Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 21
Я трохи ширше спинився на сім цікавім епізоді — стрічі з нашим козацьким світом культурної західнє-європейської людини, з політичним досвідом і доволі широкою, як на той час, загальною освітою. Віміна уважно приглядавсь до того що бачив, вмів орієнтуватися в нім і доглядатись того що крилося поза лаштунками. Він опублікував потім кілька праць про україно-польські і московсько-польські відносини, українське життя й побут 7), і в своїх донесеннях до Саґреда роскидав, як ми бачили, чимало цікавих подробиць життя, звісток і помічень над політичними відносинами.
Коротко докажу історію сих політичних плянів польсько-українських, про котрі зачав мову.
Після виїзду Віміни з Варшави наради і переговори про них ішли далі. 4 червня Торрес подає — здається досить припізнені вісти про нараду, що орґанізував коронний підчашний Остророґ в невеличкім гуртку сенаторів з приводу прохання дунайських католиків переданого одним тамошнім священиком — очевидно тим же Парчевичом. Його вислано на цісарський двір, а відти до Венеції, з листами канцлєра, а в Варшаві радили далі над способами, якби втягнути до сеї справи козаків і Татар. Пляни оживилися, коли розійшлось заклопотаннє викликане ультіматумом Пушкина, і царське правительство дало своїм послам наказ відновити вічну згоду з Польщею.
З тим як загроза війни з Москвою відійшла, стратили актуальність пляни заплутання козаків в сю війну і напущення їх на Московські землі, і знову можна було балакати про організацію козацького походу на Турків та торгуватися з інтересованими державами. Торрес росповідає те, що він чув про авдієнцію татарського посла у короля 20 червня н. с., — властиво панські балачки з приводу сеї авдієнції, що ходили в Варшаві в останніх днях червня 8). Посол хана, каже він, заявив канцлєрові від хана устно, і те ж в листі виложив візір, що Татари через нужду і убожество свого краю і множество своєї людности примушені пуститися в похід, щоб здобути собі на прожиток — вони можуть заробити його собі тільки шаблею 9). Широко доводив, як мало треба покладатись на приязнь Московита, що не мав звичаю дотримувати вірности сусіднім володарям, — вказав на приклади, як то підчас минувшого повстання в королівстві він тримав послів при Хмельницькім і шпигів під час Збаразької облоги, вичікуючи догідної хвилі, щоб напасти на Річпосполиту підчас найбільшої біди і крайности, та з'єднавшися з її ворогами взяти її під ноги! Нехай би Польща посилала козаків в якийсь заграничний похід: чи будуть вони в ній переможцями, чи будуть побиті — однаково то їй користь. Коли програють похід, се буде пожитком для королівства, бо воно позбудеться сих лотрів, від котрих неможна нічого сподіватися крім невгавучої злоби і безконечних злочинів. Коли поб'ють неприятеля, та здобудуть нову країну, розширяться й повернуть шляхті польській її маєтки, котрими заволоділи, і будуть дальше — не будуть бушувати в своїм краю. "Такі в коротких словах пропозіції й виводи татарського посла, і поскільки я можу з'орієнтуватися, — кінчить Торрес, - тут думають, що тими самими мотивами можна переконати й самих (Татар очевидно) обернути свою зброю против Турка”.
Так переводилися пляни варшавської дипльоматії з шин “на Москву” в напрям “на Царгород”!
Коли стало відомо, що гетьман коронний визначив збір війська на Поділлю і витягає сюди армату, готові були вважати се вірним знаком війни з Туреччиною. “Тут у нас знов якось на війну заноситься” — писав львівський синдик Кушевич до Кракова 5 липня. “Обоз має стати 4 серпня під Сатановим. Коронна армата вся виходить від нас, а ще з Варшави йде до нас чимало, а звідти піде далі. Від кількох днів у нас у Львові венецький посол, що вертає від Хмельницького: козаки чайки готують. Єсть і посол від кримського хана, йде до цісаря християнського, до Відня — завтра має виїхати до Кракова; хан щось інтриґує в справі турецького панства: вже Турки то помітили, як оповідають наші купці приїхавши з Царгороду. Дай Боже щастя” 10).
Незадовго по тім (в середині липня с. с.) прибув ще оден компаньон до сих плянів: приїхали семигородські посли, з поздоровленнєм з приводу замирення з козаками і закликали до спільної акції против Турків. Князь семигородський готов, мовляли, підтримати таку війну всіми своїми силами і засобами 11). Се властиво був перший серіозний сторонній голос в сій справі — бо ж попереднє говореннє про наміри Татар і козаків воювати з Турком по всім наведенім мусимо вважати за побожне бажаннє самих варшавських кругів. Він мусів зробити сильне вражіннє.
Заразом стало відомо, що викликана місією Парчевича акція знаходить прихильність на цісарському дворі 12) і в Венеції — Парчевич прибув туди з листами Осолінского на початку червня. Венецьке правительство рішило спішно вислати до Варшави посла, щоб уложити з Польщею союз проти Туреччини — призначено для того Джіроляма Каваццу, що десь з поч. серпня вже вирушив у свою місію 13). Реляція Віміни також зробила сприятливе вражіннє. За порадою Саґреда рішено було вислати його знову до Хмельницького, Кавацца в переїзді через Відень мав забрати закуплені вже Саґредом дарунки для Хмельницького і козацької старшини, як то радив Віміна (особливо рекомендував він “секретаря Виговського”). Осоліньский, збираючись на папський юбілей в серпні 1650 році, сподівався дати дальшого ходу сій акції, прихилити до неї цісаря і папу — та несподівано перед самим виїздом вмер, від апоплексії, 9 серпня н. ст. Але й смерть його не перебила сеї анти-турецької акції, що мала стільки впливових прихильників, починаючи від самого короля, і підогрівалася бажаннєм одержати сим титулом гроші і військо. Тільки з дипльоматичного слова вона не перетворялася в діло. Бо Хмельницький притакуючи польським плянам, весь час шукав опертя проти Польщі, і після того як Москва відновила свою “вічну згоду” з Польщею, більш ніж коли небудь почав працювати над скріпленнєм своїх звязків з Отоманською Портою і перетвореннєм їх в правно-державний союз: в підданство султанові і перехід України до катеґорії таких турецьких васалів як кримський хан, воєвода молдавський, мунтянський, князь семигородський.
Примітки
1) Про його місію спеціяльна студія д-ра Кордуби, з вибіркою депеш, в львівських Записках, т. 78 (1907).
2) Інструкція Віміні в дод. у Кордуби, ч. 16.
3) Про сію авдієнцію Віміна оповідає в листі до Саґреда з 7 травня — у Кордуби дод. 21.
4) Справозданнє з подорожі і авдієнції у Хмельницького — у Кордуби дод. 21 і 27.
5) Дата: Чигирин, 3 червня — очевидно старого стилю.
6) Нібито в Паволочн, але се очевидно помилка, або непорозуміннє.
7) Про них див. в VIII. II с. 204.
8) Реляція з 2 липня 1650 — Жерела XVI с. 85.
9) Торрес не раз вживає сього виразу “sciabla”, очевидно дуже наслухавшись і принявши його за характеристичний місцевий вираз.
10) У Ґоліньского, с. 346.
11) Реляції Торреса з 23 і 30 липня, Жерела т. XII с. 131 і XVI с. 87.
12) Рел. Саґреда з 28 травня, Жерела XII с. 130.
13) З вересня пише вже Саґредо про його авдієнцію у цісаря, в дорозі до Польщі — Жерела XII с. 134.
ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ЗАХОДИТЬСЯ КОЛО ТІСНІШОГО ЗВЯЗКУ З ТУРЕЧЧИНОЮ. ЙОГО ДИРЕКТИВИ ДОНЦЯМ. КРИМСЬКІ ЖАДАННЯ ПОМОЧИ НА ДОНЦІВ І ЧЕРКЕСІВ; ПОХІД ЛИСОВЦЯ І ТИМОША ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
Свого часу я згадував 1), що зараз мабуть по зборовськім замиренню гетьман за порозуміннєм з ханом посилав посольство до султана, демонструючи тісну приязнь козацтва з Татарами. Безпосередньої відповіди на се не маємо, але доволі правдоподібно, що на початку 1650 р. гетьман мав якесь посольство в відповідь на се: донські висланці, бувши в Чигирині в січні чули, що гетьман чекає до себе “турського посла" — він в той момент десь зближався до Чигирина 2). Але з чим приїздив той посол, був він від самого султана чи від котрогось з башів, донські висланці не знали, і ми так само. Як оден з мотивів сього посольства можна припустити пригадку від Порти, щоб козаки не ходили на море. Як ми знаємо, донські козаки скористали з походу хана в поміч Хмельницькому в 1649 р., щоб шарпнути кримські та турецькі городи на Чорнім морі 3); з того часу забезпеченнє турецьких земель від козацьких нападів стало одним з пунктів дипльоматичних переговорів з гетьманом, з боку татарського і турецького. Воно виступає в пізнішім листі, одержанім гетьманом в липні 1650 р., і дуже правдоподібно, що й січневе посольство порушувало сю справу. У відповідь на се гетьман, судячи з пізнішого відпису, заявляв не тільки свою готовість у всім вигодити Порті, але й бажаннє бути підданцем і користуватися її протекцією й помічю против усіх своїх ворогів — як от Ляхів. Зробив він сю заяву в листі післанім після січневого посольства і одержанім в Царгороді 27 квітня до рук Бектеш-аґи, “названого батька султанового” 4). Таку заяву — виходить з грамоти, він посилав султанові ще підчас війни 1649 р., просячи помочи на Ляхів, і очевидно — поновив сю заяву на початку 1650 р. — на що отоманське правительство і відповіло посольством, що було в Чигирині в липні 1650 р.