Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 40

При тім його признало наступником Юрия-Болєслава боярство всїх земель, які до Галицько-волинської держави в момент смерти Юрия належали, безпосередно зараз по смерти Юрия.

Що Любарт по смерти Юрия-Болєслава уважав ся князем не тільки на Волини, але і в Галичинї, на се є кілька вказівок. На першім місцї я таки поставлю звісний святоюрський дзвін, дарма що в новійшій історіоґрафії його мало гоноровано. Дзвін сей має напись: „въ лЂт. 6849 сольянъ бы(сть) колок(о)лъ сиі стому Юрью при князи Димитриі игуменомь Євъфимьємь” ⁸⁸). Імя Дмитра мав Любарт і тільки про нього й можна тут думати (на Дмитра Дедька, управителя Галичини, думати не можна, бо анї в своїй власній грамотї, анї в иньших звістках він князем не титулуєть ся). Припускати, що дзвін сей був звідкись инде (нпр. з Волини) до Львова принесений ⁸⁹), трудно з огляду на те, що в написи він таки призначаєть ся для св. Юра: дуже дивного треба б на се вимагати припадку, аби первісно призначений для якогось монастиря св. Юрия на Волини, дзвін сей трапив до монастиря св. Юрия ж у Львові. Очевидно, у Львові в 1341 р. князем признавали Любарта-Дмитра.

З сим згоджують ся й иньші вказівки. Так Ян з Чарнкова каже, що по смерти Болєслава Тройденовича володїв його Руським князївством Любарт Гедиминович аж до 1349 р., коли Казимир відібрав те князївство від нього ⁹⁰). Давнїйша русько-литовська лїтопись каже, що Любарт дістав у спадщину по володимирськім князю „всю землю Волынскую”, що по термінольоґії XIII-XIV в. означало всю Галицько-волинську державу ⁹¹). (Так Волинська лїтопись зве волинськими князями й галицьких, а реєстр „руських городів” з початку XV в. зве волинськими городами й Галичину) ⁹²). Длуґош, парафразуючи оповіданнє русько-литовської лїтописи, теж каже без всякої поправки, що Любарт не дістав від батька нїякої волости, бо з рукою жінки йому дістали ся „князївства Львівське й Володимирське” ⁹³). Нарештї з 1347 р. ми маємо грамоту візантийського цїсаря, адресовану “володимирському королеви Дмитрию Любарту, в справі галицької митрополїї, де імператор поручає Любарту відставити „галицького архиєрея” на патріарший суд в Царгород ⁹⁴); очевидно галицька катедра була в тодїшнїх Любартових волостях ⁹⁵).

З сих звісток оповіданнє Яна інтересне і тим, бо дає розуміти, що Любарт запанував над Волинею й Галичиною зараз таки, безпосередно по смерти Юрия Болєслава. Се зрештою само собою треба б припустити, але як потвердженнє такого виводу a priori, звістка Яна має свій інтерес.

Сам по собі вибір на галицько-волинський стіл боярами такого вповнї зрущеного князя як Дмитро-Любарт так само мало або й ще меньше міг би робити перелом в житю сеї землї як і попереднїй вибір — Юрия-Болєслава. Але він був заразом лише одним епізодом в широкій окупаційній полїтицї литовських князїв, зверненій на збираннє земель давньої Руської держави і вводив галицько-волинські землї в еволюцію нової Литовсько-руської держави, а се вело за собою важні переміни в полїтичнім становищі і у внутрішнїх відносинах землї. З другого боку смерть Юрия і посадженнє Любарта послужило вихідною точкою до ряду польських походів, які відкривають собою той процес окупації Польщею українсько-руських земель, що потягнувши ся на кілька столїть, закінчив ся інкорпорацією Польщею майже всеї українсько-руської території.

Замикаючи собою ряд галицько-волинських князїв, Любарт відкриває отже собою нову добу — переходу українсько-руських земель під власть Литви й Польщі, боротьби Литви й Польщі за галицько-волинські землї й інкорпорації українських земель Польщею. Історія сього процесу буде предметом уже дальшого тому.

Примітки

¹) Вони вичислені в прим. 11.

²) Про сї Львові грамоти моя розвідка: Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва? в т. XLV Записок Наук. тов. ім. Ш.; критика моїх поглядів у Линниченка Грамоты галицкаго князя Льва, в ИзвЂстіях отд. рус. языка 1904, І і тамже (1904, IV) моя відповідь п. т.: Еще о грамотахь кн. Льва Галицкаго.

³) Див. вище c. 99.

⁴) Про сю традицію й дату смерти Льва див. прим. 9.

⁵) В кінцевих дописках Гал-волинської лїтописи в Ермолаєвськім кодексї під р. 1300 читаємо: „КнязЂ руськіеЛевъ, Мстиславъ ДаниловичЂ и иные княжата собрали войско великоє” і т. д., але ся звістка операєть ся на Длуґошу (III c. 4), а там сказано взагалї principes Ruthenorum, так що імена Льва й Мстислава — здогад пізнїйшого компілятора. Так що коли нпр. Іловайский каже (II c. 512), що Мстислав умер „коло тогож часу, що й Юрий”, то се може бути хиба прикладом довільности в трактованню сього періода.

⁶) Запись надрукована була в Описанії рукописей Румянцевскаго музеума, 1842, потім хромолїтоґрафоване факсимиле її дано в VIII т. Памятників старины въ западныхъ губерніяхъ. Перший звернув увагу на сю запись і звязав її з династиєю Мстислава Даниловича Зубрицький (Исторія III с. 266-7); за ним пішли Шараневич, Стаднїцкий, Смірнов, Андріяшів.

⁷) Для об'яснення, яким способом Юрий міг опинити ся в Холмі, Зубрицький (c. 267) виставив здогад, що сей Юрий зістав ся малолїтнїм сиротою по смерти дїда і батька, в перших роках XIV в., і таким чином замість Волини, захопленої родиною Льва, дістав потім тільки Холм. Але се об'ясненнє не помагає нїчого, бо з записи 1376 р. виходить, що вже Данило був князем холмським, а він прецїнь на початку XIV в. був давно повнолїтнїм (Смірнов уже зовсїм необережно здогадував ся, що Данило лишив ся по батьку малолїтнїм — укр. перекладу c. 22). Ржежабек у своїй розвідцї виставив ще цїлий ряд арґументів против гіпотези про холмських князїв-Романовичів, а заразом признав і саму запись фальсіфікатом, що хотїв говорити про Юрия Наримунтовича і тільки помилкою назвав його Даниловичом (Casopis c. 126 і далї). Доводи Ржежабка против автентичности записи не були приняті всїма (вони, дїйсно, слабші), але арґументацію против гіпотези про холмських князїв-Мстиславичів приймають всї дослїдники, що писали по нїм — Линниченко (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1891,V с. 152, в „Дополненіях” теж признав запись фальсіфікатом), Лонґінов (Грамоты Юрія II c. 38-9), Іванов (ор. c. c. 189).

⁸) Monum. Pol. hist. III c. 186-7.

⁹) Про сей шлюб див. прим. 10.

¹⁰) Monumenta Poloniae hist. II. с. 853 і 879, III c. 188-9, 309, Длуґош III c. 39. Бєльский, оповідаючи про сю війну на підставі Длуґоша, додає одну подробицю: він каже, що руським воєводою був Петро Галько, „jako tego Ioannes Birgierus doklada”. Сеї цитати я не міг досї розвязати; проф. Нерінґ в своїй розвідцї про Бєльского між його джерелами не зауважив сього. Бєльский додає, що потомки того Галька досї живуть на Руси й мають герб „Салава”: три золоті хрести в блакітнім полю (вид. 1597 р. c. 205, вид. Туровского c. 353). Густинська лїтопись переповідаючи сю звістку зве того воєводу Петром Галкою.(c. 348).

¹¹) Пор. згадку Kod. Malop. II ч. 547, що Володислав в 1308 р. навів paganos et scismaticos. Абрагам, опираючи ся на звістцї, що в 1308 р., коли пруські рицарі захопили Ґданськ, Локєтек воював з схизматиками: rege, tunc duce, in remotis agente et contra scismaticos pugnante (Lites et res gestae inter Polonos ordinemque Cruciferorum I c. 19), ставить навіть здогад, що по смерти Юрия Локєтек ходив на Русь і взяв її в свою фактичну опіку (с. 172). Здогад, як бачимо, досить довільний.

¹²) В гл. III.

¹³) Печатка ся заховала ся в фраґментах на грамотї 1316 р. і 1325 р., майже цїла на грамотї 1327, зовсїм цїла на грамотах 1334 і 1335 (про сї грамоти див. прим. 11). Фотоґрафічне факсімілє всїх їх, разом з грамотами, має вийти в збірнику петерб. академії. Печатка з грам. 1335 р. була видана в Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien, і у Пєкосїньского Pieczecie polskie wiekow srednich (Sprawozdania komisyi do hist. sztuki т. V) яко печатка Юрия-Болєслава. Було б пожадано, аби на підставі тих кількох відтисків, більше або меньше збитих, хтось задав собі труду з можливою докладністю відреставрувати так сказати б ідеальний рисунок Юрия та вказав його залежність від західнїх взірцїв і індівідуальні відміни; се могло б дати нам цїкавий культурний документ.