Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 158
Іде поїзд, сипле іскрами в ніч, перетинає всі Зелені Млини з кінця в кінець, засвічує вікна клубу, й потім ще довго відлунює стук коліс у скронях. «Це місто?» — «Ні, це село». — «А чому ж тут ходять поїзди?» — «От морока тобі з тими поїздами! — сердиться Мальва. — Хай собі ходять…»
Ніч така, що неба не видно, звідкіля лишень беруться отакі ночі, Мальва пильнує за отим меншеньким, щоб не відбилось. Ось не можемо знайти школу, а Римці конче все треба знати. Біля клубу чути чиїсь команди — не німецькі, але різкі, короткі, напевне, військові — мимоволі зупиняюсь: який ще народ прийшов у Зелені Млини, крім нас? Діти попадали, наче їх могли звідтіля побачити. «Вставайте! Це вже зовсім поруч». Мальва шепоче мені: «Прийшли прямо в пастку… І школи чортма. Може, зруйнували її?» — «Тоді була…» І раптом вогник. Зблимнув і погас. «Он вона, он!»
Стоїть. І шкільна сторожка, й школа. Вітер шарудить у саду опалим листям. Заходимо у подвір'я, в сторожці задзяволів песик, дрібненько так, «дошкільня», а тут діти збились в гурток, стоять, чекають, наша нерішучість їх всю дорогу насторожувала, присмучувала, коли раптом хтось з них: «Скрипка!» — «Яка скрипка? Не вигадуй. То он листя в саду». — «Скрипка! Хіба не чуєте?» — «То у нього в голові грає…» Та досить було замовкнути песику у сторожці, як всі ми вже вчули її: грає. Кажу Мальві: «Лель Лелькович уже тут. Ідіть, стукайте, може, він не впізнає».
Пішла до причільного ґанку, постукалась у двері, якось нервово, могла б і спокійніше.
«Хто там?»
«Мені Леля Лельковича…»
«А хто? Хто?»
«Яка різниця вам?.. Це ви, Яремо?»
«Ну я… Ідіть на ті двері».
«На які це?»
«На головні. Ці забиті…»
Мальва йде на центральні. Довго стоїть там. Нема ні Яреми, нема нікого. Мальва стоїть, а я тут з дітьми, сонними, висотаними, ось–ось попадають. Чути, як Ярема шкутильгає десь там всередині по довгому коридору, врешті повертає ключа у дверях, виходить на східці. Нахиляється так, що страшно стало за Мальву, не може впізнати…
«Забули вже. Мальва Кожушна».
«О! Яка гостя! А казали…»
«Я не сама», — перебила його Мальва.
«Ну, певно, куди ж у таку ніч одній. Заходьте! Хто там ще?»
Школа! Хтось наче підмінив дітей, вдихнув у них силу, прогнав сон і втому. Наввипередки, мерщій, мерщій, Ярема не встиг навіть роззирнутись, як вони всі вже там, у коридорі. «Тут і побудьте», — сказала їм Мальва, а ми йдемо за Яремою наосліп. І як він ото в темноті може ступати такими велетенськими кроками? Відчиняє двері до світла, пропускає Мальву, мене, заходить сам. Мальва стоїть, не може зрушити з місця, мовчить, і я поруч мовчу, розуміючи її, бо ж якесь дивне почуття охопило мене: ось він, десятий….
Лель Лелькович стояв на милицях, ще свіжих, не затертих, з одною ногою у чоботі з жовтого хрому, друга холоша, підігнута вище коліна, була заправлена за пояс, з білої сорочки стриміла худа шия, обличчя також худорляве, загострене, й лише очі та тиха усмішка нагадували того колишнього Леля Лельковича.
— Ну, проходьте, проходьте… — Найтривкіше, напевне, в людини голос — все той же лагідний, низький, з ледь вловимим прононсом.
Мальва підійшла до нього, розцілувались вони, а я все стояв (учень перед своїм давнім учителем історії), не знав, як мені бути, як привітатись, доки вчитель сам ступив милицями крок у мій бік:
— А це ж хто?
— Валах, — сказала Мальва. — Вавилонський. Колись «бісеня» йому припало з короваю…
— А! Мене, мене, текел, перес… — І розсміявся, щиро, по–доброму, як можуть лише вчителі з недолугості своїх колишніх учнів. І я розсміявся, а за мною і Мальва, може, з радості, що ми тут, що ми таки дійшли сюди, а може, то був сміх, яким люди тамують горе, гіркоту долі. Лише Ярема був якийсь урочистий, тихий, помітно стривожений чи все ще вражений з нашої появи, сказав Лелю Лельковичу: «Там — діти…» Якось винувато спитав:
— Чиї діти?
— Наші, наші, Лелю Лельковичу. Вавилонські…
— Де вони? Кличте їх! — наказав Яремі вже тоном директора.
Ярема вийшов. А тут, на столі, скрипочка із смичком, Сильвестрова, певна річ. Доки ми йшли через головний ґанок, Сильвестр, напевне, вислизнув через ті двері, «забиті», та, певно, й не один вислизнув, про це свідчать кинуті стільці.
— А Москва стоїть… — каже Лель Лелькович.
— Ці везуть і везуть поранених. Там випали сніги. А ми тут південніше… Якась довга осінь, ще не було такої…
— А що за народ тепер тут?
— Мадяри. Тих погнали на фронт…
Повернувся Ярема: поснули діти. Лель Лелькович показує Яремі на карбідку, той бере світильник зі стола, йдемо всі за ним в коридор, діти на підлозі наче побиті, Лель Лелькович стоїть над ними на милицях, каже Яремі, щоб вніс соломи до кабінету й ряденця якісь, прийшли ж бо до школи, а не куди–небудь. Що вони про нас подумають?.. Іду з Яремою до стіжечка, потім по ряденця у сторожку, песик дзяволить, дзяволить, через Зелені Млини знову йде поїзд — у зворотний бік, на схід, важко йде, долає підйом. «З танками», — каже Ярема десь з–під білої в'язки…
Вдосвіта випав сніг, настає зима, курить сторожка перехнябленим комином, Ярема готує сніданок — для всіх, а за стіною вже постукує милицями Лель Лелькович, виходить через свій ґанок на подвір'я, у білому кожушку, в шапці, гукає Ярему. Ярема біжить до хліва, виводить коня, білого старого коня, допомагає Лелю Лельковичу забратись на нього й, одібравши милиці, чекає, чи верхівець не впаде. «Мальво, Мальво!» До вікна підбігає Мальва, бачить вершника, той саме виїздить з подвір'я, помітно зачудована ним, поїхав прилаштовувати дітей на зиму, а по зимі стане видніше, як воно буде.
Це той Лель Лелькович, який стільки років витанцьовував у клубі з однаковим хистом і щонайпшаркіші і щонайграціозніші танки лемків. Повернувшись, він сказав, що ніхто йому не посмів відмовити, що якось вже ми тут гуртом дамо раду і дітям, і собі. Мальва не могла стриматись, підійшла до нього, заплакала… Я згадав шкільну молотарку, все оте пригадалося, що знав про них, і нишком подумав, що якби життя дослухалось людей, підкорялося їм, то вони з'єдналися б у великий союз вже давно, іще того незабутнього літа, коли я все тут порівнював з нашим безсмертним Вавилоном.
Весь день заложників гнали до Глинська. Напівміфічні вавилонські бабусі замикали той похід у смерть, а за ними з роздертими спекою пащами душились в ошийниках вівчарки кольору пилюки, яку здіймав над собою натовп. Деякі бабусі не витримували, падали на коліна, зводили до неба руки, жилаві й темні, як земля, і тоді постріл примушував озиратись увесь натовп, що вже хотів швидше здолати цю останню дорогу. Що ближче до Глинська, то частіше лунали ті поодинокі постріли, й поволі натовп звик до них, передні не озирались, місили гарячу куряву літа, задихаючись у ній. Ні вітерця в полі. Курява посувалася разом з ними, разом з ними і вповзла до Глинська. Йшли по головній вулиці, гаряче каміння бруківки обпікало дітям ноги, тому всі, хто босий — і жінки, й діти, — пробували виступати на обочину, але жандарми заганяли їх назад на бруківку, весь гурт наддав кроку, пішов шпаркшіе — босі обганяли взутих. На ґанку колишнього будинку райкому обвис прапор — здалеку це так нагадувало минуле, та ледь шелеснув вітерець з Південного Бугу, заграв шовком, Фабіян загледів на прапорі свастику — в будинку розмістився гебітскомісаріат, оточивши себе зусебіч високим колючим дротом. Сам будинок, однак, не був занедбаний, його підбілено, а ґанок пофарбовано у сірий колір.
Натовп зупинили неподалік, на ярмарковому майдані. Діти попадали на бруківку, вимиту напередодні в'язнями, матері заходилися годувати немовлят.
З будинку вийшов Месмер у супроводі перекладачки — юної, ставної, з цупкою косою на голові — на німецький лад. Щось сказав перекладачці, і її прокурений тенорок оголосив людям майже якось відсторонено, ніби без неї: «Чоловіки — до Вознесенія. Жінки й діти — до Спаса. Так наказав пан Месмер». Сам він підтвердив це кивком голови.