Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 105

Насамперед з розвоєм литовського парляментаризму здобуває собі голос в полїтичних справах новий елємент — рядова шляхта. Діставши ся в першій половинї XVI в. до постійної й правильної участи в соймах, вона поволї визволяєть ся з під впливу панів-рад — маґнатів литовських і руських, та починає трактувати державні справи з становища інтересів своєї верстви. З становища сих інтересів вона прихильно оцїнювала влученнє вел. князївства до Польщі. Що до державних потреб, то з інкорпорації шляхта обіцювала собі полекшеннє оборони в. князївства й дуже прикрих воєнних тягарів, з нею сполучених. Але окрім того інкорпорація приносила з собою кінець переваги маґнатства над рядовою шляхтою та розширеннє шляхецьких прав до обсягу прав польського шляхтича. Се був мотив незвичайно важний, просто житєвий для шляхти. І от під впливом сих мотивів рядова шляхта литовсько-руська в 1560-х рр. підносить рішучий голос за переведеннєм тїснїйшої унїї.

Другим чинником була особа в. князя і короля. Ми знаємо вже силу його особистих впливів серед панів в. князївства. Супроти того його особисте становище в справі унїї мало дуже важне значіннє. Жиґимонт Старий в сїй справі показував рівнодушність — майже неприхильність до тїснїйшої унїї. В сїм бачили вплив його жінки Бони, а її неприхильність до унїї толкували фінансовими мотивами: страхом, що з інкорпорацією Литви прийшло ся б їй поносити великі видатки з своїх просторих литовських маєтностей на державні потреби. Але в очах самого Жиґимонта полїтична окремішність в. князївства Литовського мала велике значіннє, а то з династичного становища: усьвячена віками дїдичність його роду на вел. князївстві ґарантувала його потомкам польську корону, не вважаючи на вільну елєкцію в Польщі, бо польські стани не допустили б розлуки в. князївства від Польщі. Завдяки тому без всяких спорів дістав ся на польський престіл з в. князївського стола Жиґимонтів батько й брат, сею дорогою пішов, при забезпеченню польської корони для свого сина сам Жиґимонт, і се значіннє осібного в. князівського стола для інтересів його роду він мусїв добре тямити.

Так чи сяк, досить того, що тїснїйшої сполуки в. князївства з Короною Жиґимонт Старий собі не брав до серця. Так само індіферентно ставить ся до сього в початках і його син Жиґимонт-Авґуст. Тільки в 1560-х рр. — чи то під впливом трудних полїтичних обставин в. князївства, чи стративши надїю на мужеське потомство й тому вже не цїнячи осібности в. князївства з династичного становища — схиляєть ся він в справі унїї рішучо до полїтики своїх польських дорадників та усильно заходить ся коло переведення унїї.

Впливами сих чинників поясняєть ся, чому справа унїї, після повної, можна сказати, застої за тридцять пять лїтнє пановання в вел. князївстві Жиґимонта Старого й перші десятолїття пановання його сина, переходить в таке приспішене, горячкове tempo в 1560-х рр., поки не знаходить собі наглого й досить несподїваного розвязання — чи скорше розрублення, як заплутаний вузел, на славнім Люблинськім соймі 1569 р.

В момент, коли на королївськім польськім столї засїдав вел. князь литовський Жиґимонт, відносини в. князївства до Польщі стояли дуже неясно. Октройований Олександром акт унїї 1501 р. не був прийнятий станами вел. князївства, а своїм вибором Жиґимонта на вел. князя без участи польських панів вони переступили постанови не тільки його, але й акту унїї 1499 р. — так як би признавали й його уневажненим пізнїйшими вчинками польської полїтики. Що правда, литовські стани виправдували се перед польськими станами виїмковими обставинами, отже не відважали ся надати свому поступованню принціпіального значіння; але для сучасників було ясно, що був то тільки викрут. Так само стало ся і з участю литовських панів в виборі польського короля: їх посли, вислані для участи в виборі короля і для спільних постанов в потребах обох держав, прибули за пізно. Підозрівано не без правдоподібности, що спізнили ся вони умисно 1). Таким чином відносини Литви й Польщі прийшли знову в неясність.

Акту 1501 р. Литва мала всяке право не признавати: самі стани польські, знаючи, як він був уложений, не відважали ся на нїм наставати; тільки піввіка пізнїйше, поколїннє нове, тих обставин не сьвідоме, почало sans facons до нього відкликувати ся. Але іґнорованнє акту 1499 р. литовськими панами було значним нетактом з їх боку. Супроти польських змагань їм як раз треба як найпильнїйше триматись постанов акту 1499 р., уложеного відповідно до литовських бажань, та всюди його підчеркувати. Та литовським панам хотїло ся фрондувати. Задоволені вповнї тим, що з вибором Жиґимонта на польського короля уставив ся фактичний звязок Литви й Польщі, не проминали вони нагоди зазначити полїтичну окремішність вел. князївства та зовсїм не журили ся сформулованнєм сих відносин і взагалї справою унїї.

Такий стан річей дуже непокоїв Поляків. Як ми бачили, ще перед вибором Жиґимонта на польського короля сенатори польські клали йому на серце, аби він постарав ся своїми впливами заховати унїю в. князївства з Польщею, „вчинену вашими предками з важних причин і потверджену актами” 2). По всякій правдоподібности ся справа мусїла бути порушувана й на коронаційнім соймі, під сьвіжим вражіннєм литовської манїфестациї, але ми не маємо про се відомостей. За те в постановах Пьотрковського сойму з початку 1510 р. на першім місцї читаємо приреченнє короля, що він постараєть ся привести „до унїї вел. князївство Литовське, Прусію й иньші землї в границях Корони”, і в сїй справі зложить сойм з відпоручників Польщі й Литви 3).

Коронні стани мусїли з тим добре наставати на короля, коли витягнули від нього таке приреченнє: Жиґимонт, аж надто обережний і неохочий до колїзій, видячи неприхильний настрій литовських станів до унїї, не мав нїякої охоти дражнити їх сею справою. Та позбувши польські стани сею обіцянкою, він і не думав заходити ся коло унїї, й того приобіцяного спільного сойму не скликав. Даремно звертали ся також польські пани в сїй справі до панів литовських. В своїм меморіалї 1512 р. вони пригадували литовським панам, що через тих сенаторів, які їздили з Жиґимонтом до вел. князївства, вони не раз намовляли литовських панів, аби зібрали ся на спільну нараду й перевели унїю, але даремно 4). З нагоди нарад над орґанїзацією оборони против Татар спільними силами обох держав, з спільною платою „упоминків” кримському хану, що вели ся в 1511 р. на соймах в Польщі і на зїздї панів в. кн. Литовського в Берестю, сенатори польські через своїх відпоручників порушили ще раз потребу відновлення унїї. Але литовські пани знову збули їх відповідею, що вони зібрані в малім числї і в неприсутности иньших панів-рад не можуть сеї справи трактувати, отже її треба відложити на загальний, „вальний сойм” в. князївства 5)

Польські пани рішили сього допильнувати. Коли в. князь скликав потім до Вильна вальний сойм на сїчень 1512 р. для орґанїзації оборони, вони вислали туди своїх відпоручників. В грамотї, посланій з ними, вони взивали литовських панів, аби з справою оборони звязали також справу унїї, бо тільки вона може запевнити успішну спільну роботу коло оборони. Вони пригадували, які страти вже понесло в. князївство через те, що справа унїї була занедбана, й радили, не проволїкаючи, з сього ж сойма вислати кількох відпоручників для унїонних переговорів, в присутности короля, „щоб те від давна уложене брацтво, стверджене давнїми й новими актами, було наново поправлене тими панами і обопільно держане відповідно, аби при тім брацтві така була орґанїзована оборона, що могла б обидві держави забезпечити від нещасть”. Цїкаво одначе, що король, по тих недавнїх обіцянках, з свого боку — в своїм листї до литовських панів, вказуючи на ті питання, що мають бути предметом обрад сойму, анї словечком не згадав про унїю. Обережний Жиґимонт як бачимо, не хотїв пхати пальцї межи двери — в литовсько-польські спори 6).

Дїйсно, литовські пани не хотїли нїчого чути про унїю, й виленський сойм 1512 р. поминув справу унїї зовсїм. Замість росправляти про унїю, литовські стани через своїх відпоручників прислали Полякам тільки начерк орґанїзації спільної оборони; в додатку ще й відпоручники їх спізнили ся, своїм звичаєм, і не поспіли на коронаційний сойм, на котрий їх чекали, так що справа була убита основно і всесторонно. В своїм проєктї, переданім сенаторам польським, литовські пани проєктували таке: коли ворог нападе на одну державу, стани другої мають їй всїми силами помагати; на потреби спільної оборони обидві держави мають ставити рівні контінґенти — 2 до 4 тисячі; упоминки й контрібуциї союзникам і ворогам мають вони платити на рівно, й т. и. Польські сенатори були дуже сим невдоволені й відповіли, що про орґанїзацію оборони трактувати не будуть, бо то річ короля, а в справі унїї все таки ще раз просять вислати литовських відпоручників до Польщі на новий сойм, до Кракова 7). На се прошеннє литовські пани, здаєть ся, вже зовсїм нїчого не відповіли — принаймнї нема тому слїду нїякого. Тому і польські пани трактуючи з литовськими панами в липнї того року про дальше поступованнє супроти Татар, по погромі їх спільними литовськими й польськими силами під Вишневцем, вже не зачіпали унїї 8).