Сліпота - Сарамаго Жозе. Страница 13

Майже заглушивши його останні слова, пролунав хрипкий голос із гучномовця, Увага, увага, повідомляємо вам, що до входу піднесено їжу, а також продукти для миття й чистоти, першими мають одержати їх сліпі, ті заражені, що перебувають у другому крилі будуть попереджені, коли надійде їхня черга, увага, увага, до входу піднесено їжу, першими мають туди підійти сліпі, сліпі мають одержати їжу першими. Перебуваючи у стані лихоманки, поранений не зрозумів усіх слів, він подумав, що їх випускають звідси, що їхнє ув'язнення закінчилося, і зробив рух, щоб підвестися, але дружина лікаря зупинила його, Куди ви зібралися, Я не все розчув, запитав він, сказали, що першими мають підійти сліпі, Так, але ми маємо підійти першими, щоб одержати їжу. Поранений сказав, А, розчарований, і відчув, як біль знову починає шматувати йому тіло. Лікар сказав, Залишайтеся тут, я піду, Я піду з тобою, сказала його дружина. Коли вони виходили з палати, один із тих, котрі прийшли з другого крила, запитав, Хто це, й перший сліпий йому відповів, Це лікар, лікар, який лікує очі, Чогось дотепнішого я ніколи не чув у своєму житті, сказав водій таксі, отже, нам дали лікаря, який не зможе вилікувати жодної з наших хвороб, Нам також дали водія таксі, який нікуди не зможе відвезти нас, тоном сарказму відповіла дівчина в чорних окулярах.

Ящик із їжею стояв у вестибюлі. Лікар попросив дружину, Проведи мене до вхідних дверей, Навіщо, Я хочу їм сказати, що ми маємо чоловіка з тяжкою інфекцією і не маємо засобів для її лікування, Пам'ятай про застереження, Так, але ж тут ідеться про цілком конкретний випадок, Ну то й що, Я теж маю сумніви, але наш обов'язок — спробувати. На зовнішньому майданчику сходів денне світло осліпило жінку й не тому, що було надто яскравим, у небі бігли темні хмари, схоже, збиралося на дощ, За такий короткий час я втратила звичку до світлого дня, подумала вона. У ту саму мить солдат крикнув їй від брами, Стійте, повертайтеся назад, я маю наказ стріляти й докинув тим самим тоном, наставивши на них гвинтівку, Сержанте, тут якісь люди хочуть вийти, Ми не хочемо вийти, заперечив лікар, Я раджу вам справді відмовитися від такого бажання, сказав сержант, наближаючись і зупинившись за стулками брами, запитав, У чому річ, Один із наших людей тяжко поранив ногу, рана в нього загноїлася, ми негайно потребуємо антибіотиків та інших ліків, Я маю дуже чіткий наказ, виходити нікому не дозволяється, вносити можна тільки їжу, Якщо інфекція посилиться, а це відбудеться майже напевне, хвороба може дуже швидко стати фатальною, Це питання не до мене, Тоді повідомте про це своїх начальників, Послухай-но мене, сліпий, хто має повідомити тобі одну річ, то це я, або ти негайно повернешся туди, звідки прийшов, або я накажу стріляти, Ходімо, сказала дружина, тут ти нічого не вдієш, вони не винні, вони переповнені страхом і підкоряються наказу, Я не вірю, що вони стрілятимуть, це суперечить усім правилам людяності, Ліпше повір, бо тобі ще ніколи не доводилося стояти перед такою очевидною істиною, Послухайте, ви, там, гукнув сержант, я рахуватиму до трьох, якщо на рахунок три ви не зникнете з мого поля зору, тоді можете бути певні, що ви вже не повернетеся назад, оди-и-ин, два-а-а, три-и-и, ось так, тепер ви зрозуміли мене краще й, обернувшись до солдатів, додав, Навіть якби це був мій брат, він не пояснив, про кого йшлося, чи про чоловіка, який прийшов просити ліки, чи про того, хто мав заражену ногу. У палаті поранений запитав, чи йому передадуть ліки, А звідки вам відомо, що я пішов просити медикаменти, запитав лікар, Здогадався, адже ви лікар, сеньйоре, Мені дуже шкода, Тобто ви хочете сказати, що ліків не буде, Атож, їх не буде, Он як.

Кількість їжі була точно розрахована на п'ятьох осіб. Там були пляшки з молоком і галети, але той, хто розраховував порції, забув покласти в них склянки, не було й тарілок і навіть ложок та виделок, певно, вони мали надійти, коли принесуть обід. Дружина лікаря дала пити пораненому, але його вирвало. Водій таксі заявив, що молоко йому не до вподоби, він хотів кави. Декотрі, поївши, знову лягли, перший сліпий повів дружину знайомитися з приміщенням, вони єдині вийшли з палати. Продавець аптеки попросив дозволу поговорити із сеньйором доктором, він хотів знати, чи сеньйор доктор має про хворобу певну усталену думку. Я не знаю точно, що, власне, можна назвати хворобою, почав лікар, намагаючись уточнити тему розмови, а потім, значно спрощуючи, підвів підсумок усьому тому, про що довідався з книжок, перш ніж осліпнути. За кілька ліжок попереду водій таксі уважно слухав, а коли лікар закінчив свою розповідь, то сказав, Думаю, з нами сталося те, що засмітилися канали, які ведуть від очей до мозку, Йолоп, обурено пробурчав продавець аптеки, Хто знає, несамохіть усміхнувся лікар, насправді очі — це всього лише лінзи, об'єктиви, насправді мозок є тим органом, яким ми бачимо, а от щодо каналів, то вони й справді можуть засмітитися, як зауважив цей сеньйор, Те саме відбувається з карбюратором, якщо бензин не може до нього пробитися, то двигун не працює, й автомобіль не їде, Як бачите, нема нічого простішого, сказав лікар продавцеві аптеки, І скільки часу, сеньйоре доктор, таке буде відбуватися з нами, запитала покоївка готелю, Принаймні доти, доки до нас не повернеться зір, А не повернеться він довго, Чесно кажучи, я не думаю, що комусь про це відомо, То це хвороба тимчасова, чи вона триватиме завжди, Хіба я знаю. Покоївка готелю зітхнула і сказала через кілька хвилин, Мені також хотілося б знати, що сталося з тією дівчиною, з якою дівчиною, запитав продавець аптеки, Дівчиною з готелю, вона справила на мене велике враження в тому номері, гола-голісінька, ніби щойно народилася на світ, на ній були лише чорні окуляри, й вона лементувала, що втратила зір, це вона, мабуть, і заразила мене сліпотою. Дружина лікаря подивилася на дівчину в чорних окулярах, побачила, як вона повільно скинула їх, намагаючись, щоб її рух був непомітним і заховала їх під подушку, водночас запитуючи в зизоокого хлопчика, Хочеш іще одну галету. Уперше, відколи вона сюди увійшла, дружина лікаря спізнала таке відчуття, ніби дивиться в мікроскоп і спостерігає за поведінкою істот, які навіть не підозрюють про її присутність, і це несподівано видалося їй негідним, безсоромним, Я не маю права дивитися на тих, хто не може дивитися на мене, подумала вона. Тремтячою рукою дівчина закапала собі в очі кілька крапель своєї мікстури. У такий спосіб вона могла переконати себе в тому, що то не сльози капають із її очей.

Коли через кілька годин гучномовець оголосив, що можна йти забрати обід, перший сліпий і водій таксі зголосилися виконати цю місію, для якої зір не був необхідним, вистачало й почуття дотику. Ящики стояли далеко від дверей, що сполучали вестибюль із коридором, щоб натрапити на них, сліпцям довелося повзати навкарачки, замітаючи підлогу перед собою простягненою рукою, тоді як друга рука утворювала третю лапу, проте повернення до палати вже не становило для них труднощів, бо дружині лікаря спала одна думка, яку вона ретельно реалізувала, подерши одну з ковдр на смуги й виготовивши з них щось подібне до мотузки, один із кінців якої вона прив'язала до зовнішньої ручки дверей їхньої палати, тоді як другий щоразу прив'язували до щиколотки того чоловіка або жінки, які виходили забрати їжу. Цього разу по їжу пішли двоє чоловіків, вони повернулися з тарілками, ложками й виделками, проте харчів знову дали лише на п'ятьох, найімовірнішим було, що сержант, який командував вартою, не знав, що тут з'явилися ще шестеро людей, бо постійно перебуваючи поза брамою й навіть пильно стежачи за тим, що відбувається за головними дверима, він міг побачити хіба що випадково, як у темному вестибюлі кілька людей перейшли з одного крила в друге. Водій таксі зголосився піти вимагати ті порції їжі, яких бракувало, й пішов сам-один, нікого не попросивши супроводжувати його, Нас не п'ятеро, нас одинадцятеро, крикнув він, звертаючись до солдатів, і той самий сержант відповів йому звідти, Заспокойтеся, скоро вас буде набагато більше, сказав він тоном, який здався водієві таксі знущальним, судячи з тих слів, якими він переказав свою розмову із сержантом, коли повернувся до палати, Схоже, він глузував із мене. Вони поділили п'ять порцій їжі на десятьох, бо поранений і далі відмовлявся їсти й лише просив пити, просив, щоб йому зволожували водою рот. Шкіра в нього горіла вогнем. Оскільки він не міг довго терпіти доторк важкої ковдри до рани, то раз у раз відкривав ногу, але холодне повітря, що панувало в палаті, примушувало його знову закривати її, і так минали години. Він знову й знову стогнав, судомно задихаючись, так ніби постійний лютий біль зненацька вихлюпувався назовні, перш ніж він устигав схопити його й утримати в межах стерпного.