Історія України-Руси. Том 3 - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 41
14) Длуґош III c. 43; Длуґош умістив сю звістку під р. 1309, а смерть Юрия у нього стоїть під р. 1308. Се одначе це не перешкода: в сїй другій, а так само і в першій датї могла бути помилка; могла буля бути вислана й за пізно — коли Юрий уже вмер, а папа ще того не знав. Імя адресата упущено — так могло бути і в копії тої булї, яку мав Длуґош.
15) Про сю записку в прим. 10.
16) Житиє Петра митрополита в Степенній Книзї І. 410. На сю характеристику звертаю особливу увагу читача супроти досить розповсюдненого в польській лїтературі погляду, що Казимир вивів Галичину з тяжкої кормиги й занепаду під татарською зверхністю та „podniosl jej znaczeniee do tego stanowiska, na jakiem sie na dlugie wieki przed tym, nawet za najwiekszego blasku swej samoistnosci nie znajdowala (Прохаска).
17) Грамота ся теж не використана відповідно в дотеперішнїй науковій лїтературі Галичини; ориґінальний текст її видрукований був в Codex diplomaticus Brandenburgensis, ed. Riedel, I (1838), потім в Kodeks dyplomatyczny Wielkopolski II ч. 976, реґеста її подана була ще в Описанію рукописей Румянцевскаго музеума c. 801.
18) pro nostrisque nepotibus Russie principibus.
19) Лїтературу див. в прим. 12.
20) Ся ріжниця в титулї має своє значіннє — так Юрий-Болєслав титулуєть ся все або князем Руси або і волинським і галицьким, нїколи — самим волинським. Що правда, на печатцї Юрия Львовича ми читали титули короля Руси і князя волинського, але в сїй ріжницї титулів короля і князя мабуть і лежить причина такого титуловання.
21) В новійшій науковій лїтературі уважали Льва луцьким князем нпр. Стаднїцкий (Synowie Gedymina II, таблиця до с. 5), Андріяшів (c. 201), Дашкевич (ЗамЂтки с. 46), Ґолубінский II с. 154; сей погляд підпирано тим, що мовляв Луцьк був пізнїйше нїби спеціальною волостию Любарта (а Любарт, по сьому погляду, оженив ся з донькою Льва й дістав Луцьк у спадщину — так думає й Антонович, с.77). Одначе виразних вказівок на те, аби Любарт мав спеціальні спадщинні права на якусь волинську волость нема, а давнїйша русько-литовська лїтопись противно — підносить спадщинні права його на цїлу Галицько-волинську державу. Зрештою, як побачимо низше, Любарт міг бути в дїйсности зятем Юрия-Болєслава.
22) Яким способом граф Шварцбурґ був свояком наших князїв, зістаєть ся неясним. Ще Данилович вказав (Skarbiec І ч. 281), що Зіґегардового брата Ґунтера так сам зве свояком Зємовит добринський в 1306 р. Бальцер, ширше застановляючи ся над сею справою (Genealogia c. 345-6), висловляє оправдану гадку, що з огляду на докладнїшій відомости про шлюбні відносини, які є для куявської династиї, лекше припустити, що з графами Шварцбурґами були споріднені галицькі князї, а тільки посередно через них — куявські. Що до Шварцбурґів Бальцер висловляє здогад, цїлком гіпотетично тільки, що може бабка сих Ґунгера і Зіґегарда, Олена, незвістного роду, була руською княжною. Самого Зємовита Бальцер уважав зятем Льва, але й поза тим він був свояком волинських князїв, через сестру Евфемію, жінку Юрия Львовича.
23) Ся фраза, повторена і в грамоті Юрия-Болєслава 1327 р. — premunire curabimus pre Tataris, dummodo nobis constiterit — толкуєть ся хибно: „скільки буде нашої сили”, і з того роблять ся часом безпідставні виводи — нпр. Линниченко ЗамЂчанія c. 95.
24) Про се див. прим. 13.
25) На часи Юрия-Болєслава класти се вже тяжше супроти його добрих відносин до Литви (шлюб з Гедиминівною). Брак берестейсько-дорогичинських воєвод між сьвідками Юриєвих грамот 1334 і 1335 р. теж до певної міри може підперати здогад, що вже перед тим Берестейщину відірвано.
26) Bohmer Fontes rerum germanicarum I c. 137-8, IV c. 173 (замість Russiam — Prussiam), Monum. Germ. hist. scr. IX c. 672 і 734, XVII c. 555 (тут Prusciam et Rusciam).
27) Cont. Sancruc. III (Monum, Germ. scr. IX c. 734): dimissus a rege Ruscie cui antea a duce transilvano commissus fuerat. Ширше описує сей епізод римована хронїка Отокара (Deutsche Chroniken. V 2 c. 1154), називаючи Юрия по імени Kunic Goorg або Geor von Riuzen (Отокар уважає його вуєм Отона).
28) Наджупаном землинським і ужським (comes de Zemlyn et de Ungh) зветь ся він в своїм зазивнім листї з 1320 р. у Сірмая Not. hist. comitatus Zemplen. c. 13.
29) Codex Andegavensis I c. 412 (2/1 1317), пор. III c. 154.
30) in hoc presertim, quod in regnum nostrum Rutenorum ad detrimentum regii honoris nostri et serenissimi culminis de possessione (y Kaтони: derpessionem) proficiscens, ducem, qui nobis viventibus nostro regio diademate insigniretur, in nos superducere, quamuis minime valuerit (у Катони: voluerit), nitebatur — Fejer VIII c. 293, вперше у Катони VIII c. 431.
31) Уривок зазивного листу його з 1320 р. у Сірмая ор. c. c. 13.
32) Конфіската маєтностей Петра була проголошена королем уже в р. 1316/7 — Codex Andegav. І c. 412, але вибити його відти, здаєть ся, не годні були: він, як каже пізнїйша грамота (ib. IV c. 264, з 1342 року), in quibusdam castris tamquam insaciabilis bestia in irrogacione malorum factorum et indicibilium spoliacionum ac devastacionum possessionum bonorum regnicolarum regni Hungarie non cessavit, і лише пізнїйше de castris predictis contra voluntatem dicti patris nostri (себто кор.Кароля) per ipsum servatis вибив його наджупан шариський Mychk, котрому Кароль наперед дав ті сконфісковані землї: Strachynna, Keekmezey, Nogdamasa, Kyusdamasa et Geregynne. По тім фактичнім упадку Петра були забрані иньші його землї — замок Purusthian, Galszecs, і ряд сїл (Sceech, Bocskow, Kereplye, Vysnou, Polyanka й ин.) — Fejer VIII. 2 c. 294.
33) de quo castro in regnum tyrannicae et hostiles incessanter fiebant vastitates — Fejer VIII. 2 c. 325. Облога сього замку, як видко з сього документу, входила в склад кампанїї з наджупаном Петром — пор. ibid. с. 293 і Cod. Andegav. І c. 412.
34) Епізод сей дуже мало оброблений. Див. Engel Geschichte des ungarischen Reichs II c. 15-6, Szalay Geschichte Ungarns II c. 185, Fessler-Klein Geschichte von Ungarn II c. 37, і т. и.; новійше: Por Magyar-ruthen-erintkezesek c. 939.
35) Про сей лист див. прим. 14.
36) Декотрі історики як Репель (Verbreitung des Magdeb. Stadtrechts c. 260), за ним Каро, Шараневич з того, що грамоту 1320 р. видає сам оден Андрій, виводили, що Льва вже тодї не було на сьвітї; але вже Зубрицький (III c. 250) дав сьому справедливе об'ясненнє — що Андрій був волинським, а Лев галицьким князем (сей погляд потім прийняли Ржежабек, Филевич, Іванів). Линниченко (Дополненія c. 108) хоче бачити в титулї Андрія доказ того, що він був паном цїлої Галицько-волинської держави, а Льва вже не було. Пор. сказане вище про титули — c. 115.
37) Див. прим. 15.
38) Припускають здавна, що донькою котрогось з Юриєвичів була жінка Любарта, але се тільки комбінація, і може скорше її треба уважати донькою Юрия-Болєслава (див. прим. 17 і прим. до ґенеальоґ. таблицї). Що мужеського потомства по руських князях не лишило ся, каже й Казимир в листї до патріарха 1370 р. — Acta patriarchatus I c. 577.
39) Theiner Monumenta Poloniae I ч. 316, 334, 338.
40) Можливо з рештою й таке, що сї ”схизматики” були зовсїм не з галицько-волинських земель; можна нпр. гадати, що то якийсь претендент з руських князїв за помочию Татар заберав ся до походу — але се вже буде гіпотеза чистої води.
41) Підношу сей брак виразних вказівок особливо супроти здогадів Прохаски (W sprawie c. 9), що галицько-волинське боярство стояло в союзї з Татарами і на нїм операючи ся, старало ся тримати в своїх руках Юрия-Болєслава. Линниченко знов припускає, що Галичиною і Волинею перед приходом Болєслава правили якийсь час татарські баскаки з боярською думою, „як то бачимо пізнїйше, по смерти Болєслава і перед опанованнєм Руси Казимиром”. Та власне як раз тодї не бачимо ми слїду якогось татарського намістника на Руси, й се саме промовляє дуже против гіпотези про баскаків перед Болєславом.