув?

- А що я чув? На­шу Кат­рю сва­та­ють.

Тим сло­вом спо­лох­нув нас усiх: хто си­дiв - схо­пив­ся; хто сто­яв - у ку­то­чок гор­нувсь…

- А хто ж сва­тає? Ко­го нам гос­подь по­си­ла? - пи­тає ма­ти, лед­ве го­лос зво­дя­чи. Кат­ря бi­ло збi­лi­ла.

- А ста­рий Ше­лях за сво­го си­на Дмит­ра сва­тає. Се же­них! Се не лi­чо­зiр, не прой­дис­вiт який-не­будь, се ха­зяїн доб­рий, що з срiб­но­го куб­ка своїх гос­тей по­час­тує.

- Що з тих куб­кiв, як пов­нi слiз! - мо­вить ма­ти.

- Гм! - Бiльше не ска­зав нi­чо­го, тiльки при­ди­вив­ся на неї пильно. Во­на сльози свої ниш­ком вти­ра­ла - хо­ва­ла.

- Я со­бi б кра­що­го зя­тя сам не шу­кав, - знов батько озвав­ся; на­су­нув шап­ку та й з ха­ти вий­шов.

Мати усi дум­ки прип­ла­ка­ли: "Що йо­го ро­би­ти i що йо­го чи­ни­ти!"