Лебедина зграя. Зелені Млини - Земляк Василь Сидорович. Страница 73

Пріся тихо заплакала, коли ми викотили наш візок на Абіссінські горби і побачили Вавилон у полуденному мареві, велетенський, рідний, із кладовищем, із вітряками, з палацами білими, хоч то були звичайні собі хатки, густо згромаджені попід Вавилонськими горами. Немає нічого величнішого і нічого прекраснішого поза наш Вавилон, коли до нього повертаєшся з іншої країни, де поїзди ходять з Європи в Азію повз самісіньку дідову хату, де ми залишили доброго батькового вчителя на досвітній дорозі, худорлявого, мудрого, високого, у довжелезній білій сорочці, підперезаній шовковим пояском з двома китичками. У Вавилоні ні в кого нема такого шляхетного плетеного паска, а може, нам просто не траплялося побачити на кому іншому; у Вавилоні нема поїздів, нема сепараторів, які за одну мить відділяють сметану від молока, нема снопов'язалок, легких, мов птахи, що самі косять і самі в'яжуть манільським шпагатом, нема колбуду, в якому щосуботи грає музика і лемки п'ють тиврівське бочкове пиво, від якого піняться вуса; у Вавилоні багато дечого нема, але ж є сам Вавилон, з яким не можуть зрівнятися жодні Зелені Млини, жодне Овече, і навіть сам Глинськ нічого не вартий без Вавилона, бо й Вавилона другого на світі нема, окрім хіба що того, що загинув колись у древній Месопотамії, як ми про теє довідались ще до школи від Левка Хороброго. Людям іноді доводиться пройти і крізь міфи, щоб довоюватися до високого смислу життя.

Вавилон — то велетенські, як сито, хлібини, які випікають у нас; то велетенські пожежі, які спалахують мало не кожні жнива і примушують Вавилон будуватись і молодіти; то Йордань, рівної якій не влаштовують на всьому християнському світі; то веселі, більше розважливі, аніж кровопролитні війни з сусідніми «племенами» — «клебанями», «дохлими мухами», «сарапуками», «капеланами» за їхню пристрасть ховатися в норах і з безліччю інших племен та народів, кращі представники яких, переважно жіночої статі, потім чудово вживалися в самому Вавилоні і плодили дітей для майбутніх світових війн, жорстоких і кровопролитних; то два мудрих Фабіяни, один з яких, Левко Хоробрий, напевне, живе і досі; то височенні чорні вихори, які прилітають із півдня гарячого і розбиваються об Вавилонські гори; то ми, тітка Пріся, наш візок із кошеням у відерці і батьків кларнет на візку.

Пріся напоумлює своїх дітей: не треба, аби знали, що їхнього батька, Явтушка, арештовано в Зелених Млинах. Казати маємо всім, що там його убив поїзд. Пріся додала при цьому для менших, що батько їхній був великий герой і не міг так собі просто померти. Хочуть, нехай вірять, нехай не вірять, але, щоб вороги не тішилися, треба казати їм неправду. «Чому ж ми йдемо до ворогів?» — «Бо то вороги свої, а не чужі». Виплакалась Пріся, перепочила, знову впряглась у візок, і ми залопотіли за нею, такі самі жваві, хоробрі, меткі, дружні та ще й мудрі по–своєму, бачачи, як Вавилон насувається на нас із полуденного марева.

Уже деінде стоять скошені поля, вже виладнувалися на полях полукіпки рівними рядами, шапкасті, стрункі, як царське військо на муштрі, вже видно голови жниць у житі і спини косарів, що йдуть рядком, і спішать підводи, вантажені снопами, а їх кличе не докличеться паровик на току — і знову спалахує ревищем молотарка, яка вигулькнула з–за гори, як предтеча прийдешнього, чогось незвичного, невідомого…

Та ось паровик набрав пари, затрубив весело, як бувало колись у комуні, — то на обід. Усі з поля потяглися сюди — косарі, жниці, діти їхні, над'їхав Лук'ян Соколюк на молоденькому коні, який ще негоден був до сідла, зупинилася молотарка, одкашлявся паровик, почався великий вавилонський обід, під ожередом, у затінку. Кашу варили тут, у вкопаних у землю котлах, а хліб привезла на возі Мальва Кожушна. Вона з Глинська повернулася до Вавилона, то їй доручили вітряки та хліб. Коли підійшла Пріся, Мальва привіталась з нею — як–не–як, рідня, пошукала очима Явтушка в натовпі і не знайшла. Вона ще не знала, що Явтушка «убив поїзд»… А то ще йшли та йшли до обіду — Валахи, купкою, за моїм батьком, Скоромні, в ногу, як один, Безкоровайні, примчав сюди і Рубан.

— З хлібом вас! — вклонялася Пріся на всі боки.

Йшов вітати її Левко Хоробрий, у брилі Явтушковому, певна річ, із косою, грабки на косі вгинасті, беручкі. Ніколи й не думала, що йому пасуватимуть коса і цей бриль жнивовий. Стояла перед ним знічена, поникла, а він усміхався їй із золотих окулярів. Сказав, що хата їхня на місці, і все там майно, і що жити він там не міг, з деяких пір його переслідував Явтушок. Так і живе собі на Татарських валах, один як перст…

Про нас забуто, наче ми і не пройшли тридцять п'ять кілометрів. Ми самі викотили візка на високу Вавилонську гору, оточену маревними замками літа, між якими курилась дорога у безвість. Ось–ось мала починатися в цих благословенних краях пора чорних вихорів, що долітали сюди з Таврії.

Греблею йшов цап Фабіян — воскрес чорт рогатий. Він зупинив нас, пошастав у візку, похитав борідкою і заспішив далі, пішов купатися в мареві полуденному. Він або не впізнав нас, або ж це був не він сам, а один із його синів, — чи ж досить мудрий, щоб носити це безсмертне ім'я?..

Коли ми вкотили візок на рідне подвір'я, то менші попадали на спориш, качалися, раділи, купалися в зеленій купелі, а Івасько дістав кларнет із візка і заграв на ньому те, чого встиг навчити його вчитель у Зелених Млинах. Слухайте, живі і воскреслі! То про вас, то для тебе, мій Вавилоне.

Ще того самого дня Явтушок прибився у Зелені Млини за родиною. Зійшов на станції Пилипи (обурювався назвою станції, а ще дурняв лемків за те, що не можуть добитися станції в самім селі) і надвечір був там. Ніби воскреслий, жвавий, балакучий, зачіпав пастушків, коли йшов, низенько вклонявся молодицям на жнивах, сподіваючись побачити серед них і Прісю, а до косарів знімав шапку і кричав, кричав на все поле: «Бог на поміч вам!» А тут засмутився: як же вони пішли без нього?.. Не так те, що пішли, як спало із нього того великого щастя, що заповнювало його вщерть до цієї хвилини. А тут ще Чорногориха по Чорногору сплакнула… Повечеряв, подякував, сказав, що є там якесь роз'яснення про середняка, а він–бо ходив вічно у середняках, тому–то нині такий герой, що ні наглядітись на нього, ні описати…

І кинувся він проти ночі. На всі тридцять п'ять кілометрів.

Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звіряли тобі своє горде серце. Ми нікуди не можемо подітися від тебе, як од власної долі, і хоч куди б заносили нас урагани часу, але як тільки вони вщухають і починають ледь виднітися твої обрії, то ми знову прагнемо до тих місць, де вперше побачили тебе з колискової висі, наче перекинуту горілиць, потім з отих віконець маленьких у чотири шибки — прагнемо на ті споришеві подвір'я, де ми вперше ступили на тебе босоніж, звідали твоє тепло й зачули в жилах своїх твою незміряну силу. Тож лишень тобі дано повертати лебедині зграї з далеких світів — хто не чув, як стривожено вони ячать, шукаючи тебе в чорних туманах, хто не бачив, як їхні безстрашні ватажки розбиваються вночі об незнані скелі, аби інші жили й могли долетіти до тебе, той ніколи до кінця не збагне, що в людях живуть ті самі закони Землі обітованої. Для одних вони стають непереборними лише за тридцять п'ять мільйонів кілометрів від рідної землі, а для інших, що обертаються по менших орбітах, достатньо і тридцяти п'яти…

Зелені Млини

Роман

Частина перша

Повертаюся до рідного Вавилона в надії на те, що час та обставини потрудилися тут і мені вдасться дещо цікаве довідкрити в його людях, а то майже однаково, що знову впускаю вас до власної душі, сподіваючись на порозуміння між нами, таке необхідне на самім зачині цієї, як і всякої доброї справи.

Стоїть саме та пора, коли в цих краях настає бездоріжжя, у Вавилоні починаються, як тут кажуть, «Веселі Боковеньки». То в руді оживає річка Весела Боковенька, отаке собі болотяне диво, насправді ж — притока Чебрецю, геть немічна влітку, а тепер ділить Вавилон іїце на кілька дрібніших закупав, майже незалежних якийсь час один від одного: Целебень, на якому зосереджена влада в особі голови Лук'яна Соколюка та вірного виконавця при ньому Савки Чибіса, який, по великії! перерві, знову в обнові — витратився вчора на кортові штани, а сьогодні весь день у передчутті свята потирає руки і лунко прицмокує язиком; Татарські вали, де мешкає Фабіян (тутеїшній філософ) із цапком з такою ж кличкою (безпутним сином цапа Фабіяна, істотою загалом оригінальною, як і батько, далебі, що без царя в голові); тоді Скоморохи, Волхви, Гунцвоти, а по той бік Веселої Боковеньки (якщо спостеріїати Вавилон від; сільради, себто з Целебня) вже йдуть назви, які не хотілося б уголос вимовляти, оскільки вони нічого не додають до честі й величі Вавилона, але можуть кинути тінь на достославних людей. Ось, скажімо, Людоїдівка. Можна подумати, що йдеться про антропофагів, тобто людоїдів, коли ж ні. За всю історію Вавилона тут не зареєстровано нічого подібного, Вавилон не знав антропофагів навіть у найважчі роки, а ось Людоїдівка все ж з'явилася після того, коли мешканцям невеличкої тісної вулички, що виходить до Чебреця, громада колись наділила до городів ще й шмат лугу, чим і вкинула людей у ворогування — за той луг, з якого припав комусь гірший шмат, а комусь кращий, вони поїдом їли одне одного, за що й названо так осоружно їхню вуличку. Або ті ж Гунцвоти, тобто шельми. Відомо всім, що нині живуть там люди поважні й статечні, але чиїсь давні гріхи не одмити вже нічим, і коли у Вавилоні хтось пристає на якийсь грішок, чи на перелюбство, чи ще там на щось, то про нього кажуть: «Пошився у гунцвоти». Одне слово, тут є все, що має бути у Вавилоні і чим славен цей народ — витривалий, мудрий і безсмертний, бо ж він відповідає за все, а віднині й за нас із вами, оскільки ми взялися розпізнати його і полюбити. Якщо ж цього не відбудеться, то в тому не вина народу, а моя вина, мої втрати. Свідомий цього, все ж буду вести оповідь далі. Іще буду дотримуватись принципу, який може і відштовхнути декого, але єдино прийнятного для цієї книги, яку писано не один день: не в тому суть, щоб якомога швидше прийти до заповітного кінця, а щоб якомога більше побачити в дорозі: «Не до невідущих–бо пишемо, але до преізлиха насичених сладості книжної». [13]