Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 159

Дружини прощалися з чоловіками, заячав Явтушок, залишаючи Прісю з його вилетками — найменшими синами. Голим у дорозі накинули іще чиєсь дитя, зовсім пуцьверінка. Пріся посадовила його на «барана», тримаючи за ніжки. Потім всю дорогу його ніс Явтушок на собі. Все злився ще й на те, що мусить нести, крім власного горя, й чуже в тій останній дорозі. Тепер він поцілував хлопчика у чоло, як рідного, хіба ж дитя в чомусь винне.

— Прощавай, — мовила Пріся, — коли що…

Явтушок заридав. Їх, чоловіків, недаремно засилають до Вознесенія. Або спалять там, або ж розстріляють цієї ночі. Ще коли вибралися за Вавилон, Явтушок бачив, як його хата спалахнула свічкою. Зараз Фабіян повів їх до Вознесенія. Явтушок пробився до нього підтюпцем, взявся за лікоть: «І померти, гади, разом не дадуть». — «Вандали, — відповів філософ. — Що ти з них хочеш». Перепитав: «Не бачу Савки Чибіса?» — «Не було його біля розп'яття. Або втік, або вбили. А цапок ваш був. Шмигонув у коноплі, коли проходили повз Бугів. А ще кажуть, що худобина не має розуму. Аби ще нам такий розум».

Прохолода церкви остудила їм душі, але ж чому нема ні болю, ні подиву в очах богів, адже байдужість впала на людей звідусіль, де шукали вони співчуття? Потім за ними зачинили браму — як легко й просто перетворити храм на в'язницю, адже більшість, за винятком хіба що філософа, вчащали до цієї церкви, били тут поклони, шепотіли молитви, дослухались благоговійно до хорів — нині ж попадали попід стінами, забувши Бога й забуті Богом. Явтушок востаннє тут був на пасхальну всеношну — освячував паску з власного іще поля. Тоді в церкві пахло душами померлих, що злітаються сюди щоразу з цвинтарських помешкань, потом орачів, які щойно виступили з ріллі й принесли сюди земну правічність, а загалом тоді пахло тут великою перенаселеністю світу, який нагадуватиме колись церкву на пасхальну вечерню. Перед тим як приступити до освячення хліба, біскуп кам'янець–подільський (він прибув на одну службу) казав чудові слова про хліб: «Все буде — машини, електростанції, міста на морі й навіть під морем, але довічним світильником життя залишиться хліб». Явтушок торкнувся пучками пальців ризи біскупа, коли той освячував паски у кошиках та у вузликах, зачепив нігтем золоту нитку й під сміх віруючих ледве одірвався од ризи біскупа. Потім та нитка соталася усі кілометри, коли повертався до Вавилона, аж он воно яка то була прикмета — повернутись до цього храму, але в ролі заложника, смертника. Якби не зачепив тоді тієї нитки, то, може, всього цього й не сталося б. Зараз тихцем переповів про те Фабіянові. А той: «Все життя людина має остерігатись поганих прикмет і обрізувати нігті, коли вибирається до храму, аби не виторочити ненароком золоту нитку з ризи біскупа, бо то не так гріх, як сміх».

У Вознесенії вікна високо, й ніяк дістатися до них, щоб побачити, що діється у Спасі: яка варта, який нагляд. Бо слов'янська душа так облаштована, що тільки опиняється в тюрмі, то відразу ж думає про втечу. На майдані запрацювали сокири — безліч сокир, — будували шибениці. «Майструють», — сказав Фабіян.

Глинськ прокинувся вдосвіта, як тільки на стінах зафосфорилися очі богів. Явтушок, вимучений, спав на підлозі, згорнувшись калачиком. Промінь упав з високого вікна на його червоні ноги й добирався вже до обличчя, то Явтушок піймав його й відкинув, ніби золоту нитку біскупа.

На майдані шикувались жандарми й поліцаї, чути було німецькі команди, потім голос Месмера про непереможність рейху, про провидіння й геній фюрера. Тоді когось вивели з будинку гестапо. Потім іще команда, й далі військовим кроком йшли сюди, до Вознесенія, зупинились перед брамою. Фабіян розбудив Явтушка, той зірвався, мов ошпарений. Жандарм розчинив браму, став у рамі дверей, показав на майдан: «Бістро!»

Явтушок спробував сховатися в церкві, кинувся був за врата, але поліцай з Овечого знайшов його там, вивів за шиворот з церкви. Зі Спаса виступили жінки й діти. Під шибеницею стояла Варя Шатрова.

Стояла незрушно, наче не признала Вавилона, дивилася на біснування стрижів над виспою.

Варі наказали стати на ослін під мотузкою. Там чекав її кат в білих рукавичках, вже немолодий, худорлявий гестапівець. Він заніс петлю над Варею, накинув на шию, затяг. Тоді зіскочив з ослона, дав їй якусь мить на прощання зі світом. Варя поправила мотузку й тоді знайшла когось у натовпі, на лівій щоці заіскрилась сльоза.

«Прощайте…» — прошепотіла Варя. У неї загубився голос, очі ще когось шукали по натовпу. Вона щось казала, але голосу не було. Месмер подав знак катові. Той ударом ноги вибив з–під Варі ослін на білому помості.

Тоді два гестапівці вивели на поміст Шварца на дерев'янці, зарослого, чорного, у закривавленій сорочці. Показали йому на ослін. Він спробував був забратись на нього, перекинув ослін, сам звалився на поміст. Його підвели, допомогли стати на ослін, все той же кат у білих рукавичках накинув йому петлю на шию. Шварц пошукав у натовпі Фабіяна, посміхнувся, попрощався ледь помітним кивком голови, не проронив ні слова. Хтось заплакав у натовпі — жіночий плач, у Шварца тут, у Глинську, була старенька дружина, напевне, вона й заплакала. Месмер подав знак, і все повторилося. Забилася у конвульсії єдина нога. А до дерев'янки підійшов гестапівець з молоточком і фанеркою, дістав з зубів гвіздка й прибив ним фанерку до дерев'янки. На фанерці було написано: «Австрійський собака».

— Тепер ідіть до свого Вавилона і згиньте там! Усі гиньте! — закричав Месмер, проклинаючи їх услід.

Матір Мальвину підібрали по дорозі (іще з кількома вбитими), принесли до Вавилона й поховали біля Орфея Кожушного.

Вавилоняни трималися своїх згарищ, своїх льохів, своїх стежинок до конопель та до річки. Не було й дня, щоб Фабіян не провідував потерпілих, підбадьорював їх, кликав до життя. Він все водив свою невеличку «депутацію» (Савку й цапа) по Вавилону. Бачачи обмерлі та чорні згарища, над якими все ще стояв чад, Фабіян часто потайки плакав. Савка Чибіс присоромлював його, чи ж гоже великому філософу показувати себе тонкосльозим на людях, на що Фабіян відповідав: «Я єсьм людина, Савко».

Щоб бодай трохи забутися й перенестись душею до іншого світу, він читав для них вечорами «Пана Тадеуша» в оригіналі. Цапкові спалося під те читання чудово, непокоїла все ж одна заковика, що з деяких пір засіла в ньому: а чи не іноземець, бува, й сам його господар? Справжній вавилонянин має триматися свого. Вранці, коли вони знову виходили на Вавилон усі троє, цапок бачив, як люди горнуться до його господаря в цій біді, то відчував, що вони мають в його особі не абиякого, а великого мужа і втішальника; у нього з'являлося почуття, близьке до обожнення. Але воно тривало в його душі лише якусь мить.

…Вдосвіта почався обстріл Вавилона. Зі сходу били з важких гармат, били здалеку, бо самих пострілів не було чути, зате тут Вавилон здригався, як у пропасниці. Горіли вавилонські стайні, в яких німці влаштували нічліжку, остаточно було розбите й зрівняне з землею «дворянське гніздо» Чапличів, снаряди рвалися вже ближче до Татарських валів, примусили філософа і цапа залишити хатину й перебратися на кладовище, до родинного склепу Тисевичів. Фабіян вдався до того, щоб, на випадок смерті, аби тут–таки і бути похованим. Цапка він вигнав зі склепу, той з переляку жував повітря і поводився не так достойно, як поводив би себе за таких обставин його батько — цап Фабіян. Цапок стояв біля склепу із заплющеними зі страху очима, а його господар лежав на білому саркофазі когось із Тисевичів. Лежав горілиць, налаштувавшись до смерті.

Та ось склеп почали заповнювати жінки в чорному, чоловіки, діти — Фабіян розумів, що це йому ввижається на цвинтарі, але з подивом розглядав їх, наче живих, вони й товпилися, наче живі, — всі ті, кого він за цю війну поховав тут, але диво дивне — не міг віднайти у тому мовчазному натовпі Сташка. Може, якоїсь ночі Мальва переховала його ближче до себе, в Зелені Млини? Питається у Зінгерки, хто–хто, а вона мала б знати, де нині душа її онука, але та — ні пари з уст, стоїть, самими очима благає його про щось. Це була мить, коли Фабіян повірив у воскресіння, зачув чи, точніше, відгадав благання воскреслих: «Веди нас до наших убивць. Настав час суду, час визволення, час розплати…» — «Дайте ж вийти», — сказав Левко Хоробрий, встаючи з саркофага. Ті розступилися, і коли він вийшов зі склепу, то перше, що побачив — убивць…