Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 72
Починаю орати на пар, заклав уже до плугів сімдесят воликів, також красиве видовище. А чи доводилось тобі ходити у борозні босим? Я ось кілька днів провів з орачами, ходив за плугом босий, ожив, поздоровішав, помолодів, раджу тобі поїхати у Вавилон чи куди, роззутись і день–другий походити за плугом у борозні, саме за волячим плугом. Так обновить душу, як ніде. На другий день просто летіти хочеться… До Варі Шатрової. Як вона там? Чи бачиш її? Чи згадує про М. С? (Про нього тобто, Максима Саковича.)
Оце кілька днів тому прибуло два тракторці, кіровці й один плуг до них. Я пустив їх на пар, один працює вдень, другий — вночі. На нічному працюю сам, катаю хлопчиків — то все мої майбутні трактористи. На другому працює жінка, Харитя, з сусіднього села, чоловік у неї ревнивий, чатує її від наших парубків. Вони безхатні, то я віддав їм половину батькової хати, а половину зайняв сам — тепер це щось ніби тракторна бригада. Чоловік працює у неї причіплювачем, скоро пересяде на мій трактор. Іванна виставила умову: кинути все — і до Краматорська. Чудна! Глинськ я ще міг би залишити. Але Білий Лебедин, як ви його там називаєте… Нізащо! Я буваю впертий, як мій батько. Іванна ж все ще дивиться на мене, як на маленького Теслю. А я за цю весну вигнався, як ніколи. Велич, як і малість людини, міняються від обставин. Привіт Харитону Гапочці, якщо і він читатиме цей лист. Гадаю, що за плакати його знімати не варто, адже ж привласнити їх він не міг… Навіщо?..
Якийсь місяць–другий ми живемо у цій напіврідкій і напівчужій країні, яка так гарно зветься — Зелені Млини, хоч млин тут лише один, паровий, чорний, прокопчений; поволі звикаємо до її по–чудернацькому красивої говірки, тонкощів якої за все життя так і не змогла навчитися наша баба Соломія, та й наш батько швидко відвик од них у Вавилоні; звикаємо до поїздів, що будять нас серед ночі не так своїми гудками, як отим гемонським обертанням коліс — на підйомі поїзди натягуються, мов струни, бринять, паровози чахкають, задихаються, кожного разу мені хочеться встати з долівки, де ми всі спимо покотом на соломі, вибігти й підсобити їм. Коли їх слухаєш уночі, то ввижається, що вони перевозять велетенську Азію до Європи, а бунтівливу Європу до спорожнілої Азії. Вдень ми вибігаємо до них — вдень у них везуть обертанням коліс — на підйомі поїзди натягуються, мов люди, журкуваті, замислені — либонь, для наших країв везуть; вони мають заступити тих, що тліють на кінських поховиськах і будуть вважатися загиблими у великих історичних битвах; везуть корів, прикутих ланцюжками до імпровізованих ясел, різномастих, але священних і недоторканних, як у комуні Клима Синиці; везуть овець насипом, білих і чорних, у тисняві неймовірній, яку здатні видолати лише вівці — одна окотилася в поїзді і тепер стояла над своїм ягнятком у цілковитому розпачі; а ще везуть каміння (навіщо?), везуть кедри, ще не облуплені, з корою, гаубиці, зелені, розчохлені; цілий поїзд новісіньких молотарок; солдатів із протигазами — знову щось тривожне затівається у світі. Пасажирські поїзди обліплені безбілетними селянами в тамбурах, на приступцях і навіть на дахах босяцьких — десь перебули, незабаром жнива, повертаються додому.
Пріся плаче щоночі — тихо, аби не образити Чорногоріє, які прийняли нас як могли, — все то люди добрі, щирі, душу віддали б, але не звикнути нам до їхньої країни, навіть до всього найчудовішого, що в ній є, а в нас такого, може, ніколи й не буде, зате ж усе оте вавилонське тут стало ще дорожчим для нас, без нього ми розтанули б тут, загубилися, вискніли.
Дід давно зачув нашу непогамовну печаль, тугу по рідній домівці, і як тільки заполовіли жита і першим хлібом запахло в цій гостинній країні, він викотив із клуні нашого легендарного візка, що був обносився, розтрясся в дорозі, і пересипав його майже заново, ба знав тепер усі його найменші вади. Звичайно, можна було б випрохати тут і воза з кіньми на кілька днів, але дід був людина горда і далекоглядна. Сказав: недобре повертатися панами туди, звідки пішли злидарями. А щоб візок не так верещав, як тоді, коли йшли сюди, прилаштував до нього невеличку дерев'яну мазницю–відерце і навіть роздобув коломазь, яку лемки вміли варити самі.
Виходити мали затемна, щоб світанок зустріти за селом — поменше свідків, то вже Прісина гордість. Її вмовляли — є вільні хати в Млинах, залишайся, живи. Сам учитель Лука Модестович приходив із нею побесідувати. Вчитель був заодно капельмейстером, то хотів мати в оркестрі кларнетиста не будь–якого, а як він сказав, від Бога. Саме таким виявився Івасько, найстарший Явтушків син. У мене ж учитель не виявив бажаного слуху. «То все Валахи–глушмани винні!» — проклинав я їх, слухаючи, як Івасько грає на кларнеті. І все–таки Пріся не погодилася залишитись заради Іваська. А то чи не Явтушок дарував синові свій слух, свою любов до згуків священних і ніжних. На цілий Вавилон він один приходив до батька послухати кларнета. Либонь, мав у тих згуках не лише розраду, а і потребу. От Івасько і міг би тепер співати для батька, коли б той не одбився від родини…
Всю ніч прощально кричали нам поїзди, а на ранок із степового стану привезли на возі Чорногора. Дід вийшов на перше колгоспівське жито, а заповзятець був великий, то намагався не відстати від молодих, і десь надвечір впав на гонах. З ним привезли на возі і його косу, з'їдену, але з новенькими грабками, які припасував для цих жнив.
Візок наш знову довелося вкотити до клуні. Поховали діда біля цвинтарської кам'янички, вузенькі вікна якої схожі були на бійниці. Зелені Млини ховали на тому місці своїх видатних людей. Виявляється, у цих лемків іще там, у Карпатах, кожне село мало свій невеличкий ніби пантеон. А Вавилон ховає усіх підряд, за віросповіданням, не зважаючи на все інше… В оркестрі Івасько грав на кларнеті, дивуючи лемків високим ладом того наймінорнішого інструмента, а Лука Модестович сказав над Чорногором гарну промову, як учитель і капельмейстер. Нема відданіших людей на світі за вчителів та капельмейстерів.
Тепер нас ніхто не вмовляв залишитися тут. Довідавшись, коли ми виходимо, вчитель прийшов попрощатися, вивів наш візок далеко за село, потім стояв на досвітній дорозі, худорлявий, мудрий, високий, наче хрест на роздоріжжі, а дорога перед нами була пряма, ніби лінійка, якою той добрий учитель бив колись мого батька по долоні за непокірність чи непослухняність. Везли на візку батьків кларнет — учитель наполіг, щоб ми забрали ту річ із собою, для Іваська, і тепер кларнет співатиме нам усю дорогу, всі тридцять п'ять кілометрів…
Дітей за візком наче побільшало. Чи то ми стали одразу доросліші, всі до єдиного босі, всі довгоштаньки, жваві, меткі, дружні, як циганчата. Пріся, гарна, горда, печальна очима своїми, до останнього дня мала надії, що Явтушок повернеться сюди, до діток. Де він, що з ним, живий чи теж помер десь на чужині? Мабуть, зіслали його…
Візок котився легко, сам біг, ми ледве встигали за ним, лопотіли своїми штаненятами. Пріся не взяла коломазі, у маленькому відерці–мазниці, яке дід спеціально змайстрував для нашого візка, їхало кошеня, меншим хотілося будь–що взяти його з собою. Воно всю дорогу спало, згорнувшись калачиком на денці, дурненьке, і гадки не мало, що везуть його у Вавилон…
Десь із півпуті візок почав вищати, котитися дедалі важче й важче. Єдине нас рятувало, що дорога додому здавалася вдвоє коротшою. Ледь одірвались од Райгорода, як уже Овече, ледь минули Овече, як уже Борівка, а там Нова Гребля, а там і комуна, а після неї Абіссінські горби — вавилонська земля.
З комуни зробили колгосп, жнива там у розпалі, стрекочуть жатки, їх крила пірнають в хліб, як весла. Білі лебеді мріяли на озері. А Вавилон так і буде без них. Пролетять над Вавилоном, роз'ятрять душі людські й мандрують по небу в далеч, кудись на північ та на північ, не інакше як на саме Біле море.
В кожному селі нас відмовляли йти далі, давали хату й до хати все: живіть! Тітка Пріся подобалася всім головам і всім бригадирам — не те щоб залицялися, ні, бачачи таку жваву когорту за возиком, а просто чули колись, а тепер могли бачити на власні очі, що вродливіших жінок за вавилонських не знайти на всьому білому світі. Та й їздових скільки біля візка! Всюди бракує їздових…