Три долі - Вовчок Марко. Страница 9
Катря аж бiлi руки ламле…
Як на ту ж пеню - i стара Чайчиха не завiдає нас, i Пилипиха сердиться: нiкому поради дати, нiкому розважити… А того любого як запав слiд, то й запав…
Мати почали були Катрю умовляти:
- Покорись батьковi, доню, покорись, дитя моє!
- I ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. - побивається Катря…
- Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у свiтi, його не втечеш, - кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…
- Вiн одцурається? Може, i я його занедбаю! - Та й засмiялася… Хотiла я їй тодi сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що вiн цурається, та жалко менi її стало… I мати за се бiльш нiчого не змовила, - зiтхнула важенько та й стала знов її прохати: "Корись, доню, батьковi!" - "Нехай же я лучче вмру!" Як мати не плакали перед нею: "Або я вмру, або за ним буду!"
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тiєю межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
- Ходiм, - кажу Катрi, - ходiм до Марусi, що нам, що старi посварились - ми того не знаємо; ми собi з нею утрiйзi порадимось.
Маруся сидить - шиє; удови не було дома.
- Марусю! Марусю! - говорить Катря, - прийшла я до тебе свою тугу роздiлити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
- Сядь, Катре, та розкажи, - каже Маруся.
- Батько мене за його не дає, - знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч i батька й матiр то я для його покинула б - не пожалiла… Що менi тсе? Нехай скаже - я за їм на край свiту пiду! Пiду та й не оглянусь разу! Менi нiчого не треба: нехай iншим розкошi, iншим нехай достатки, - менi нехай життя iз ним вкупi!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
- Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
- Марусю! - покликну. - Се ти? Тая покiрлива?..
- Голубко моя! Сестрице! - обiймає її Катря ридаючи. - Ти мене не судиш?
- За що? - стиха питає Маруся. - А ти ж його любиш?
- Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усi нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?
- Я б не покинула.
Я все чую, та вiри не йму.
- Марусе? Чи се ти говориш? - кажу. - А мати твоя якби почула?
- А що ж? Якби я любила, то вже менi нiчого не страшно i нiкого б я не боялася - тiльки того, кого любила…
- Ти моє серце розвеселила, Марусечко! - дякує Катря. - Дуже вже менi було важко… хоч мене нiхто не переумить, та слова тiї мене ображали… Спасибi тобi, Марусенько, галонько!
Маруся їй осмiхнулася.
- Нi за вiщо дякувати, - згомонiла: - я правду свою тобi кажу.
VIII
У першу ж таки недiлю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, - а батько говорить:
- Я собi кращого зятя не жадаю, панове ласкавi! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
- Катренько! - кажу їй тихо, - роздумайся добре! - Вона мов i не чує. Уступила до хати бiла, а смiла, необорная - хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи пiде за Дмитра Шеляха? Та пита вiн якся ласкаво i грiзно…
- Я парубку ганьби не даю i пiти не пiду! - одказала, Катря чисто, як виспiвала.
Поклонилися свати, - тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов i собi з хати…
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увiйде - не оглянеться; хто озветься - не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. I матерi його не видно… Вже Катря сама до їх бiгти заривалася - дак мати впиняла.
- Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог iз тобою: роби тодi, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
- Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тiльки пустiть до ного!..
- Нi, не пущу, доню! Я тобi на порозi стану, не попущу йти!.. Не годиться!
- Я втечу од вас! - озивається Катря. - Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолiю!..
- А вiн же як? - iнколи спита її Маруся, слухаючи того нарiкання. - А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки - ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
- Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тiльки б сказав, що менi робити! Нехай вiн мене в огонь пошле - я пiду… Чому ж бо вiн не йде i досi! Хiба вiн мене покине?
- Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч i сходжу до їх.
- Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
- Пiду. Говори, - що сказати?
- Ти скажи - що я пропадаю, що живая гину!
- I нащо отаке йому говорити? Лучче нехай вiн почує, що ти його вiрно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…
- Нехай би вiн знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе вiн кидав, щоб iшов мене одвiдати… батько не знатиме… а хоч дознається, гiрш, мабуть, вже не буде…
- Нащо таке казати, Катре? - знов їй Маруся. - Хiба ж йому й так не важко?
- Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…
Того ж таки дня Маруся каже:
- Пiду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, - вона запитала:
- Чого се ти у Любчики?
- Пiду, мамо, прогуляюся.
- Iди, доню. - Сама її за ворота провела та тодi вже услiд, схаменулась, покрикнула: - Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала - коли прийде; перейняли ми її ще на дорозi.
- А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
- Треба тобi, Катре, ще потривати… - каже Маруся.
- Вже несила моя тривати! Так вiн не прийде? Пощо ж i ходила? Чому вiн не прийде? Що казав?
- Дуже вiн печаловитий щось, - говорить Маруся.
- Печаловитий? - покрикне Катря. - Коханий мiй! - Сама так слiзьми й розлилася.
- Я пiду до його сама, - пiду - хоч нехай мене потiм киву замучать, - я пiду!
- Вiн велiв, щоб ти не приходила…
- Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хiба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть менi за плечима по ому?
- Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вiрно, то послухаєш.
- Авжеж я його послухаю!..
I довго вона по тому словi своєму плакала - сидячи край дороги.
Тiльки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очi спустить, то щось у думцi має собi… Як вилучилася менi годинка, нишком побiгла сама до неї.
- Марусе! - кажу, - щось менi той Чайченко не певен!
- Як то? - питає.
- Не любить вiн Катрi щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
- Та я не знаю, Химо! - одкаже менi, роздумуючись.
- А я дак знаю, що ти Катрi розказала не все. Аже не все?
- Нi, не все.
- Кажи ж менi усе.
- Та нiчого, Химо! Я що там чула, од Катрi не потаїла, й се, бач, в мене мої думки…