Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 19

Посол повинен був пильно вважати, яке вражіннє на Хмельницького зроблять сі доводи. З усею розвагою, якої вимагає така серьозна справа, мав він виміркувати, чого може сподіватись Венецька республіка від нього: які сили міг би він рушити і коли? яке становище Хмельницького і козацького війська? Чи виписані з реєстру селяни приведені до послушности? якої помочи і грошевих субсідій потрібував би гетьман від Венецької республіки? якою дорогою могли б бути передані йому гроші, так щоб він міг їх одержати без розголосу?

По одержанню сих писаних інструкцій від Саґреда Торрес виробив Віміні авдієнцію у Осоліньского, що дав йому ще ріжні устні поучення від себе ³). Заговорив про пляни против-турецької ліґи, котрій всею душею спочуває, і коли тільки здоровлє йому позволить, поїде до Італії, з нагоди Римського юбилею, щоб там попрацювати для сеї справи — в інтересах Венеції. Потвердив, що вже раніше дав Хмельницькому наказ — постаратись виправити якусь частину “сеї збунтованої юрби” на Чорне море і в даний момент вичікує сього походу. В будущині має намір орґанізувати також і сухопутний похід. На запитаннє Віміни, як се погодити з тим що король заповів Порті послів для потвердження згоди, — канцлєр відповів, що така була ухвала сойму, але король може затримати посольство так довго, як йому сподобається. Для улекшення Віміні подорожі обіцяв йому дати листа до воєводи Кисіля і православного митрополита, одначе для безпеки радив перебратися за купця й удавати, що він подорожує в справах торгівлі попілом і деревом — з котрої дістають великі бариші Голяндці: в такій формі до нього краще ставитимуться і люде і шляхта.

Не вважаючи на всі запевнення спочуття сій місії, дані Осоліньским Віміні, а королем Торресові, Віміна не набрав переконання, що вони справді ставляться до неї прихильно. Розуміється, так воно і було: творячи лєґенду про велику анти-турецьку ліґу з козаками і Татарами, козацький похід на море і т. д., вони не могли бути вдоволені з того, що венецький висланець буде на місці у першого джерела провіряти, як воно єсть. Характеристично, що в розмовах про сю місію ні король ні канцлєр нічого не згадали про наміри хана воювати Турцію, так росписувані перед тим: очевидно тут абсолютно нічим було похвалитись, і ясно було, що сі наміри були варшавським винаходом.

Виїхавши 7 травня з Варшави, Віміна був за тиждень у Львові, і відси на Константинів дістався 29 травня до Паволочи, де тоді була польсько-козацька границя: резідував польський підстароста і козацький отаман. Тут Віміна мусів відкрити дійсну мету своєї подорожі — инакше б не поїхав далі. Його венеціянське походженнє — оповідає він, зробило йому тут дуже добру репутацію, бо Венеція має, мовляв, тут велику славу через свої останні успіхи против Туреччини; козаки висловляли надію, що гетьман певно позволить їм іти на Чорне море, в поміч Венецькій республиці ⁴). Козацькі посли, що вертали ся з Варшави, відвізши туди новоспоряджений реєстр, прийняли Віміну під свою опіку, і він швидко і щасливо за пять день доїхав до Чигирина, де застав Хмельницького, і другого дня був покликаний на авдієнцію “до палацу”.

“Я застав гетьмана ("пана ґенерала") в його покою з вищезгаданими послами (що вернулися з Варшави) і деякими козацькими начальниками. Він устав з свого місця і стрів мене серед покою, обняв мене і посадив потім коло себе. Я подав йому вірительну грамоту вашої ексцелєнції (Саґреда) і разом з нею латинський переклад, бо довідався, що гетьман не вміє італійської мови, ані з близьких до нього осіб ніхто нею не володіє. Мої пояснення (що до перекладу, спорядженого на швидку самим Віміною) задоволили його, і без якого небудь закиду він почав з того що випив за моє здоровє горілки — котра кілька разів обійшла наоколо — аж прийшла пора обіду. Підчас того він роспитував мене про новини з Німеччини, і про деякі подробиці воєнних успіхів Венеції, аж нарешті дав знак, щоб я виложив свої поручення. Тоді я росповів, що в. ексцелєнція вислав мене уцілувати його руки і засвідчити поважаннє до його особи та побажаннє, аби йому повелося забезпечити спокій собі і своїм людям згодою почесною і корисною. Християнські володарі сподіваються, що нинішнє затишє (в операціях против Турка) урветься, бо Козацька нація (la-natione Cosacca) не звикла його зносити — підіймаючи зброю на Турка на суші й на морі. Він (Турок) тепер стоїть безборонний перед якими небудь нападами з сеї сторони, звертаючи всі сили на те щоб стримати успіхи венецьких сил, нагромаджених під Дарданелями... Пройшла поголоска, що й Татарин пристає з козаками, заохочений догідною для ріжних здобутків ситуацією — хоче, по перше, заволодіти Отоманською імперією, на котру претендує, і вона йому належить, по друге (се вже, очевидно, завданнє козаків): визволити з неволі патріярха і силу бідних християн. Тому всесвітліша республіка Венецька схотіла вислати когось, щоб довідатися правди в сих поголосках і запевнити в. ексцелєнцію, що Турок був би так притиснений морськими й сухопутними силами Венеції, що мусів би лишити Татарам і козакам повну свободу в здійсненню їх планів.

“Відповів (гетьман), що дякує в. ексцелєнції за чемні відносини і ще перед моїм приходом дуже інтересувався успіхами венецької сили і царгородськими розрухами. Що він тішився їх (венецькими) успіхами і радо прилучився б до їх акції, коли б лише домашні справи забезпечились настільки, аби не треба було боятися нових внутрішніх клопотів — при незабезпечених відносинах з Поляками, що почувають себе ображеними до живого. Єсть люде (між Поляками) добре настроєні, що бажають спокою, але є ще й неспокійні люде, що не перестають відгрожуватись і похвалятися пімстою (козакам), і умови згоди досі не виконані. Знає, що татарський посол був в Варшаві, але в яких справах, се ближче йому не відомо, і хоч він ханові брат і товариш, він не може здаватись на нього так далеко, що міг би облишити край без оборони, виставлюючи його на небезпеку ногайських нападів. В кождім разі не залишить подати сю справу на обраду і рішеннє Запорозького товариства (compagnia di Zaporosa), припускаючи при тім, що всесвітліша республіка Венецька підогріла б охоту козаків відповідною грошевою субсидією”.

Віміна на се відповів, що при великім множестві козацького війська не трудно було б його поділити й пуститися на війну з частиною його — лишивши другу частину для охорони. Польщі козакам нема чого боятися — так вона знищена і вичерпана, і прихильники реваншу не мають послуху у короля і більш розважних людей. Що до грошевої субсидії з боку Венеції Віміна припускав, що вона її не відмовить, хоч має величезні видатки. На се гетьман нічого не сказав, а запитав, чи Віміна має паспорт від польського короля, инакше сказавши — чи робить свої пропозиції за його відомом і згодою? Віміна відповів, що не має і не просив, бажаючи заховати свою місію в секреті, одначе короля поінформовано про сю подоріж, і він виявив своє спочуттє. На се гетьман завважив, що дійсно для такої акції потрібна згода короля — і пустився в згадки про пляни Володислава, розбиті неохочими до війни маґнатами. Радив вислати посольство до хана й прихилити його до походу на Турків, вважав се можливим, бо відносини Татар до Турків подібні до тих, в яких були козаки до Польщі до останнього часу; коли б хан схотів іти на Турка, гетьман також пішов би. З сього Віміна мусів зміркувати, що всі варшавські балачки про ханські пляни проти Порти, про татарсько-козацьку акцію в сім напрямі й польські накази Хмельницькому — післати козаків на море, чиста фікція: Хмельницький не знав про се нічого і висловлював все се як свій проєкт і цілком нову гадку. Але ясніш поставити сього делікатного питання Віміна не зважився; він тільки спитав гетьмана, чи се не на Турка покликав хан козаків до помочи (в дорозі йому сказали, що Хмельницький саме виїздить за Дніпро до козацького війська, зібраного на поклик хана). Гетьман заперечив — військо зібране для походу на Черкесів, що не схотіли дати ханові уставленої дани хлопцями й дівчатами.