Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 71

Пересилаю тобі лист Іванни, прийшов на райком невдовзі, як ти поїхав від нас, не знаю, що там у ньому, а Гапочка напевне прочитав, бо конверт побував над парою… Привіт ще тобі од Варі. Якось зайшла сюди, в райком, розпитувала про тебе. Сказав я їй, що ти поїхав у Лебедин, а вона: «Той Лебедин, напевне, білий?» Кажу, що не знаю, не бував там. Але ось так ненароком ми вигадали для тебе Білий Лебедин. І тепер все мені видає, що ти не в тому реальному, а в якомусь Білому Лебедині. Варя чудова, я б охоче перебрався до неї, якби мій друг з Білого Лебедина не побував у її квартирантах до мене. І чи ж не я дорікав його за те? Хо–хо–хо!.. Повертаюсь із колгоспів пізно, стелю на просидженому дивані, лягаю спати без вечері, а вдосвіта вже на ногах, у дорозі. Либонь, нема необлаштованіших людей за нас, комуністів, і це, мабуть, триватиме ще довго, бо ніхто так не вміє ускладнювати своє життя, як ми. А колесо твоє крутиться під корчмою. Саму корчму я прикрив на час сівби, щоб не тремтіли руки у сівачів. Тепер і самому повечеряти ніде. І скупатись ніде. Вода у Бузі холодна–холодна. То правда, що ти навіть взимку мився у Бузі, мав там свою ополонку?»

А ще про Мальву писав, скупо, як про чужу…

Мальва живе в його кімнаті, їздить на його коні, править комуною. Горить молоко в матері, то Мальва в полі, не сходячи з коня, зціджує його, а сина доглядає стара Кожушна. Як потепліло, виносить його у ночвах на гойдалку й колише над прірвою. Немовля зовсім одвикло од хатньої колиски. Не інакше, як стара заповзялась виколихати з нього нового поета для комуни. Казано ж, старе — що мале. Та коли співають вавилонські півні, дитя впивається у той спів очицями. Радіє стара, прецінь з того, що Мальва її не безплідна, як подейкували, нехай запізно, а знайшлося у неї дитя. Отож і виносить його почванитись перед плодючим Вавилоном.

Коли Синиця заночовує в райкомі, то бачить Варю, та ходить повз райком на роботу. Раненько йде, Глинськ тільки–но пробуджується. У білих туфлях і в білому костюмі з отого найтоншого домотканого полотна (тринадцятка) й вибіленого–вибіленого. Либонь, у Глинську є гарні кравчині, бо костюм пошитий зі смаком, до талії, надає постаті тієї доброї стриманої граціозності, де поруч простота і скромність. З деяких пір Глинськ не терпить непманського фанфаронства в одежі, ба навіть у жіночій. Спостерігаючи за нею, Клим Іванович тримається поодаль од вікна (воно ж бо відчинене), але Варя й при цих застереженнях ніби відчуває на собі його погляд й ані разу не пройде, щоб не глянути на вікно. Посміхнеться в душі — колись вона мала звичку посилати у те вікно ледь помітне вітання. Клим Іванович про це не знає, лише здогадується, що так могло бути, і щоразу ловить себе на тому, що йому бракує зараз бодай ось такого вітання цієї жінки. Хто вигадав, що йому не можна закохатися у Варю Шатрову через такі й такі перестороги? Він–бо сам і вигадав… Ніде не написано для нього цих пересторог.

І ось одного ранку, всупереч усім своїм поглядам на це, він дозволив собі кричущу, як він гадав, непристойність: виставив Клима Синицю у вікні, півторарукого, обвітреного, жаркуватого й, мабуть, не такого вже й байдужого до цієї жінки. І ніякісінької уваги з її боку. Варя пройшла так, наче нікого не існувало поблизу, наче білі спалахи райкомівського бузку цієї ночі з'явилися не для неї, він ледве стримав Клима Синицю, щоб той не прорік своє «здрастуйте!» навздогінці, коли вона вже пройшла. Повторення чогось подібного могло б угамувати його назавше, тому він рішуче відмовився від отого стовбичення у вікні, а буквально наступного ранку вийшов з хвіртки Варі назустріч, зупинив її, привітався й викликався провести її до самої лікарні, хоч це йти ледве не через весь Глинськ.

— В райкомі зацвів білий бузок…

— Я помітила… Вчора зацвів. Цього року на тиждень раніше.

— Уже котрий ранок я бачу вас…

— І що? Хіба це так важливо для вас?

— Як вам сказати?.. Спочатку я не надавав цьому значення. Мало що може заснуватися в душі, коли вікно відчинене, а над Глинськом всю ніч кричать журавлі. Але мені стало необхідно бачити вас. Ні, я щось не те кажу, зовсім не те… Ті хвилини, коли ви проходите повз райком, залишаються зі мною на весь день. Ви тільки не гнівайтесь…

— І вам не страшно говорити таке Варі Шатровій? Колишній дружині…

— Варю, не треба про це, я все знаю. Від того справді важко звільнитись.

— Уже дванадцять років… — Варя зупинилась. Шия відкрита, груди також напіввідкриті, золотий медальйон на тихому ластовинні, а під ним камінь, тяж, біль…

І Клим Синиця каже:

— Я не знаю, як це сталося. З Климом Синицею… Та повірте, що він любить вас. Отак просто любить…

— Хто кого любить? — розсміялася Варя.

— Клим Синиця… Себто я. Той, хто раніше не вмів любити. Нікого. Ось яке, Варю, буває з людьми. З людиною… З Климом Синицею…

Йдуть. Не знає, що й казати йому. Так рано… На вулиці… Женуть череду, трублять корови, кричать вівці. Шварц замітає свої цегляні доріжки березовою мітлою на держаку, широко ступає на дерев'янці за віником. Марсіянин іще, напевне, спить. Посміхнулась, згадавши, що їй доведеться його будити. Й мимоволі згадала про Теслю. Вже й зірвалося б: «А як там Білий Лебедин?» Але погамувавши у собі те, голосно, аж чи не надто голосно, привіталася з австрійцем:

— Здрастуйте, Шварце!

— Доброе хутро… Да, да! Чистота! — показав на небо без жодної хмаринки.

— Завтра я їду до Великого Устюга. Везу сина на канікули. Там у нього бабуся. Ця сама Шатрова. Мати його. Вже старенька…

— Великий Устюг… Великий Устюг… Це десь на півночі?..

— Так, але літо там гарне. Тоді було…

— Гаразд, я чекатиму. — І потис їй руку.

Бузок відпалахкотів у райкомівському палісаднику, а її все нема та нема з Великого Устюга… Довгоносик напав на буряки, винищував цілі плантації, то Клим Синиця геть звоювався з ним, а подекуди пересіяв буряки вдруге. Але суша, то чекає не дочекається сходів.

А з Білого Лебедина пишуть…

Висіявся нарешті. Яка це була трудна і разом з тим гарна пора. Я сам ходив у сівачах. Бурякові сівалки є, їх настарався іще сахарозаводчик Харитоненко, я бережу їх над усе, бо ж уяви собі, що не стало б цих сівалок, побили б їх, чи що, і ми відразу лишаємось без буряків, без цукру, без цукерочка для дітей. Це була б проти нас найстрашніша диверсія. Отож накажи усім головам ці сівалки почистити після сівби, змастити і поставити в такому місці, щоб ні спалити, ні побити їх було неможливо. У мене їх три, і я бережу їх, як велику цінність. А ось зернових катма, Чубар обіцяв, правда, але поки що сіяли з колобця. Колобець — це така мірка з легкого дерева, а бува і з кори, щось ніби відерце. Насипаєш туди насіння, вішаєш до бока, під правицю, і пішов. Так, певно, сіяли ще древляни і сіверці — тож звідтіля колобець і в Лебедині. У вас там сіють з мішечка, то не те, коли мішечок порожніє, діставати насіння незручно, доводиться уповільнювати крок, порушується весь ритм діла, потім появляються лисини, нерівно виходить, а ще як сівач паршивенький, то і зовсім біда. А колобець — річ просто грандіозна, відшліфована багатьма поколіннями сівачів, легка, зручна, а на випадок дощу накрив капелюхом, і насіння сухе. А нема капелюха — посидів собі, потім встав і гайда. І ось іде двадцять, тридцять чоловік, один за одним, один за одним, і один крок, один змах руки, один подих, і ти серед них — у тому танку сівачів, а попереду сам диригент, дід Хозар, який і робить ті колобці, і сіє з них. Що не змах руки, то сніп, але сипати треба вільно, розмашисто, на повний музичний такт, якби довелось сіяти під музику.

І хоч музики нема, але ти ніби чуєш її, принаймні дід Хозар каже, що він чує музику, бо глухий не засіє поля. От з чого, брат, починаємо, з часів Геродота.

Потім бігаю дивитись на сходи, бачу мої гони, колобець мені трапився завеликий, належав одному велетню, який обсівав з нього усі десять десятин, і досі плече пашить, але ж сходи які! Диво!