Історія України-Руси. Том 4 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 91

Поки держала ся первісна, міцно сконсолїдована орґанїзація „Золотої орди”, поодинокі чорноморські орди були не більше як розміщеними віддїлами татарського війська, що стояли в повній залежности від роспоряджень і волї хана. Карпінї каже, що в ті часи нїхто з татарських воєвод не міг пробувати в певній місцевости без велїння хана; він сам визначав місце кочовищ для вождів орд (темників, емірів), як ті знову визначали місця для меньших вождів 5). Кождий з сих вождів був властиво не більше як тільки офіцером в армії хана.

Але така сильна орґанїзація трівала не довго. Уже в другій половинї XIII в., з смертю Берке (1266 р.), упадає сила й престіж ханів, а з тим ставало все більше самостійним становище начальників головнїйших орд (арабські письменники звуть їх емірами, у самих Татар звали ся вони беками або беями). Таких головних орд в Золотій ордї було чотири: стільки бачимо їх у Карпіні, і з сим сходять ся звістки арабських письменників, починаючи уже від 2-ої пол. XIII в.; тільки їх розміщення вони не поясняють. Начальників сих орд звуть вони „улусними емірами” 6). Сї еміри мали свої землї й городи, звідки побирали великі доходи, тримали свої полки, й опираючи ся на них забирали в свої руки управу в Ордї, коли підупадала власть хана. Такий розклад її орґанїзації тягнув ся, поки котрийсь бек не встиг забрати в свої руки управу й привести ослаблену орґанїзацію Орди до якогось порядку. Опираючи ся на емірів з одного боку, а з другого — на яку небудь податливу креатуру з ханської родини, котру він висаджував на ханський престіл, уживаючи собі для фірми ставав бек фактичним володарем держави і правив нею під фіктивною фірмою своїх ставлеників-ханів, зміняючи їх без церемонїй, коли вони ставали йому ненаручні. Таким всемогучим майордомом був Ногай при кінцї XIII в., Мамай в третїй четвертинї XIV в., Ідика (Едигей) на переломі XIV-XV в.

Але такі майордоми по якімсь часї упадали, звязь слабла, й поодинокі орди знову ставали de facto самостійними. Наставали відносини, які так характеризує оден арабський письменник (Ібн-Хальдун), оповідаючи про обставини по смерти Бірди-бека, в серединї XIV в.: „було тодї кілька емірів, що подїлили між собою землї Сарая, між ними не було згоди, й кождий правив самостійно” 7).

В міру ослаблення звязку між поодинокими ордами, слабла й звязь західнїх орд з старим центром Татарської держави — Сараєм, положеним на східнїм краю її території. Утворяєть ся поволї новий полїтичний центр для них — у Кримі.

Ми полишили Крим під візантийською властию 8). В Х-XI в. їй прийшло ся тут витримати боротьбу з Руською державою, що від Днїпра й Дону, від Олешя й Тмуторокани простягала руки на самий півостров. Турецький потоп, заливши степи й відтявши побереже від центрів руського державного житя, підтяв сї руські претензії в XII в. Але увільнивши ся від сього конкурента, візантийська зверхність сама ледво дотягла до XIII столїтя. Брак всякої згадки про кримські городи при подїлї Візантийської держави між західнїми князями в 1204 р. 9) дає розуміти, як слабо звязані вже тодї були сї городи з державою й яку слабку ролю грали в тодїшнїм візантийськім полїтичнім житю. Погром 1204 р. мусїв також причинити ся до ще більшого їх відокремлення, але приготоване було се відокремленнє, правдоподібно, самими тодїшнїми напрямами кримської торговлї, які можемо бачити вже в першій половинї XIII в. — власне сильно розвиненими зносинами Крима з противним малоазійським берегом Чорного моря і взагалї зі Сходом 10). Сим же поясняюєть ся, чому дещо пізнїйше бачимо ми кримські городи (? П???????) в залежности від грецького Трапезунтського царства 11). Звістки такі маємо з 20-x рр. XIII в., але початок того міг бути значно скорший. Залежність ся була, очевидно, добровільна і вповнї свобідна, і коли вірити одному панеґірику XV в., то така залежність, або бодай певна звязь Трапезунта з останками кримських грецьких кольонїй істнувала навіть тодї, в XV в. Але з сформованнєм Золотої орди ся залежність кримського побережа чи то від Трапезунта чи то від Візантиї 12) мусїла комбінувати ся вже з иньшою зверхністю — татарською: про неї будемо говорити далї.

З ослабленнєм полїтичної сили Візантиї ішло в парі й ослабленнє грецького елєменту в Криму. Уже попереднї кольонїзаційні перевороти принесли сюди осадників ґотських, алянських, хозарських, руських, половецьких. Татарський похід принїс за собою в кримську людність елєменти татарські й турецькі, що з часом все значнїйше збільшають ся 13). На сей же час припадає кольонїзація вірменська, інтересна й для нас спеціально, бо від сеї кримської Вірменїї пішли потім вірменські кольонїї України. В Криму вона була так значна, що Крим XIII-XIV зветь ся Аrmeniа Magna або Аrmeniа Maritima; її головними осїдками були Кафа, Судак і Солхат. Нарештї в тім же часї стають тут міцною ногою італїйські кольонїсти, забераючи в свої руки кримську експортову торговлю. Ся італїйська кольонїзація мала в культурній історії східньої Европи взагалї чимале значіннє і тому на нїй мусимо трохи спинитись 14).

Візантийське правительство до певної міри само йшло на зустріч напливу італїйських купцїв в візантийські землї. Полїтика Комненів в Італїї й трівога їх перед хрестоносними походами приводила їх до змагань знайти собі союзників поміж італїйськими морськими републїками, а заплатою за союз і поміч мали їм служити торговельні привілєґії. Першим таким союзником була Венеція, і вона вже в останнїй четвертинї XI в., трактатом 1082 р. здобуває собі широку участь в візантийській торговлї. За нею пішла Піза (умова 1111 р.), вкінцї Ґенуя (умови 1155 і 1169-70 рр.) 15). Наслїдком того, що венецькі купцї, пустивши ся перші, встигли опанувати важнїйші торговельні центри Візантиї 16), Пізанцям, а ще більше Ґенуезцям приходило ся шукати таких місць, де їм меньше заваджала венецька конкуренція. Правдоподібно, се й було причиною, що вони звертають особливу увагу на кримські й азовські краї. На се маємо натяк уже в умовах 1169-70 р., коли Мануіл застерігав від ґенуезьких купцїв торговлю на Азовськім морі — не позволяв їм торгувати в Тмуторокани й Руськім портї 17). Але особливо звертають ся сюди вони в XIII в., по упадку Царгорода, коли Венеціане зовсїм витиснули їх з Латинського цїсарства.

Пізнїйше, помігши Михайлу Палєольоґови відбудувати Візантийське цїсарство, Ґенуезцї навіть здобули собі від нього монополь морської торговлї на Чорнім морі. Трактатом 1261 р. обовязав ся Палєольоґ не перепускати через Царгородську протоку нїяких італїйських кораблїв у Чорне море окрім ґенуезьких і пізанських. Се застереженнє звернене було против Венеції й показувало, як тодї уже високо цїнила Ґенуя свою чорноморську торговлю, що пізнїйше стає головною її силою. Венеціане, що правда, дуже скоро — уже умовою 1265 р. здобули собі також право свобідної торговлї на Чорнім морі, але таки головну ролю в кримсько-азовській торговлї й потім, в XIII-XV в. грають Ґенуезцї 18). Вони витиснули майже зовсїм з сеї торговлї Греків і в свої руки забрали навіть доставу припасів з Чорного моря до Царгорода.

Головним огнищем чорноморської торговлї Ґенуезцїв стала їх кольонїя Кафа, заснована на місцї давньої Теодосії 19), десь в 2-ій пол. XIII в., вперше виступає вона, як вповнї орґанїзована вже громада, в р. 1289 20). Вона підлягала зверхности татарських ханів і їх кримських намісників: зверхнїм знаком сього був герб Кафи — була ним татарська тамга, а реальним проявом її — осібний поборець, що побирав тут мито на хана з товарів. Але заразом Кафа стояла в тїсній залежности від своєї метрополїї, що звертала пильну увагу на неї. Зруйнована 1308 р. ханом Токтою, Кафа була відновлена зараз заходом ґенуезького правительства, що рядом протекційних і заборонних роспоряджень постарала ся зробити з неї центр ґенуезької торговлї на Чорноморю.

Управа її залежала від морської колєґії, орґанїзовані в Ґенуї 1214 р. і від сорокових років званої officium Gazariae, себ то урядом для Хозарії — кримського й азовського побережа. Звідси присилали що року намістника — „конзуля” в Кафу, що правив з участю тїйснїйшої й ширшої ради, вибираної кафинськими горожанами. Людність була дуже ріжнородна: Італїйцї, Греки, Русини, Вірмени, мусульмани ріжних народностей; коло р. 1318 тут засновано католицьку епіскопію, котрій папи надавали велике місіонерське значіннє 21). Торговельне значіннє сеї кольонїї було дуже важне: окрім місцевої торговлї й заморської — з полуденним берегом М. Азиї, Кафа була портом для сухопутної, караванної азійської торговлї, що оживила ся на ново з заснованнєм великої монгольської держави XIII в. Близшим ринком сеї азийської торговлї була татарська столиця Криму — Солхат або Крим (тепер Старий Крим на дорозї з Судаку до Теодосії); тут починала ся сухопутна караванна дорога, що вела далї татарськими степами на Сарай, в Туркестан, на Каспійське побереже і т. и.