За золотом Нестора Махна - Скрипник Олександр Васильович. Страница 23

Він узяв браслет, ледве застебнув його і відвів руку, щоб подивитися на це диво збоку. На його великій, жилавій, засмаглій руці на фоні здоровенного кулака, збитих до крові під час ремонту машини пальців з почорнілими нігтями коштовна прикраса виглядала якось неприродно, навіть смішно.

— Що, не підходить? — з іронією запитав Спектор.

— Ні, розмір не мій, — вловивши жартівливий тон, відповів водій.

Повернувши все на місце, коробку закрили. Спектор сам підняв її і спробував приблизно визначити вагу.

— З коробкою кілограмів двадцять буде, — підсумував він. — Але тут одна коробка майже половину затягне.

Поставили її в машину, швидко загорнули яму і рушили назад. Надвечір були вже у Катеринославі. Говлич був задоволений результатами поїздки чи не найбільше від усіх. Він відразу зателефонував у Київ і доповів про знахідку. Потім вони зачинилися зі Спектором у кабінеті і почали обговорювати план майбутніх дій. Дізнавшись про зміст останньої розмови начальника з Лепетченком, Марк запропонував:

— Якщо він все одно прямуватиме до Умані, то можна буде організувати нам перехід кордону в районі Волочиська. Це там недалеко. Я особисто знаю начальника Волочиського прикордонного загону Генріха Люшкова. Він раніше разом зі мною в Одеському губернському відділі ЧК працював, і ми з ним товаришували. А щоб золото не потрапило за кордон, я придумав одну хитру комбінацію. Я нібито домовлюся з контрабандистами, в ролі яких виступатимуть наші люди, про переправу через кордон. А вони розіграють з себе бандитів: відберуть у нас в останній момент, уже по той бік кордону, наші речі, в тому числі й золото, а самі втечуть.

Говлич на мить замислився, аналізуючи пропозицію.

— А це ідея, — сказав він після паузи. — Потрібно лише добре продумати всі деталі, щоб не виникло непередбачених ситуацій. Бо якщо золото потрапить за кордон, із нас тут голови познімають.

— Я розумію, — погодився Спектор. — Але це, як на мене, найкращий вихід із ситуації.

— Гаразд, я переговорю з керівництвом у Харкові, — підсумував Говлич, — а потім будемо діяти далі.

— Тепер мені потрібно побачитися з Лепетченком, — нагадав Спектор.

— Це ми елементарно влаштуємо. Завтра я його викличу до себе і попрошу, щоб його потримали у приймальні. А ти в цей час нібито випадково зайдеш, щоб поставити печатку в документах перед від’їздом до Одеси. Підійдеш до нього попрощатися, шепнеш, що золото вже в тебе і домовишся про зустріч на вокзалі.

— Тобто, завтра ми з ним маємо вирушити до Умані? — перепитав Спектор.

— Так, завтра. Не будемо гаяти часу. Зараз я зв’яжуся з Харковом і, якщо наш план схвалять, відразу надішлю відповідні вказівки в Умань і Волочиськ, щоб готувалися до проведення операції.

Підступна акція «контрабандистів»

Лепетченко ще раз перечитував листа для Махна, коли за ним прийшли. Прямуючи коридорами, він уважно роздивлявся по боках, чи не зустріне десь Спектора. Він із занепокоєнням думав про те, що його ось так ще деякий час протримають у камері, потім відправлять в Умань, і він не матиме змоги зустрітися з Марком. «А що, коли Спектор вирішив перехитрити і мене, і ГПУ? — ставив він перед собою найнеймовірніші запитання. — Забере золото собі і спокійно поїде у свою Одесу. Адже впевнений, що я нікому про нашу змову не розповім, бо інакше мене у ГПУ так притиснуть! І вже будь-якими методами вибиватимуть інформацію про місця схованок».

З такими невеселими думками Лепетченко зайшов до приймальні, де йому наказали почекати, поки заступник начальника звільниться. Хвилин через десять із кабінету вийшов Говлич з якимось чоловіком. Побачивши Лепетченка, він сказав йому, що скоро повернеться, а потім звернувся до чергового:

— Зв’яжіться з Леоновим, нехай він занесе документи на Лепетченка. Ми сьогодні його відпускаємо.

Іван навіть не здогадувався, що з ним чекісти ведуть звичайну оперативну гру і що ця фраза була сказана не випадково. Тільки-но він зрадів від щойно почутого, до приймальні зайшов Спектор.

— О, привіт, Іване, — вдаючи здивування, мовив він. — Що це ти тут сидиш?

— Та ось викликали, чекаю.

— Зараз я зроблю відмітку у документах про від’їзд, — навмисне голосно говорив Спектор, — і побалакаємо.

Він дістав якісь папери і направився до чергового. Потім підійшов до Лепетченка і крадькома підморгнув йому, мовляв, усе гаразд.

— Сьогодні від’їжджаю одеським поїздом додому, — продовжив він.

— Мене сьогодні теж, начальник щойно сказав, відпускають, — мовив Іван.

— А куди ти поїдеш? У Гуляй-Поле?

— Ні, спочатку в Умань, до дружини Черняка. Через неї передам, що нічого не знайшов.

— А я все, що треба, знайшов, — пошепки, скоса поглядаючи по боках, швидко мовив Спектор. — Побачимося на вокзалі перед відходом поїзда. Тільки до мене не підходь, сядемо у різні вагони, потім зустрінемося.

В цей час до приймальні повернувся Говлич.

— Бувай здоров, — потискуючи Лепетченкові на прощання руку, вже голосно сказав Спектор. — Можливо, ще колись побачимось.

— Їдеш до Одеси? — запитав його Говлич.

— Так, сьогодні повертаюся. Відпочину трішки, якраз обіцяли відпустку дати.

— Тоді щасливої дороги!

— До побачення.

Спектор покинув приймальню і попрямував коридором до сходів. А Говлич разом із Лепетченком зайшли до кабінету.

— Написав листа для Махна? — відразу запитав Говлич.

— Написав, — Лепетченко подав складений вчетверо аркуш.

Говлич уважно його прочитав, поклав у конверт і заклеїв. Потім ще деякий час про щось розмірковував. Нарешті промовив:

— Все вірно написав. Зараз принесуть твої документи і можеш відправлятися в Умань. Там скажеш дружині Черняка, що після повернення до Гуляй-Поля відразу напишеш їй листа із своєю адресою і будеш чекати звісток від Махна. А сам, як тільки з’явишся у Гуляй-Полі і поселишся, відміться в Олександрівському окружному відділі ГПУ. Ми їх про все попередимо. І не сподівайся нас десь обманути. Зрозумів?

— Зрозумів.

Покинувши приміщення ГПУ, Лепетченко, не поспішаючи, направився до залізничного вокзалу. Йому ще не вірилося, що все так легко закінчилося, тому він автоматично кілька разів озирався, щоб пересвідчитися, чи не супроводжує його хтось із чекістів. Але позаду не було видно нікого з тих, хто міг би претендувати на належність до цієї грізної організації. На закохану парочку молодят, котрі про щось весело гомоніли між собою, прямуючи на деякій відстані, та на чоловіка з торбою по той бік вулиці, схожого на приїжджого селянина, Лепетченко навіть не звернув уваги. А саме вони пильно стежили за кожним його кроком. «Молодята» мали завдання вести його до вокзалу, а «селянин» — супроводжувати в поїзді до того момента, як Іван зустрінеться зі Спектором.

Діставшись вокзалу, Іван відразу купив квиток і став чекати. Йому не терпілося поговорити зі Спектором, розпитати його про знахідку і пересвідчитися, що Марк відкопав саме те золото, яке він колись власноручно пакував і ховав. Час швидко спливав, а він все не з’являвся. За десять хвилин до відходу поїзда Лепетченко вже почав нервувати. Він вийшов на перон і уважно роздивлявся по боках в сподіванні побачити серед від’їжджаючих знайому фігуру Спектора. Нарешті він його таки угледів і поспішив назустріч. Але Марк непомітним жестом зупинив його, розвернувся і попрямував на посадку до вагона. У руці він тримав невелику валізу, яка видавалась важкуватою. Поглядом прикипівши до неї, Лепетченко ледве переводив подих від хвилювання і стримував себе, щоб не бігти. Він проминув вагон, у який зайшов Спектор, сів у наступний і став чекати. Поїзд вже чверть години як їхав, коли нарешті до Івана з’явився Марк.

— Слава Богу, — з полегшенням промовив Лепетченко, — а то я вже хвилювався і місця собі не знаходив.

— Розслабся і заспокойся, — усміхаючись, сказав Спектор, — бо ти зараз нагадуєш злодія, котрий щось украв і боїться, що його ось-ось схоплять.

— Не знущайся, Марку. Знав би ти, що я пережив і передумав за ці дні, то так би не говорив.