Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 63

Козацькі вимоги в справі виконання Зборівського договору викладає лист Кисіля, писаний до короля з Київа десь в другій половині жовтня ¹⁴). Висловлюючи свої гадки з приводу сих домагань, він знайомить і з їх змістом, і з того можемо міркувати, що писав гетьман королеві, майже одночасно з тим як писалось і говорилось Кисілеві. Заразом воно підходить дуже близько і до того, що місяць пізніше ¹⁵) писалося на сойм — одинокий документ гетьманського уряду в сій справі, який маємо в текстуальній формі.

Домагання були двох родів — формальні і що до річи самої. Для забезпечення згоди, для усунення всяких підозрінь і трівог що до можливости несподіваного нападу, козацьке військо за найкращий спосіб вказувало: аби найвищі сенатори і міністри Річипосполитої присягли на вічний спокій між Річпосполитою і військом Запорізьким і прислали кількох визначних панів, які б особисто пробували в своїх українських маєтностях, без війська і великого двору, і були б таким чином заставнями (заложниками), що ґарантували б той заприсяжений спокій. Се домаганнє знали в Варшаві ще до приїзду козацько-татарського посольства. В реляції з 29 жовтня нунцій оповідав, що чув від короля: договорюючися з господарем, гетьман сказав такі слова, що він не може довіряти Польщі, поки король не дасть йому в заклад чотирьох або й шести перших сенаторів Корони ¹⁶). Кисіль обговорюючи сі козацькі домагання в своїм листі до короля ¹⁷), дуже намовляв не зражуватися ними, а виконати, в інтересі забезпечення спокою і уставлення можливих відносин (ся адвокатська роля, котру Кисіль узяв на себе в сім листі — потім читанім на соймі, викликала на нього дуже велике невдоволеннє, як побачимо ще). Він вказував, що сим заложникам можна дати титул і ролю комісарів Річипосполитої при козацькім війську, так що вони зовсім не були б невільниками його, а представниками Річипосполитої, отже становище їх було б почесне, і вони б мешкали в своїх маєтностях з усякою владою, від сойму до сойму (котрий їх міг би замінити новими особами).

“Другий пункт” дотикав реліґійного питання. Кисіль всякими способами застерігався, що він говорить тут зовсім не як співвизнавець — “прихильник народу і реліґії” руської, а виключно як вірний слуга і підданий короля — тим більше що й не надає значіння ріжниці руського і латинського обряду, і держиться свого тільки з родинних традицій, — але таки рішучо радив сповнити се козацьке домаганнє: скасувати унію. Нагадував, що се було давнє побажаннє польських політиків — “аби Русь була одна в вітчині (Річипосполитій) і не колотила соймами, і нема ніякої рації за для невеличкої купки уніятського духовенства, кількох спірних церков, 20-30 сіл, якими володіють уніятські владицтва, далі давати ятритись такій небезпечній ворожнечі, таким війнам, які грозять повною утратою цілих провінцій, винищеннєм цілого народу разом з його реліґією й церквами! Тим більше, що дійсно такий постулят був поставлений, прийнятий і заприсяжений при Зборівських пактах — так що мова йде про виконаннє дійсно прийнятих з'обовязань.

Пункт третій — розмежуваннє козацької території.

Як ставились тут козацькі домагання, не зовсім ясно. З варшавських балачок на тему “удільного козацького панства”, і з пізніших Кисілевих похвалок, що він намовив гетьмана відступити “від незносного пункта про виділеннє”, можна здогадуватися, що з козацької сторони було дуже гостро поставлене домаганнє про вилученнє козацької території і замкненнє її для військ і контінґентів не-козацьких, про виключно козацьку юрисдикацію і т. д. З огляду на велику вагу сього пункту для польських маґнатів - дідичів і державців, Кисіль уважав найкращим способом зложитися шляхті на якусь велику суму і підкупити Хмельницького, щоб зробити його податнішим на сім пункті і фактично відкрити шляхті приступ до маєтків і держав, що досі фактично зіставались для неї замкненими. “Бо коли одному не позволяють їхати до своїх маєтків, другому кажуть бути тільки гостем, а не господарем, третьому диктують, як він там має жити, — то в такій неволі ми далі жити не можемо; або нас від козаків треба вивести, або козаків від нас, инакше щодня звада, а з того неустанна війна”. А поставивши такий цілком справедливий діяґноз, Кисіль висував старий проєкт: пожертвувати кількома староствами, призначивши їx виключно для козаків, — щоб туди перенеслися всі хто хотів бути козаком з маєтностей панських та з инших держав.

Тим часом не давати козацькому війську ніяких приводів до трівоги і незадоволення. Розложити коронне військо в певнім віддаленні від козацької лінії, аби їх ділила певна нейтральна “стіна”, і не було сутичок і зачіпок. Сього доконче вимагає безпечність шляхти що пробуває на Україні. Вона тепер як в лещетах: з одного боку козаки з Татарами і з усею черню на поготові, з другого боку — гетьман корунний може зблизитися до лінії й викликати війну. Треба знати, чи шляхті зіставатись на місцях, чи евакуюватись — з огляду на можливість війни; король мусить повідомити про се Кисіля, бо він же ручить за безпечність і спокій. Кінець кінцем він не против і війни — “але в такім разі треба мати таке військо, щоб з ним можна було противстати і Туркам і Татарам і козакам і всьому Руському народові — бо то все на нещастє звязалося в оден ланцюх”. Весь зміст листу має переконати, очевидно, що воюватись нема чим і треба шукати порозуміння: треба піти на зустріч домаганням війська Запорозького.

З серії листів до Потоцкого на сі паціфікаційні теми (мабуть досить частих) маю оден — в ріжних копіях датований ріжно, але судячи з змісту — не пізніший від середини жовтня ¹⁸). Кисіль свовіщає гетьмана, що Хмельницький лишив при собі на зиму частину Орди; його тісний і нерозривний союз з Кримом загрожує Польщі великою небезпекою: взявши сим разом харач з Волощини, Татари погрожуються на другий раз тим самим Мультянам і Семигородові, а за тим прийде черга і на Польщу. Треба доконче заспокоїти підозріливість козацького гетьмана і його війська, хочби навіть обмінятися закладнями в забезпеченнє згоди, і т д.

Примітки

¹) Вище с. 106-8.

²) Реєстр сих “пароксізмів” наведено нижче, с. 162.

³) Про сі посольства говорить Радивил під місяцем вереснем — виїмки У Hurmuzaki Sup. І. III. с. 30. Про Воронича реляція Торреса з 8 жовтня с. 92, і звідомленнє Унковского с. 352 (дата приїзду Воронича) і 355 (про зміст королівського листу). Про посольство до хана в цитованім листі Кисіля, і нижче в його votum-i соймовім.

⁴) Очевидна притока до листу привезеного Вороничом.

⁵) Міхалов. с. 592; донесеннє в сім виданню датоване “з Чигрина 29 листопада”, але ся дата не можлива: відомости не можуть буть старші як з кінця жовтня-початку листопаду. Останні слова: Jezeli pewnie wojowaty не зовсім ясні, може бути що й попсовані.

⁶) Акты Ю. З. Р. VIII с. 355.

⁷) Про те що Бєчиньский поїхав до хана з секретною місією, пише між подільськими новинами середини жовтня Мясковский: "Бєчиньский тиждень перед тим (се б значило коло 10 жовтня), висланий до хана з аталиком (татарським послом), з чим? перед нами простаками се закрите". — Spominki II с. 68.

⁸) Przyszla wiadomosc hetmanowi zaporowskiemu z Krymu, iakoby od w. k. mci mial byc wyslany — tego nie wiem kto - praktikuiac Tatarow na kozaki i ich braterstwo rozrywaiac, a przy tym zaraz declaratia taka, ze te praktyki, nie padna na serce chana krymskiego, ale y owszem — z iego sczyrosci ku kozakom to im denunciatur. Oc. 225 л. 337.

⁹) Все се оповідає Кисіль в своїм votum-i на сойм. Теки Нарушевича 144 с. 1100, див. нижче.

¹⁰) Про се в грамотах привезених Мустафою і в звідомленнях Бєчиньского нижче.

¹¹) Ханський лист, привезений ними Потоцкому, підканцлєр одержав 18 жовтня, але його міг привезти гонець Потоцкого скорше, а посли мабуть приїхали при кінці жовтня, судячи з того, що Радивил і Торрес оповідають про них під місяцем листопадом.